У 2015 році на телеекрани вийшов серіал «Окуповані», сюжет якого розповідає про напад Росії на Норвегію за потурання Європейського Союзу і мовчазної згоди США. Дивно, що ця прем’єра викликала осуд Росії, бо зображені у фільмі росіяни є, на відміну від реальних, дислокованих на Донбасі, високотехнологічними, раціональними і цілком цивілізованими. Тобто європейці, не маючи досвіду спілкування з «русским миром», просто зобразили окупантів так, як вони собі їх уявляють. Такий собі комплімент. Крім того, сама модель «Захід нас зливає», описана у фільмі, мала б лише потішити російське МЗС.
Що цікаво, в українському контексті цей сюжет міг би стати дороговказом для різного роду «патріотів» з минулого, для яких що Росія, що Польща, що Ізраїль (а тепер уже й Німеччина) – одвічні вороги України. Для яких теза про «Україну між Сходом і Заходом» – аксіома і правда в останній інстанції. Дарма, що Путін думає так само.
Зрозуміло, що позиція «обложеної фортеці» з раціональної точки зору не витримує жодної критики, що це, по суті, колективне самогубство. Причини такої поведінки українців варто шукати поза межами свідомого. А саме – у постколоніальній ідентичності людини, яка прагне пояснити свою неросійськість, послуговуючись російськими, антизахідними термінами і поняттями, а також російським поглядом на історію. Зрозуміло, що з таким підходом виходить кострубато і недолуго.
Все, що українець вивчив з популярного курсу історії, зводиться або до експансії латинського Заходу (при перманентній загрозі зі Степу) перед повстанням Хмельницького, або до російського загарбання після нього. І якщо в радянських підручниках ще було якесь «світло в кінці тунелю» у вигляді боярина Бутурліна або червоних партизанів, то в час незалежності – тотальний розпач. Короткі спалахи незалежності, народний героїзм, зрада старшини/верхівки/проводу/уряду, чергова окупація.
Спроби розвінчати старі російські/радянські міфи наразі полягають у побудові аналогічних українських. В цьому не було б нічого поганого, якби в їхню основу творці сучасної історичної політики закладали ті ідеї, які єднають нас із цивілізованим світом, а не з «русским миром». Натомість маємо ту ж таки концепцію «обложеної фортеці», в якій героїзм простого патріотичного народу нівелюється поганим керівництвом «денаціоналізованої» еліти. Окремої уваги заслуговує ставлення до приватної власності, до грошей як джерела всього зла, до самої верстви «паразитів» на тілі працюючого народу. Очевидно, що ні про які «дух капіталізму» і «протестантську етику» мова не йде. Тут би від власної держави якось відкараскатися.
В результаті маємо «унікальний акцепт» без амбіцій стати «третім Римом», без шляхти (яку наша історична наука великодушно «віддала» полякам), без капіталізму (хвала рукам, що роблять хліб). Зате з сонмом героїв-кріпаків, зрадником Яремою Вишневецьким, зайдами уніатами і греко-католиками патріотами. З дурним військовим командуванням та відчайдушними добровольцями без жодних приземлених людських рис.
Очевидно, що при такій постановці питання не так уже й принципово, хто виступає окупантом: Москва, Варшава чи Відень. Простому кріпакові неважливо, чи дотримані шляхетські привілеї, чи є економічні свободи, виборче право і тому подібні дурниці. Йому важливо, що віра православна і цар справедливий.
На перший погляд, це мало б спрацювати. Як «Український вибір» Медведчука чи партія з неважливо-якою-назвою Вадима Рабіновича. Але, Богу дякувати, не працює. Бо переконаних кріпаків, які марять «твердою рукою», не так багато, як в Росії.
Та розслаблятися зарано, бо урочисто вигнаний через двері «русский мир» лізе назад усіма можливими шпаринами. Передовсім через «свою мораль» і «третій шлях». «Духовність» у версії московської пропаганди – це універсальні цінності для своїх. Тобто гуманізм та емпатія доречні, коли впав літак з «доктором Лізою» чи згоріли бурятські танкісти. Коли ж з’являються фото розбомбленого Алеппо – це постановочні кадри і діти, спеціально присипані пилом. Є велика спокуса визнавати жертвами лише своїх, натомість щодо «ворогів» мати окрему думку. І українсько-польські історичні дискусії – яскраве цьому підтвердження. Ми так само маримо своєю «духовністю», яку несемо в «деморалізовану» Європу, хоча кількість абортів, розлучень і побутового насильства говорить сама за себе. Патріотизм у Росії – це не вибиватися з натовпу таких самих німих «патріотів», а бути «фашистом» – це не підтримувати «русский мир» в усіх його потворних проявах. Тому Валерія Новодворская – не патріот Росії, а агент Заходу і ледь не фашистка. Так само і ті, хто вголос говорить про українську історію не в чорно-білих тонах, легко оголошуються «зрадниками» чи «агентами» Кремля, Варшави і/або світового єврейства.
Зараз на порядку денному в Україні – старий-новий винахід під назвою «дві мови – одна свідомість». Є навіть чудові приклади: фіни і шведи чи франкомовна Женева у складі Швейцарії. Єдине, про що «забувають» сказати адепти цієї прекрасної теорії, – це те, що існує спільний історичний та культурний простір, в якому перебувають і шведи, і фіни, і французи, і швейцарці. Де мораль – універсальна, цар – не Бог (та й царя нема), громадянська активність – не божевілля. І вартість ковбаси не грає ключової ролі. Тобто в цьому просторі нема Росії, а є консенсус для нормального співжиття.
Український консенсус так само можливий на основі спільного європейського культурного простору, а не на російсько-українському гібриді. Тим більше, що весь час якісь непорозуміння трапляються: то емпатія не така, то лібералізм закінчується на питанні Криму, то «слов’яни» з Дагестану, то церква неканонічна. І це вже питання далеко не мови, тут не переклад потрібен, а тлумачення основних термінів і понять. «Що росіянину добре – то німцю смерть». І українцям настав час визначитися, де в цій системі координат наше місце.
Зовнішнє позиціонування в стилі «унікальний третій шлях» при нормальному «буржуазно-націоналістичному» (як казали при комуні) внутрішньому устрої – це просто прикриття для нинішньої олігархічної моделі економіки. Воно не поїде. І якщо суспільству далі будуть розказувати страшні історії про одвічне визискування і прагнення свободи, про те, що навколо лише вороги, про наше історичне право бути ким хочемо на «своїй, Богом даній землі» – діла не буде. Поки українські проблеми не стануть частиною європейських, а європейські – українськими, ми залишимося частиною «русского мира». Бо два «унікальні шляхи» зійдуться в один, і «старший брат-бурят» матиме повне моральне право спитати: «Допомогли тобі твої ляхи?».