Багато людей, побачивши високу якість освіти в Українському католицькому університеті, очікували, що він готуватиме не лише фахових богословів і чесних істориків, а й відповідальних соціальних працівників, чесних журналістів, бізнесменів та правників. Чесних – значить таких, що володіють не лише професійними знаннями, а й моральними цінностями.
Спершу ми не могли задовольнити ці очікування, тому що були маленьким приватним університетом і мусили тверезо оцінювати свої можливості. Але завдяки нашим симпатикам у всьому світі, які покладають на нас великі надії й допомагають нам коштами, університет щораз більше розвивається, зʼявляються нові освітні напрями та програми.
Так було засновано Центр верховенства права, довкола якого почала формуватися нова Школа права. І ось нарешті дійшла черга до базової юридичної освіти. Цієї осені Школа права Українського католицького університету запускає бакалаврську програму з права.
Для мене, одного із членів-засновників Української Гельсінської групи, поява такої програми є здійсненням моєї мрії. Пояснити чому – легко. Я досі бачу перелякане обличчя того адвоката, якого КГБ підібрав 1978 року, щоб «захищати» на суді мене – на той час обвинуваченого за ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву радянської влади»). І бачу його полегшення, коли я відмовився від його послуг, заявивши, що буду захищати себе сам.
Я досі згадую плазунський характер судді Київського обласного суду Г. Дишеля, який, судячи нас, дисидентів, ідеально ілюстрував собою відому російську приказку «Суд что дышло – куда повернешь, туда и вышло».
І я не забув, як 2004 року Конституційний суд України надав Леонідові Кучмі юридичне право балотуватися на виборах президента втретє, «обнуливши» один із його попередніх термінів.
Приклади подібної правничої ганьби можна множити безконечно, але всі вони матимуть одну «мораль»: цілковите потоптання цінностей. Ті два феномени: «правосуддя» і «справедливість», які в англійській мові покриваються одним поняттям justice, – у нашій практиці були розведені одне від одного на тисячі світлових років.
І тільки окремі правники в той задушливий час були спроможні виявити героїзм і опонувати усій злочинній системі, як це зробила, для прикладу, московська адвокатка Софья Калістратова:
Критика окремих заходів, дій окремих представників влади не порочить лад, а зміцнює лад (ст. 125 Конституції СРСР).
Зрозуміло, що такі героїчні адвокати ставали неоціненною духовною опорою для своїх підзахисних, єдина «провина» яких полягала у небажанні підтримувати офіційну брехню, що ставала дедалі нестерпнішою.
Отож коли в Українському католицькому університеті було прийнято рішення запровадити бакалаврську програму з права, я й виділив для себе жирним шрифтом її головні особливості:
Іван Городиський, директор Школи права УКУ: «Наша мета – готувати юристів із ціннісним світоглядом, який формуватиметься на основі глибокого вивчення та розуміння професійної етики правника, католицького соціального вчення, верховенства права та прав людини».
Керівник бакалаврської програми Світлана Хилюк: «Програма покликана дати можливість найкращим випускникам шкіл здобути в Україні вищу юридичну освіту відповідно до сучасних світових стандартів… Але найперше – розуміння правничої професії як інструменту для досягнення спільного блага».
Маркіян Ключковський, член Дорадчої ради Школи права УКУ: «Університет і Школа права – це знак якості. Для нас важливо, щоб люди, які приходять у професію, мали не тільки потужну теоретичну базу юридичних знань, а й етичний і ціннісний фундамент».
Отже, досить давати в Україні начебто добрий фаховий вишкіл без твердої ціннісної основи і цим самим виховувати лише вправних фальсифікаторів права, які утверджували в країні верховенство сваволі. Лише спираючись на два крила – високий професіоналізм і вірність цінностям – зможе птах добротної правничої освіти в Україні злетіти і впевнено ширяти у висотах. Лише так зможемо відновити в суспільстві справедливий лад, бо «так говорить Господь: Чиніть правосуддя та правду, і рятуйте грабованого від руки гнобителя, чужинця ж, сироту та вдову не гнобіть…» (Єр. 22:3).
Проте виховати в Україні правників, які матимуть мужність не скоритися «телефонному праву» й волюнтаризмові власть імущих, – це лише половина справи. Так, відповідальність за дотримання верховенства права лежить передусім на органах державної влади. Проте мусимо відшукати пояснення, чому в Україні міняються уряди, але незмінною залишається практика «вибіркового правосуддя» й «політичної доцільності», нестерпної корупції та використання інструментів правосуддя задля зведення політичних порахунків? Винятки, звичайно ж, є, але вони лише підтверджують правило.
Відповідь на це одна: зіпсутість влади – це лише екстракт тієї зіпсутості, що гніздиться в самому народові. Бо саме в його ментальності після тривалого більшовицького безправ’я панує не принцип верховенства права, однакового для всіх, а звичка «долати суворість законів необов’язковістю їх виконання». Саме в ньому панує викривлене почуття справедливості, яке часто розминається з принципом законності.
Усім, кому такий висновок видається хибним, я пропоную придивитися до того, як у наших електричках чи трамваях народ протестує, коли контролер домагається від студентів-«зайців» оплати квитків. «Та чого ти пристав до них? Хіба не розумієш, що вони молоді і без грошей?» – ось так ми розуміємо справедливість. Проте така сценка є немислимою, скажімо, в Німеччині. Або ж чи не залишають наші люди на своїх місцях у трамваях квитки зі слідами компостера, щоб ними могли скористатися інші? Чи не обурюємося ми, скажімо, коли хтось зателефонує в поліцію, якщо побачить, що якийсь водій, хильнувши в ресторані чи деінде, сідає за кермо?
Ці приклади можна множити безконечно, і всі вони засвідчують одне: верховенство права не увійшло ще в наші уми та серця. Проте Українська Хартія вільної людини стверджує: «Демократія… існує лише там, де є переважна більшість людей, здатних її захищати і водночас їй підпорядковуватися». Наші революції показали, що в першому ми можемо бути сильними, тоді як у другому – слабкі.
Принцип рівності всіх перед законом означає не лише формулу «Бандитам – тюрми!». Це також і подолання тих згаданих вище радянських звичок, які вперто сидять у нас самих, як-от: «усі рівні, але є й найрівніші». Іншими словами, верховенство права – це також і стан нашої правової свідомості, стан нашої душі.
Тому й не дасть бажаного результату механічне запозичення правників з-поза України. Альтернатива нинішній деградації правової системи має визріти всередині нашого суспільства, бо лише тоді вона матиме імунітет до питомо українських слабинок і стереотипів.
Отож справжні зміни в суспільстві починаються з духовної трансформації людей – і цей висновок стосується сфери права також. Можна запозичити чудові моделі парламентаризму, судової системи й демократії, але якщо люди в цій державі деградують духовно – ті моделі не спрацюють.
Відтак правнича освіта, оперта на цінності, має охопити не лише студентів правничих факультетів, а все наше суспільство, доповнившись освітою громадянською. І щасливим є те суспільство, в якому підприємці не послуговуються негідними «правниками» задля зловживання законом, а навпаки – солідаризуються у підтримуванні тих поки що рідкісних осередків утвердження верховенства права, зокрема закладів ціннісної правничої освіти, які вже з’являються у втомленій від кривосуддя країні.
Ніхто краще за правників не знає, що здорові сили серед них усе-таки є, бо не одному вже бувало гидко брати участь у якихось ганебних «оборудках». Тому головна проблема – не стільки брак чесних людей, скільки брак солідарності поміж ними. Отож солідарності корупційної змови слід протиставити солідарність поміж чесними правниками, які спільно творитимуть ланцюжки обстоювання професійної етики, а відтак і сприятимуть оздоровленню правової системи загалом. І правова освіта, оперта на цінності, може відіграти в цьому вирішальну роль.