Достатня підстава

Що має статися, щоб українці пішли протестувати?

26 грудня 2017

«Людина виходить на протест тоді, коли система не залишає їй вибору», — стверджує київський студент Борис Оліфіров. Сам він, однак, принципово не долучається до протестів. Натомість люди, які час від часу це роблять, пояснюють свої дії жагою справедливості, потребою домогтися від влади тих чи інших рішень, відстояти власні права. Філософ Анатолій Ахутін, котрий 2015 року емігрував з Росії до України, зазначає, що до Революції Гідності долучилося так багато людей, оскільки вона стосувалася кожного: «Це був протест проти нехтування людяністю в людині». Насправді ж по всій країні в подіях Революції Гідності взяли участь 15% громадян. Хіба для решти 85% людяність у людині не була важливою?

За результатами соціологічного дослідження, у липні 2017 року майже половина українців (48%) зазначила, що «терпіти тяжке становище вже неможливо» (на 9% більше, ніж 2015 року). Українці стверджують, що напруженість у суспільстві зростає переважно через війну на Донбасі, підвищення рівня безробіття, а разом із ним — цін і тарифів. 74% вважають, що найбільше своїми діями (бездіяльністю) впливають на погіршення ситуації в країні президент, Верховна Рада та Уряд. Однак, чи є напруженість у суспільстві достатньою умовою для протестів? 21% опитаних запевнили, що готові долучитися до протестів (що на 6% більше, ніж загалом узяли участь у подіях Революції Гідності). Звичайно, варто розрізняти наміри і реальну поведінку: далеко не кожен, хто готовий протестувати, зробить це насправді.

Протести дійсно можуть бути наслідком напруженості у суспільстві — невдоволень, що виникають між різними соціальними групами або між владою та людьми. Однак за теоретичною схемою соціолога Нейла Смелзера, напруженість є лиш однією з передумов протестів. Для того, щоби протест відбувся, люди також повинні однаково витлумачити певну ситуацію (наприклад, як побиття студентів у листопаді 2013 року вважали злочином). Крім того, важливими є конкретні ситуації, які можуть спровокувати протест, наприклад, те, що восени 2013 року Віктор Янукович призупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Чи поєднання цих передумов гарантовано втілюється у протест, чи достатньо принаймні деяких із них? Як формується потреба висловитися саме через протестування?

Із одного боку, видається, що воли не ревуть, коли ясла повні. Однак за такою логікою, протести мають виникати завжди, коли умови життя людей є нестерпними, а базові потреби незадоволеними. Саме так цей процес пояснював американський соціолог Питирим Сорокін. Директорка Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна висловлює схожу думку: «Щоби протести були масовими, людей повинно щось обурити і дістати. Тобто, щоб спершу дістати, а потім всіх разом обурити. Це як нарив, який зрештою прориває». Натомість Джеймс Девіс у книзі «До нової теорії революції» пише, що революції виникають тоді, коли є розбіжність між поширеними у суспільстві прагненнями та потенційною чи фактичною мірою їх утілення: «Революції імовірно виникнуть тоді, коли люди досить довгий період були задоволені життям, а потім відбулося різке погіршення ситуації».

Які причини?

Найпершою причиною, чому українці готові потенційно вийти на протест у 2017 році, є відстоювання справедливості (16% респондентів). Наступна причина — «протестуватиму, бо жити вже нестерпно» (13%) і «протестуватиму, якщо те саме зроблять мої друзі або авторитетні для мене люди» (9%). Отже, справедливість – у пріоритеті. Потенційному. Парадокс у тім, що люди, які протягом року до опитування справді брали участь у протестах, найчастіше протестували проти підвищення тарифів на комунальні послуги (майже 9% опитаних) і ще 5% долучалися до протестів, пов'язаних із захистом громадянських прав та свобод. 85% опитаних не протестували протягом року взагалі.

Що стосується протестів на захист прав і свобод, то, очевидно, аби вони виникали, певна сукупність людей має вирішити, що їхні права порушені. Однак за даними дослідження «Права людини в Україні», проведеного восени 2016 року Фондом «Демократичні ініціативи», 60% українців не намагаються відстоювати свої права, навіть якщо вважають їх порушеними. І йдеться не про відстоювання через протести, а взагалі. Поруч із тим, тільки 46% українців уважають, що їхні права належать їм від народження. Натомість 32% вважають, що права надаються державою. Надаються, а отже, і відбираються? Проти чого ж протестувати, якщо держава є джерелом права?

На думку Андрія Андрушківа, активіста ГО «Центр UA», люди схильні вийти на протест тоді, коли бачать, що те, проти чого чи за що протестують, безпосередньо пов’язане з їхнім життям: «Щоб виходити на протести, люди повинні бачити зв’язок або зі своєю безпекою, або з матеріальним становищем. Люди, які виходили на Майдан, розуміли, що те, що сталося в ніч з 29 на 30 листопада, може статися з усіма, тому що безпекові правила в країні порушені».

Водночас сам Андрій радше приєднається до протестів, які стосуються не безпекових чи матеріальних цінностей, а права на самовираження: «Я вийду, наприклад, на Київпрайд, тому що це питання розвитку країни, самовираження, шани різноманіттю».

Студент Борис Оліфіров припускає, що міг би долучитися до протесту, очолюваного лідером, якому можна довіряти («протестуватиму, якщо те саме зроблять мої друзі або авторитетні для мене люди» — третя найчастіше згадувана причина долучитися до протестів серед українців).

Ян Навратіл, політолог за освітою і чех за походженням, у 2015 році переїхав до України. До того був активним учасником празької української діаспори, брав участь у подіях на підтримку Революції Гідності. Наприклад, долучився до демонстрації перед російським посольством у Празі проти анексії Криму і військової агресії Росії щодо України. Ян розповідає, що, хоча таким способом протестувальники не досягли жодних змін, принаймні висловили свою небайдужість до дій Росії і незгоду з ними. «Вирішальним для мене є те, чи протест стосується особисто мене, а також чи погоджуюсь я з його цілями і засобами їхнього досягнення», — розповідає Ян.

Протести: інструмент чи симптом?

Протести можна вважати невід’ємною складовою суспільного життя; непатологічною, але небажаною ситуацією або ж патологією. Соціологиня Ірина Бекешкіна каже, що суспільні рухи у їхніх найрадикальніших формах – революціях – радше свідчать про те, що демократія у суспільстві не спрацювала. Протести не є вирішенням проблем, а лише симптомом, який на них вказує. Натомість активіст Андрій Андрушків називає протести способом привернути увагу влади до тих чи інших питань: «У часи Януковича і пізнього Ющенка вуличні акції були не дуже численними і їх робили люди, які мали конкретну мету. На мітинги приїжджали журналісти з камерами, інформація набувала розголосу».

Водночас, на думку Андрія, щоб привернути увагу і поставити якесь питання на порядок денний влади, протест має бути масовим: «В Україні для тих, хто приєднується до нечисельних протестів, є ризик бути не почутими, є ризик, що проблема не вирішиться, а ще є ризик в процесі отримати по голові чи по ребрах». Незважаючи на це, Андрій уважає протести невід’ємною частиною демократичного суспільства і практикою, яка має стати звичною для громадян так само, як, наприклад, догляд за власним здоров’ям: «В умовному Берліні люди відстоюють свої права шляхом мирних протестів. Це звична річ для розвинених демократій, коли громадяни розуміють, що має робити їхня держава чи місто як сервіс за їхні кошти. У нас цього наразі немає. Це питання освіти, просвіти, комунікації і це надовго».

Олекса Коба, один із організаторів полтавського Євромайдану, вважає, що протест сам по собі не може вирішити проблеми: «Кожен протест має нести конструктив і відповідати на запитання, що відбудеться після нього».

Властивістю соціальних рухів (у тому числі протестів) є те, що вони спрямовані на досягнення соціальних змін, якісних перетворень у суспільному житті. І щоби практика протестувати стала звичною, за словами студента Бориса Оліфірова, громадяни повинні бачити, що зв’язок протестів із бажаними змінами справді існує. Борис розповідає, що до подій Революції Гідності не долучався, оскільки наперед не очікував, що таким чином можна щось змінити: «У підсумку немає нічого, крім телетрансляцій і зруйнованих пам'ятників Леніну. Назви вулиць — це була єдина велика зміна, яка зачепила мене. Навіщо це все було, навіщо були жертви, якщо нічого не змінилося? Я не вірив у жодне з таких починань». У 2017 році люди найчастіше не виходять на протести саме тому, що «не вірять, що в такий спосіб можна чогось досягти».

Неучасть у протестах може пояснюватися і тим, що вони не є єдиним інструментом у досягненні мети. За словами соціологині Оксани Дутчак, протести «чинять тиск, формулюють вимоги, часом — пропонують рішення, демонструють розстановку сил», але є й інші способи досягти бажаних результатів. Друга найчастіше згадувана причина не піти на протест серед опитаних в липні 2017-го українців — «варто відстоювати власні права в суді, а не на вулиці».

Ще одна причина не вийти на протест стосується не змісту, а залучених до нього сторін. Якщо серед учасників є ті, з ким людина не хоче себе ідентифікувати, участь у протесті може виявитися для неї неприпустимою. «Хоч яким хорошим є меседж протесту, я б навряд чи вийшла на нього, якби його організаторами були крайні праві, або якби лунала ксенофобська риторика», — розповідає Оксана Дутчак.

На думку Ірини Бекешкіної, в останніх протестних акціях, що відбувались у жовтні 2017 року під Верховною Радою, можна виділити дві групи: «громадські організації, які були організаторами і які, побачивши перші агресивні настрої, відійшли від протестів, і люди, які розраховують на швидкі результати й готові поводитись агресивно і радикально». Саме через участь у цих акціях радикально налаштованих людей припинили протестувати представники ГО «Центр UA», які, між тим, були одними з організаторів протесту.

Ян Навратіл вважає протести доречними тоді, коли інші інструменти були застосовані, але не спрацювали: «Підкреслюю, що протест (нехай у формі петицій, демонстрацій або збройного протистояння) є крайнім рішенням у ситуації, коли інші, більш мирні способи відстояти інтереси не дали результатів».

Однак незалежно від того, чи вважати протест інструментом, симптомом або патологією, межу, після якої не приєднатися до протесту стає неможливо, кожна людина визначає для себе сама. І хоча протест є правом, але не є обов’язком, соціологиня Оксана Дутчак говорить: «Навіть якби протест 100% резонував із моїми переконаннями і емоціями, могли би знайтися причини, через які я б не пішла. Брак часу чи страх. Все є на сумлінні кожної людини, і ніхто не може змусити її долучатися до протесту».

Ірина Бекешкіна вважає, що люди не повинні почуватися винними, якщо з тих чи інших причин не беруть участі в колективних рухах: «До протестів закликають постійно. Але протестами неможливо жити». «Рішення приєднатися чи ні — це питання здорового глузду», – говорить Борис Оліфіров. Він уважає, що протест потрібен для того, щоб вирішити, що матиме для людини більший сенс у майбутньому.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Головні новини Львова за 19 вересня
Львівська облрада заборонила російськомовну музику на території області
Львівська філармонія остаточно отримала національний статус
Пряма кулачна демократія
Угорці матимуть на Закарпатті власний телеканал
На Закарпатті склав мандат депутат районної ради, у якого знайшли угорський паспорт
Не схильний до діалогу
Суд наклав арешт на майно Володимира Омеляна
У НАБУ назвали фейком інформацію встановлення «жучків» у кабінеті Холодницького
З’явилося відео, як у Береговому українцям видають угорські паспорти під клятву та шампанське