Нещодавно український публіцист Юрій Макаров під час панельної дискусії «Дерадянізація: досвід Естонії і чому дерадянізація вкрай необхідна для сучасної України» висловив думку, що при дерадянізації Україні не минути розриву з російською культурою:
Я не знаю, де сьогодні знаходиться та частина російської культури, яка представлена, скажімо, Чеховим чи Толстим. Я не знаю, в якому стані сьогодні перебуває та частина новітньої російської культури, яка представлена, скажімо, академіком Сахаровим, Мерабом Мамардашвілі, братами Стругацькими, Грегоргієм Померанцем... Але той російський дискурс, який сьогодні проникає в Україну, він представляє зовсім іншу, домінуючу тенденцію в середині російської культури. Це спадковість від Алєксандра Пушкіна (варто почитати «Клеветникам России» ), Тютчев (слід почитати його публіцистику та листування), Достоєвський (з його закликами «На Константинополь!»).
Пан Макаров згадав цілий список російських письменників, але детальніше хотілося б зупинитися на Федорі Достоєвському. Як пов'язане з ним «українське питання», і чи справді його творчість становить загрозу для сучасної національно-політичної свідомості українців?
Але спочатку варто все ж таки розібратися із закликами «На Константинополь!». Наприкінці 70-х років ХIХ століття Достоєвський у своєму щоденнику ставить питання: заради якого морального права Росія могла б шукати Константинополь? Відповідаючи, письменник акцентує увагу не на політико-економічних, а на церковних обставинах. Суть зводиться до того, що Східна церква, як пише Достоєвський, чотири століття терпіла поневолення, а з Росією жила мирно – «великих смут, єресей, розколів не було, не до того було». Але після Східної війни, з точки зору Федора Михайловича, вона перетворилася на «хвору людину», й Росія, яка була єдиною з тих, хто захищав Константинополь в Європі, має врятувати його від загибелі.
З Достоєвським, звичайно ж, можна вступити в історичну суперечку, але важливо підкреслити одну річ: точку відліку. У словах письменника спостерігається спроба дивитися на історичні питання передусім з позиції християнсько-церковного промислу, а не геополітичних інтересів, які для нього є другорядними.
Українське коріння та думки
У 2006 році історик з Вінниччини Олександр Роговий довів, що рід Достоєвських – з України. Коли дослідник 1980 року прибув на роботу до селища Війтівці, то відразу записав від старожилів легенду про Достоєвських. Йшлося про те, що нібито батько письменника служив у Війтівцях священиком. Десь через рік роботи в архівах Роговий дізнався, що Достоєвський справді правив у сільській церкві, але то був, як виявилось, не батько письменника, а дід на ім’я Андрій. Батько, за документальним підтвердженням історика, справді народився у Війтівцях. Звідси поїхав вчитися до Москви, став лікарем, а серед його дітей був і майбутній письменник зі світовим ім’ям.
А що про Достоєвського говорили українські письменники? Показовою є цитата Олеся Гончара з посиланням на Івана Франка:
Він – один з тих, хто, за словами Франка, мучив і будив наше сумління, і додамо: ця дія його творів триває й понині, він робить це й сьогодні своєю творчістю, закликаючи людину до найсуворішої моральної вимогливості, до найглибшого самопізнання, до великої міжлюдської злагоди... Достоєвський дивовижно сучасний, його духовні впливи несподівані, часом парадоксальні; хіба ж не вражає, скажімо, той факт, що Ейнштейнові, за його визнанням, зробити епохальне відкриття – вивести теорію відносності – допоміг не хто інший, як… Достоєвський. Ось чим, виявляється, може бути велика література для людей, для науки, для інтелектуального життя цілих епох.
Пригадується, як 2009 року Дмитро Табачник, який часто вдається до недоречних заяв по літературно-культурологічних питаннях, скаржився на тодішнього міністра освіти Івана Вакарчука за те, що українські школярі через його міністерську діяльність перестануть читати Михайла Лермонтова, Михайла Булгакова та Достоєвського...
На тлі цих побоювань Табачника цікаво було читати 2010 року характерний фрагмент з інтерв'ю сина колишнього міністра освіти та лідера гурту «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука:
Щось із Достоєвського я читав у школі, але тоді мені було нудно. Взагалі я вважаю, що включати Федора Михайловича в шкільну програму тільки через повагу до його таланту – це дивно. Ну, не може, на мою думку, людина в 14 років зрозуміти Достоєвського, навіть такий твір, як «Преступление и наказание». Загалом школа відбила у мене бажання читати його, а потім в університеті я прочитав «Преступление и наказание», потім «Идиот», зараз ось – «Братья Карамазовы» та багато його оповідань і повістей. Мені подобається Достоєвський, він дуже сильний, я взагалі вважаю, що він – найвидатніший російський письменник.
Ієрархія цінностей і розсудливість
Той, хто критикує Достоєвського за несправедливе ставлення до України та українців, як правило, посилається на те, як він писав у своєму щоденнику про слов'ян. На думку письменника, в Росії ніколи не було й не буде таких «ненависників, заздрісників, наклепників і навіть явних ворогів», як «усі ці слов'янські племена». Мовляв, як тільки Росія дасть їм свободу, Європа погодиться визнати їх визволеними.
Звісно, цей резонансний історичний погляд Достоєвського у багатьох викликає ще сильніше обурення, ніж у питанні з Константинополем. В Україні окремими громадсько-політичними колами така «слов'янська позиція» вважається категорично неприйнятною. Водночас варто підкреслити, що Достоєвський навряд чи до «всіх цих слов'янських племен» включав українців, оскільки вважав Україну невід'ємною російською територією, що йде в дусі з усією Росією. Йдеться радше суто про балканських слов'ян. Втім, з позиції державно-політичного статусу сьогоднішньої України, такі аргументи можуть не зняти з історичних поглядів письменника тіні небезпеки для сучасної національно-політичної свідомості українських громадян. Але...
Є такі поняття, як ієрархія цінностей і розсудливість. Не можна зводити Достоєвського до його спроб дати відповіді на історичні питання того часу, в якому він жив. Головною в його творчості є духовно-моральна тема, а це, як не крути, все-таки важливіше, ніж геополітика. Правда, знайдуться й ті, хто вважає інакше, але, більш ніж ймовірно, це будуть критики, для котрих вище за все стоять суто матеріальні геополітичні аспекти. Формулу ж «дух творить собі форми» ще ніхто не скасовував.
Розсудливість потрібна саме для того, щоб відокремлювати головне від другорядного і вміти нехтувати другорядним, коли потрібно зосередитися на головному. Людина, котра прагне бути розсудливою, в творчості Достоєвського бачить передусім високі духовно-моральні цінності, а розсудливе прийняття цих цінностей не зашкодять ніякій національно-політичній свідомості. Навіть якщо історичні та політичні погляди самого письменника можуть здаватися небезпечними для цієї свідомості. Проблеми починаються, коли з того чи іншого діяча культури роблять кумира, а геополітичні ідеї перетворюються на абстрактних ідолів.