Згідно із міжнародними юридичними документами, недоторканність особи – це юридична гарантія правового статусу окремих категорій осіб (депутатів, дипломатів, суддів, а також чатових, парламентерів і т. ін.), що полягає в захисті від примусу, який міг би бути застосований за звичайних обставин.
В Україні ж слово «недоторканність» здебільшого асоціюється із депутатською, бо власне вона стає чи не основною, коли виникають будь-які конфлікти, в яких задіяні народні обранці. Втім, те, що раніше було ідеалістичним прагненням убезпечити нардепів від можливого на них тиску і застосування сили з часом перетворилось на дражливу тему і стало простором для найрізноманітніших зловживань зі сторони тих, кого суспільство покликало служити.
Як результат, ще 18 років тому українці чітко висловили свою думку про недоторканність народних обранців – у 2000 році на референдумі щодо змін до Конституції 89% громадян підтримали обмеження депутатської недоторканності шляхом скасування імунітету від притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешту.
Погоджуюся і з експертами, які називають недоторканність анахронізмом, застарілою та такою, що суперечить фундаментальним принципам конституційного права. А відтак, переконаний, що, відмовившись від недоторканності, ми передовсім утверджуємо статтю 21 Конституції України, в якій зазначається, що «усі люди є вільними та рівними у своїй гідності та правах». Також впевнений, що зняття недоторканності стане своєрідною люстрацією від тих, хто намагається використовувати свій мандат заради особистого збагачення та лобіювання приватних інтересів, які часто межують із порушенням закону, а відтак це суттєво покращить якісний склад парламенту і рівень законодавчої діяльності.
Єдиного світового стандарту щодо питання недоторканності у світі не існує, бо воно є справою кожної незалежної держави. Венеціанська комісія Ради Європи стверджує те, що не потрібен імунітет у країнах, де функціонують демократичні інституції та дотримуються верховенства права, оскільки ризик втручання в діяльність законодавчого органу дуже низький, водночас у країнах перехідного типу обранців варто захистити від переслідування з політичних мотивів та послаблення законодавчої гілки влади, позаяк звинувачення висуває судова чи виконавча влада.
Очевидно, що в Україні судова система і демократичні принципи функціонують не найкраще, а тому недоторканність могла б бути актуальною для українських парламентарів, президентів, суддів, якби не досвід попередніх років (і нещодавній також), який свідчить, що влада перетворюється на простір анархії і прихисток для людей, що відверто зневажають закон через свою недоторканність. А цього ніяк не можна допускати в країні, яка у якнайскоріші терміни повинна побудувати по-справжньому правове суспільство. Адже обранці є також обличчям народу, а тому потрібно ретельно дбати про його чистоту і привабливість