Інколи є спокуса асоціювати давні епохи з монастирем. Немов усі були релігійними, дружно ходили в хрестові походи, до храмів, вели побожне життя без гріхів, розпусти та марнославства. Проте люди завжди були людьми. Це не залежало від епохи чи погоди. У відомого дослідника середньовіччя та раннього модерну Йогана Гейзинги є опис епізоду, коли міськрада Страсбурга дає 1100 літрів вина тим, які «чували і молитовно проводили ніч у катедрі святого Адольфа». Ще цікавіше читати про скарги на паломників, які йшли зі святими реліквіями містом, пиячили і чинили розбої. Їхню поведінку оскаржували, але магістрат не реагував. Велика кількість релігійних туристів була гарним джерелом наповнення бюджету: прочани повинні були десь жити, щось їсти… ну і пити.
Інша річ – індивідуальні прощі. Коли не йде велика група людей. Лиш окремі віряни, які тихо і сумирно рухаються від одного краю світу до іншого, ризикуючи життям. Десь так було з Василем Григоровичем-Барським. Його мандрівка цим світом тривала майже 50 років. Із них 24 – в дорозі: Львів, Відень, Рим, Флоренція, Афон, Єгипет тощо. У жовтні 1747 року в щоденнику його мандрів та життя було зроблено останній запис.
Коротка біографічна довідка
Батько нашого героя був не багатим, але забезпеченим купцем. На синів, один з яких став видатним архітектором, а інший уславився мандрами, більший вплив мала матір. На відміну від батька, який критично ставився до науки і бачив у ній джерело гордині, вона заохочувала всебічний розвиток дітей. Василь навчався в Київській академії, коли в нього виникли серйозні проблеми з ногою. Хлопець втратив надію вилікуватись, але втрутився випадок: «Юстин […] мій […] одноліток, від’їздив тоді в Польщу, до міста Львова, щоб опанувати більше наук, і я, наслідуючи його приклад, схотів поїхати разом з ним із тієї ж таки причини, а найбільше – заради лікування ноги, бо чув, що там є добрі лікарі». Не отримавши дозволу батька на поїздку, юнак і подумати не міг, що вона триватиме так довго.
У Львові було по-різному. Хлопці раділи привітності місцевих русинів. З іншого боку, довкола їхнього перебування в колегії Товариства Ісусового розіграли цілу детективну історію і лиш втручання єпископа Атанасія Шептицького врятувало їх від ганебного відрахування зі закладу. Відтак вони почули, що один місцевий священник збирається до Рима і приєдналися. Далі пішки пройшли терени сучасних Словаччини, Угорщини, Австрії та Італії. Пізніше Василь Григорович-Барський побував на Афоні, на землях сучасних Сирії, Лівану, Ізраїлю та Єгипту, а тоді повернувся до Києва. Менше ніж місяць по тому помер.
Смак дороги
Можна довго говорити про цінність щоденника подорожей Григоровича-Барського. Як мінімум, це «очі», які дають унікальну нагоду побачити тогочасний світ, людей у ньому – на сучасних українських теренах, але також впродовж географії всієї подорожі, традиції, побут. Таких свідчень у щоденнику багато. Львів, до прикладу, для автора, вихідця з Київщини, був далеким і чужим світом. Він з товаришем вразили префекта єзуїтської академії знаннями латини і їх зарахували на навчання в клас риторики. Проте не минуло й тижня, як «чи то за характером письма, чи за чиєюсь обмовою, чи то за нашою польською вимовою учні, і не лише вони, почали розуміти, що ми не з польських походимо земель».
Чи доводилося киянину XVIII століття бачити гори? Щодо героя цього тексту, відповідь ствердна! На тогочасному польсько-угорському кордоні подорожні милувалися краєвидами, засніженими вершинами. Григорович-Барський записав, що хмари низько і «голів наших торкалися». Цікавий епізод трапився в населеному пункті на кордоні, де була велика єврейська спільнота. Прочани показали документ від львівського кагалу, де вказувалося, що вони дуже прислужилися львівським євреям. Відтак євреї на їхньому шляху мали бути гостинними до мандрівників зі Львова. Тому подорожнім дали грошей, харчів у дорогу, достойно провели.
Дорога складалася з різних моментів. Кошице сподобалося їм чистотою та організованістю, але там прочанам довелося просити милостиню. Цей тест склали не всі. Були й такі, що залишили їхню спільноту. У Буду їх довго не впускали, ще важче було домовитись про нічліг. Мандрівники заливали горе пивом і познайомились зі сербом, який і став їхнім рятівником. Відень Григоровичу-Барському «засолодив зіниці», у Флоренції його вразили сади та виноградники, у Неаполі він заходив до храмів, «наче на небо». У Венеції прочан вразив карнавал, але не сподобалося цькування собаками вола. Григорович-Барський не розумів цих веселощів, йому було шкода «бестії». Не завжди супутником подорожніх була гостинність. Стосується це людей і не тільки. Їм довелося мати справу і з морською стихією.
На ти з автором
«Мандри по святих місцях Сходу…» – це безцінне вмістилище колоритних оповідей, але також і збірник історій, які змушують замислитись. Не виникає сумніву, що автор був релігійною людиною. Але до його релігійності варто придивитись уважніше. Скажімо, Почаїв запам’ятався йому спогляданням відбитка стопи Богородиці та вшануванням мощей святого Йова Почаївського, але «справжні вони чи ні, того я не довідався». Його релігійність відмінна від типової моделі традиційного суспільства – синкретичної та невпорядкованої. Василь Григорович-Барський заходив до храмів різних конфесій, бував там на богослужіннях і з особливою увагою описував життя різних релігійних груп.
Ще одна важлива риса Василя Григоровича-Барського – це щирість. Навіть наївна щирість, яку спостерігаємо повсякчас. Зокрема, коли він довірився чуткам, що на угорських землях немає грабіжників. Заснувши від «вина і втоми», він прокинувся без свого нового капелюха. Натомість мав на голові старий і потертий. В іншому місці Григорович-Барський оповідає, як образився на своїх супутників, що вони його полишили, і пізніше сам їх покинув та йшов один. Був момент, коли він відстав від своїх друзів через «тілесну потребу». Можна лише здогадуватися про що саме тут мова.
Твердою ходою вперед
Світ підкорювали по-різному. Наполеон Бонапарт, Нікола Тесла, Махатма Ганді... Серед них і Василь Григорович-Барський. З власною оригінальною історією. Він підкорив світ твердою ходою вперед, майстерністю розчерків пера, силою думки та філігранністю слова, спостережливістю, увагою до деталей. Залишається сподіватися, що й наші уми він зуміє підкорити та не залишить нікого байдужим до своєї персони, унікальної творчої спадщини.