Вибори на вакантні місця у Львівській обласній раді проходили в інформаційному вакуумі. В обласному центрі проголосували 11-15% виборців. Закономірно перемогли розкручені партійні бренди.
«Розшукується виборець. Особливі прикмети: вік від 18 років, українське громадянство, стать і освіта не мають значення. Вимога: бути громадянином. Прохання: якщо ви відповідаєте цим критеріям, частіше приходьте на вибори».
Таке оголошення пасувало б розклеїти на львівських будинках після останніх виборів. Довибори до обласної ради на місця, що стали вакантними після виборів народних депутатів, ще раз засвідчили те, що всі й без того знають: місцеве самоврядування перебуває у глиблкій кризі.
Вертикаль державної влади, старанно вибудовувана протягом 22 років української незалежності, зробила свою справу: громадяни не розуміють функцій і значення місцевих рад. На 20-ту годину на дільниці прийшли лише 25%. Це середній показник по області – у Львові ж проголосували 11-15 відсотків виборців.
Довибори обласної ради проходили в інформаційному вакуумі. Телебачення мовчало, зовнішньої реклами, якою перед кожними загальноукраїнськими та місцевими виборами наповнюються міста та села, майже не було. Агітацію кандидати провадили мляво й неефективно, розраховуючи на партійний бренд, а не впізнаваність власного імені.
Наприклад, за кандидатів від ВО «Свобода» агітували народні депутати, обрані до Верховної Ради у відповідних округах. Однак безпосередніх зустрічей кандидатів до обласної ради з виборцями майже не було. Тому навіть виборці, що йшли на дільницю з наміром проголосувати за свободівця, мусили довго шукати відповідного кандидата в бюлетені, бо не знали його прізвища. Навіть «Свободі», яка має чи не найбільш мотивований електорат на Львівщині, не вдалося масово поінформувати та мобілізувати своїх прихильників. Постає питання: як ця політична сила має намір піднімати маси у разі обіцяної революції?
У день виборів я питав перехожих у Шевченківському районі Львова, чи знають вони, що сьогодні довибори до Львівської обласної ради, та просив назвати прізвища бодай кількох кандидатів. Люди спершу дивувались, а по кількох секундах роздумів казали: щось чули про вибори, але точно не знають. І голосувати, відповідно, скоріш за все, не підуть.
Вони звикли, що кожна виборча кампанія – це феєрверк грошей, витрачених на рекламу. Що з кожної радіоточки і з кожного клаптика паперу їх закликають прийти на вибориі проголосувати за того чи іншого кандидата або партію. Якщо ж виборчі бюджети врізані, нав’язливої реклами немає, виборцеві потрібно самому виявити ініціативу: довідатись, хто балотується на його окрузі, порівняти кандидатів і обрати найбільш прийнятного. А це складно й нецікаво.
Чоловік і жінка, яких я запитав, чи мають вони намір голосувати, після вже традиційного кількасекундного здивування запевнили мене, що підуть і проголосують «за хлопців зі “Свободи”». На запитання, чому саме за «хлопців зі “Свободи”», пані відповіла: «Вони найкраще колотять те болото у Верховній Раді». «Але ж вибори місцеві, львівські?», - запитав я. «Тоді не даватимуть спокійно жити Садовому», - відповіла вона. Після уточнення, що йдеться не про міську, а про обласну раду, пані подивилася на мене співчутливо й почала пояснювати, що жодної різниці між ними немає. Адреси дільниці, де треба голосувати, ці люди не знали.
Політологи часто називають місцеві вибори «каналізаційними», бо люди вибираються на них, щоб вирішити місцеві побутові проблеми. Отже, партійність кандидатів мала б відігравати другорядне значення в порівнянні з їхньою спроможністю ефективно працювати. Львівські виборці, натомість, передусім звертали увагу на партійність кандидатів, читаючи плакати з їхніми біографіями на дільницях. Із того, як змінювались емоції на їхніх обличчях, можна було побачити, як народжується вибір.
Жінка, з якою я говорю на дільниці, відмовилась називати своє ім’я, сказавши лишень, що сама була «і депутатом, і делегатом». На запитання, чим вона може пояснити таку низьку явку, каже: це зроблено спеціально. «Ніяких запрошень, ніякої реклами, навіть ніяких колосків – комусь, напевно, вигідно виставити результати цих виборів у поганому світлі», - жартує вона, натякаючи на минулорічну рекламну акцію Богдана Дубневича, від якого виборці пустомитівщини отримали символічні колоски зі стрічками.
Жінка не розуміє молодих людей, які відмовляються ходити на вибори, вважаючи, що їхній голос нічого не може змінити. «Як можна з такими виборцями розбудовувати економіку, ставати незалежними? – обурюється вона. – Бідність, у якій ми зараз опинились, нічого нам не дає, тільки породжує зраду». Каже, що їй не цікаво, до якої партії належать кандидати, головне – щоб у людини була совість і відчуття громадянства. Окремим пунктом шпетить дев’ятнадцятирічну Юлію Шимоняк, яка балотується в депутати облради: «Який з неї депутат? Яка в неї своя думка?».
Пан Роман, із яким я знайомлюсь увечері, перед закриттям виборчих дільниць, уважає, що є люди, зацікавлені у млявому перебігу місцевих виборів. Оскільки закон не передбачає мінімальної явки, навіть один правильно оформлений бюлетень робить вибори такими, що відбулись. Такий стан речей дозволяє отримати перемогу малою кров’ю – фінансово і репутаційно.
Довибори до Львівської обласної ради показали, що львів’янам гостро бракує вміння самоорганізовуватись та самим шукати вирішення для місцевих проблем. Місто, що має маґдебурзьке право з середини XIVстоліття, засвідчило, що не має великої потреби в місцевому самоврядуванні на початку ХХІ-го.
P.S.За попередніми результатам виборів перемогу на львівському виборчому окрузі №2 здобув свободівець Йосиф Ситник.
Представники ВО «Свобода», найімовірніше, потраплять до облради також за підсумками голосування в кам’янко-бузькому (Михайло Костюк) та двох бродівських округах (Юрій Шаваров і Роман Ковальчук). Кандидати від «Батьківщини» перемогли у яворівському (Іван Стецькович) та сколівському (Степан Цмоканич) округах. Городоцький район, чий депутат-мажоритарник Ярослав Дубневич є членом фракції «УДАР» у Верховній Раді, віддав більшість голосів ударівцю Володимиру Сагану. Явка в усіх округах поза обласним центром виявилась значно вищою – до 49%.
Олег Будзінський, Школа журналістики УКУ, для Vlaskor.net