Кожен із нас має вибір — або довіряти, або жити перестрашеними. Цей вибір - між інстинктом самозбереження і вірою в те, що в нашому суспільстві, в нашій державі люди є недосконалими, але все-таки здебільшого нормальними та добрими...
Довіряти також означає налаштовувати себе на те, що у людей, які біля тебе, зажди більше світлих сторін, аніж темних. Бо звертати увагу лише на темні сторони — себе вбивати. А довіряти — це бути щасливим.
Свого часу у житті я пішов шляхом довіри. У нашій сфері це легко, бо митцям довіряти легко. Вони ірраціональні, а побутовий, матеріальний світ, у взаємовідносинах із мистецтвом та культурою відходить на задній план.
Тобто я вибрав для себе певний комфорт, в основі якого стоїть довіра. Бо ти або довіряєш тому, що говорить та творить митець, конфліктуєш довіряючи або, з повагою, самоусуваєшся від спілкування та співпраці. Тому що все одно розумієш, що перед тобою нормальна людина, яка, втім, мислить чи бачить світ дещо інакше.
На власній пам'яті були і випадки, коли спрацьовував мій інстинкт самозбереження. Я і досі думаю, що будь-які політики не повинні бути об'єктом довіри.
Тому багатьом із них я довіряв і довіряю особисто, як людям. Усвідомлюючи їхні помилки та слабкості — таке життя. Є й такі, яким категорично не хочу вірити. Але хто зна — якби вони зараз з'явилися з якимось новим і цікавим проектом — можливо, знову б довірився?
Бо життя рівним не буває. Ми приречені помилятися, а будь-яку помилку можна виправити: гулі, які ми собі набиваємо, з часом зникають. А жити в світі «Я не зроблю того» , «Не піду туди» чи «Не спілкуватимусь з тими», щоб не зробити помилку — це нічого не робити. Це - не життя.
Останні великі зміни у «Дзизі» також про те, що ми віримо і хочемо бачити у нових партнерах не лише «темні», на нашу думку, сторони (наприклад, надмірний прагматизм), але в першу чергу те, що вони роблять дуже добре, їх невідомий нам «інший досвід» . Переконаний, врешті-решт, спільною буде єдина ціль — створити щось краще.
Схожа ситуація з Бієнале Довіри. Майже два десятка людей «наговорили» ідею та інтуїтивно відчули, що це зараз дуже потрібно. І нам, і оточуючому нас Світу.
Ми довірились одне одному, не зациклювались на очевидних проблемах, а пішли за чуттям, у пошук, створюючи в першу чергу процес. І хочемо, щоб це перетворилося в суспільний рух.
Зрештою, Бієнале довіри, це ж не Міністерство довіри?!