«Драбина» – довгоочікувана книга письменниці, блогерки, авторки бестселеру «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової – у березні виходить у «Видавництві Старого Лева».
У центрі розповіді – велика родина, що тікаючи від війни, опинилась у іспанському містечку. Спільне проживання таких різних, але рідних людей, війна, що раз у раз зринає у розмовах та повсякденні, пошук свого місця та особистого простору в будинку, а ще жарти та сльози, коти й собаки, мрії та втрати – на сторінках теплої історії з потужними сенсами від Євгенії Кузнєцової. Художнє оформлення книги виконала Андріана Чуніс.
Пропонуємо уривок з книги.
***
Сором
– Толя! – мама театрально шепотіла за дверима. – Толя!
Як вона могла почути? Ніколи не варто недооцінювати мам – мама бачила під дверима смужечку синього комп’ютерного світла.
– Мамо, я сплю! – сказав Толік роздратовано.
– Толя, не пий більше кави, – шепотіла мама.
«Господи-боже, – думав Толік, – чого вона це каже вночі?» Він узяв чашку кави і поставив її за керамічного янгола. Янгол погодився її заховати за крильми.
– Ма, – Толік відчинив двері, – я тебе прошу, перестань мені стукати вночі, я працюю.
– Я не розумію, що це за робота. Вночі працюють фельдшери і таксисти, я тебе учила стільки не для того, щоб ти робив уночі. Люди інтелектуальної праці…
– Мамо, прошу тебе, спускайся до себе.
– Що там у вас случилось? – почувся голос Григорівни.
– Нічого! – крикнув Толік.
– Толя ночами п’є каву, – сказала мама.
– Так можна угробить серце, – озвалась Григорівна. Толік бачив її кучеряву білу голову внизу на сходах. – Нам на тренінгу…
– Боже, це не ваше діло, – закотив очі Толік.
Він давно вже не почувався так жалюгідно. Стояв у трусах в кораблики у коридорі і сердився на маму. Здається, востаннє він так підкреслено почувався невдахою, коли вибачався перед власною дівчиною, що потривожив, коли застукав, як та цілувалася з його сусідом по кімнаті. «Вибач – треба ж було таке сказати», – думав тоді Толік, йдучи вечірнім парком. А коли проаналізував, як жалюгідно він повівся, що пішов геть, дозволивши їм доцілуватись, і повернувся назад до кімнати, їх там уже не було. Сусід переїхав до неї за тиждень. Хай здохне в пеклі.
– Та вже би міг вночі не стукотіть по клавішах, – виглянула з кімнати Іруся.
Поліна вийшла в туалет. Вона просто кинула на Толіка погляд. Він живо уявив, який має вигляд в її очах: тонкі ноги, труси в кораблики... «Боже, краще вмерти», – подумав він, а потім подякував вищим силам, що Анатолій Степанович без ноги, а то і він би виліз до нього на третій поверх і почав би його виховувати.
– Від пробіжок, – сказала мама, зиркнувши на Толіка, – в тебе тільки худають ноги…
«Прекрасно», – подумав Толік. Поліна прослизнула назад у кімнату. На ній була довга чорна футболка. Він ненавидів усіх: і сестру, і матір, і Поліну, і Григорівну, і навіть Анатолія Степановича, який без ноги не виліз на третій поверх. Ненавидів, бо замість того, щоб бути на вершині свого життєвого успіху, він у трусах виправдовується перед мамою серед вишитих янголят і грибів. А ще серед усіх, хто вийшов у коридор виховувать Толіка, стояла Божа мати. Тільки він збирався виплеснути мамі свою ненависть, дивлячись на неї в її безглуздому зеленому халаті, на ці ноги, які він бачив з дитинства і об які терлися облізлі Зуся і Друся, на сережки, які вона, здається, не змінювала ніколи, як мама глянула на нього і сказала:
– Хочеш катлєту?
– Не хочу! – відповів Толік і гахнув дверима.
За дверима він видихнув, узяв телефон і ліг у ліжко. «Вже за це, тільки за це можна ненавидіти росіян», – встиг подумати він перед сном, і йому снилось величезне мамине обличчя, яке літає за ним і питає, чи хоче він катлєту, а потім брат, якого він бачив рудуватим малим, а потім на фотографії на тітчиному телефоні із чорною смужкою праворуч. Щоночі Толік сподівався заснути, прокинутись і зрозуміти, що все це йому привиділось, що немає у нього повної хати родичів-утікачів, що всі живі, що він щойно підписав договір про купівлю хати і не стояв у дверях, не відмахувався від катлєти.
Григорівна з мамою сиділи зранку за столом. Григорівна наділа салатного кольору халат в крупні червоні квіти. На колінах у неї слинився Владік. Біля маминих ніг лежала облізла невістка Зуся з розтуленим від спеки ротом, а Друся, чорна блискуча свекруха, сиділа на підвіконні, вмостившись за садовим янголям, і байдуже дивилась надвір. У мами з Григорівною були червоні заплакані очі. Раніше Толік спитав би, чого вони повсідались, як на поминках, а тепер змовчав, бо вони дійсно повсідались на поминках. Він помітив на столі дві пусті чарочки – значить, поминали.
– Добре тобі, Лідочко, – сказала Григорівна, – що в тебе хоч Толік тут.
Толік сів за стіл.
– Не біжиш сьогодні? – спитала мама.
– Не біжу.
– Правильно, бережи коліна. У твого батька коліна боліли ще змолоду.
Батька Толік майже не пригадував і мало про нього знав: він був із тих батьків дев’яностих, яких закрутив кудись вир, що утворився, коли радянська імперія пішла на дно. Не знав, що батько умів, що любив, зате знав досконально всі його болячки і чекав, що якась із них обов’язково з’їсть і його. А болячок, з маминих слів, той мав достатньо. Глибокі темні Толікові очі дивились у каву. Кава відтіняла синці під очима.
– Ти вже дорослий, – почала мама. З цієї фрази починалися повчання такого штибу, наче Толіку рочків три, – але я тобі ще раз кажу, що по ночах працювать – це потратить усе зароблене на те, аби лічити хребет і голову.
Хребет у Толіка був безнадійний давно. А голова ще наче держалась, хоч він зараз і підтримував її блідими довгими руками. «Пальці піаніста!» – любила казати бабуся. Бабусі більше нема. Зате є всі інші.
Толік промовчав про те, на що збирався тратити зароблене і на що натомість тратить – наприклад, на три тонни землі, щоб засипати фонтанчик з жабою і висадити там помідори.
– Мені би ще добрива якогось, – сказала Григорівна.
– Ми як під’їжджали сюди, – Анатолій Степанович заїхав знадвору, – я бачив ферму – там у них перегною, видно, хоч греблю гати.
– А знаєте, як по-рускі буде «Хоч греблю гати»? – спитала Григорівна.
– А ти звідки знаєш? – зиркнув Анатолій Степанович.
– Я колись для них на кораблі співала, багато узнала.
– То як? – озвався Толік.
– «Хоть жопой жуй».
– Все у них через сраку, – сказав Анатолій Степанович, – це нас і должно спасти.
– Ну хоч два відерця перегною, – повернулась до теми Григорівна.
Толік сумно подумав, що йому доведеться домовлятись про поставки гімна.
– Продукти тепер дорогі, – сказав Анатолій Степанович, – жалко, що ти таке маленьке купив, що ніде й картоплину кинуть, приходиться помідори садить у фонтані.
Толік оглянув хату, і його погляд зачепився на Поліні. Вона зайшла в кімнату і сіла в кутку дивана, втупившись в екран. Вони з Ірусею часто сиділи перед екранами і щось клацали, кидаючи одна одній коментарі. Під стелею крутився вентилятор. Зуся відкрила одне око і спостерігала за ним, маючи вигляд, наче її зараз знудить. Здається, Зуся так і не відійшла від довгої дороги. Мама в автобусі весь час поїла її валер’янкою і якимись снодійними. Від запаху валер’янки поруч захитувалася бульдожиха. Хазяйка бульдожихи сварилась із мамою, що «Чапу укачивает». Чапа слинилась і блювала. Але щойно Зусі переставали давати валер’янку, вона починала верещати на весь автобус. Тому перед пасажирами постав вибір: нявчання або блювання. Блювання бачили тільки сусідні ряди, а нявчання чув весь автобус, тому громада підтримувала блювання. Бідна Чапа. «Сказав би мені хто, – говорила мама, – що фізично під час війни найважче буде вивезти Зусю». Тимчасом Друся зістрибнула з підвіконня, підійшла до Зусі і чимдуж тріснула невістку по лобі. Зуся схопилась і вискочила надвір.
– Як тобі не стидно! – залементувала мама. – Вона ж тобі як дочка!
– У неї хоча б є невістка! – сказав Анатолій Степанович і загиготів так, що його волохате пузо усе затряслося.
Мама благально глянула на Толіка, а Толік просто встав і пішов робити собі другу каву.
– Да, – зітхнула мама, – ти знаєш, як уколоть. У Зусі хоч є невістка…
– Я б, Толя, тобі порадила, – озвалась Григорівна, – пити замість кави цикорій. Скажи, тут є цикорій?
– Я не знаю, – озвався Толік із кухні.
Він і так весь час мусив шукати якісь ніколи ним не бачені інгредієнти – то крохмаль, то мокрі дріжджі (які виявлялись не мокрими), то марганцівку, в якій Григорівна хотіла собі парити палець, вкушений надворі ящіркою. Григорівна дуже любила лікуватись і в методах лікування міксувала медичні препарати, народну медицину, заклинання і клікбейтні рецепти з інтернету.
– Толя, – питала вона, – в тебе є хазяйське мило?
– Таке підійде? – Толік показував спінене мило в диспенсері з авокадо.
– Нє-нє-нє, – махала Григорівна руками, – мені треба таке, щоб можна було натерти на тертку.
Толік волів не питати, що вона робитиме з ним далі. Тим паче, що хазяйського мила він не мав.
Після поради про цикорій Толік випив каву одним ковтком прямо біля кавомашини, сховавшись за своїм зеленим холодильником.
– Все одно пив каву, – сказала Григорівна, – шипіла ця машинка. Як вона може робити каву? Це якась хімія. А йому ще дітей мати! – вона стурбовано подивилась на маму.
– Господі, Григорівно, ну до чого вже тут діти!
– Ну, ти як знаєш, можеш йому нічого не казать, але кава для цього діла…
– Можна, будь ласка, хоч не обговорювати мою потенцію? – гукнув з кухні Толік.
Так, як мамі було дивно і соромно перед іншими сотнями тисяч, кого війна повиганяла з хат, що найважче їй далося нявчання Зусі в автобусі, так і Толіку було соромно, що його під час такого жахіття настільки вибішуватиме вплив цикорію на його потенційну фертильність.