Понад сімдесят депутатів Європарламенту закликали керівництво ЄС виробити узгоджений підхід до закриття «Русских домов» або припинення їхньої діяльності. За наявними даними, такі центри продовжують працювати в 15 країнах спільноти. Рішення про їхнє закриття, згідно із заявою Єврокомісії, належить до компетенції держав-членів.
Для України це питання давно перестало бути теоретичним: діяльність «Россотруднечиства» (Федеральне агентство у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників за кордоном та міжнародної гуманітарної співпраці) та його осередків в Україні була припинена ще кілька років тому. У Львові будівлю Російського культурного центру повернули у власність громади через суд, а у 2021 році Україна запровадила санкції проти «Россотруднечиства», передбачивши закриття Російського центру науки і культури в Києві. У лютому 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією.
Українські спецслужби розглядали діяльність таких установ як потенційний інструмент російського впливу, пропаганди та вербування. Спираючись на цей досвід, Київ наполегливо закликав європейських партнерів не плекати ілюзій щодо справжніх цілей кремлівської «м’якої сили» та домагатися ліквідації мережі «Русских домов» у країнах ЄС.
Тож для Європи це питання постало теж далеко не випадково. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року колишнє ставлення Європи до російських держустанов за кордоном неминуче змінилося. Те, що зовсім нещодавно сприймалося переважно як інструмент культурного обміну, тепер розглядається в контексті війни, інформаційного протиборства й діяльності російських спецслужб. Заклики закрити «Русские дома» в країнах ЄС стали черговим проявом цього перелому. І хоча далеко не кожну російську культурну установу можна автоматично вважати інструментом розвідки, розраховувати на те, що подібні організації існують поза політикою, теж було б наївно.
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleГоловна проблема полягає в тому, що путінська Росія сама послідовно руйнувала довіру, на якій тримається міжнародна культурна співпраця. Військова агресія проти України, спроби виправдати її історичними претензіями, поширення сумнівних версій подій, що суперечать встановленим фактам, і конфронтаційна риторика Кремля змінили ставлення до російської присутності за кордоном. У цих умовах культурна дипломатія більше не може оцінюватися винятково за концертами, виставками й літературними вечорами. Потрібно враховувати, хто фінансує відповідні установи, які завдання вони виконують і наскільки самостійно визначають свою діяльність.
Наївно розраховувати, що «Русские дома», пов'язані з «Россотруднечиством», є звичайними незалежними культурними центрами. Вони входять до системи російської державної присутності за кордоном і беруть участь у реалізації завдань публічної дипломатії. Само по собі це не доводить їхньої причетності до шпигунства, однак означає, що їхню діяльність не можна розглядати у відриві від зовнішньої політики РФ. Культурні програми можуть поєднуватися з просуванням офіційної російської позиції, підтриманням зв'язків зі закордонними громадськими колами та формуванням сприятливого ставлення до держави-агресора. Питання не в тому, чи потрібно забороняти російську мову або російську літературу, а в тому, наскільки виправдано надавати державним структурам Росії звичні можливості для просування своїх інтересів в умовах неспровокованої війни, яку вона веде проти незалежної України.
Путінський режим сам створив обставини, за яких офіційні установи Росії за кордоном опинилися під посиленою підозрою. Після вторгнення в Україну європейські держави отримали підстави переглядати не лише енергетичні й економічні відносини з Москвою, а й колишні механізми співпраці у сфері культури, освіти та громадських зв'язків. Це не означає, що будь-яка російська ініціатива має вважатися ворожою. Однак колишня презумпція довіри до державних російських інститутів уже не може діяти в тому ж обсязі, що й до війни.
При цьому російська зовнішня політика давно не обмежується класичною дипломатією. У сучасному протистоянні державні культурні установи можуть виконувати одразу кілька функцій: підтримувати співвітчизників, поширювати мову й культуру, просувати політичні інтерпретації міжнародних подій і зберігати контакти з людьми, які становлять інтерес для держави. Ці завдання не обов'язково суперечать одне одному. Більше того, так звана м'яка сила нерідко виявляється ефективною саме тому, що політичні цілі реалізуються через зовні привабливі й суспільно прийнятні форми діяльності.
Для Кремля культурна присутність за кордоном має важливе значення. Вона дозволяє підтримувати уявлення про путінську Росію як про нормальну державу, одночасно зберігаючи можливості для поширення офіційних поглядів на міжнародні події. Сам по собі такий підхід не унікальний: культурну дипломатію використовує багато країн. Відмінність визначається не наявністю національних інтересів, а конкретними діями держави, характером поширюваних тверджень і дотриманням міжнародних норм. Коли країна веде повномасштабну війну проти сусідньої держави, її офіційні інформаційні ініціативи закономірно піддаються більш пильному аналізу.
Особливо гостро питання постає там, де культурна діяльність стикається з передбачуваними розвідувальними операціями. Європейські спецслужби протягом багатьох років попереджали про діяльність російських розвідувальних структур, зокрема під офіційним прикриттям. Дипломатичні представництва, ділові контакти, громадські організації та культурні майданчики можуть використовуватися для встановлення зв'язків й отримання інформації. Звісно, не можна стверджувати, що кожен співробітник «Русского дома» є розвідником або що будь-який захід організовано заради прихованих політичних цілей. Але й протилежна позиція – нібито культурний характер установи сам по собі має захищати її від перевірок і обмежень – не витримує критики. Культурна вивіска не звільняє організацію від відповідальності за можливу незаконну діяльність.
Водночас закриття всіх «Русских домов» без індивідуальної оцінки їхньої діяльності не стане універсальним розв’язанням «проблеми шпигунства». Розвідувальна робота не залежить від існування конкретної будівлі. Якщо певні контакти становили цінність для російських спецслужб, вони можуть підтримуватися через інші канали. Збір відкритої інформації, кібершпигунство та робота з агентурними джерелами також не припиняться після закриття культурних центрів. Тому подібні обмеження варто розглядати як один з інструментів протидії російському впливу, але не як повноцінну стратегію боротьби зі шпигунством.
Це, однак, не робить закриття марним. Припинення роботи державної установи може позбавити російські структури звичної інфраструктури, скоротити кількість офіційних майданчиків для встановлення контактів й ускладнити просування політичних наративів.
Узагалі було б необачно, якби європейські держави зберігали колишній рівень довіри до Росії, яка грубо порушила міжнародне право й нахабно продовжує домагатися своїх цілей військовим шляхом. У міжнародних відносинах довіра не є безумовним привілеєм. Вона залежить від поведінки урядів, виконання державами міжнародних зобов'язань і готовності дотримуватися загальноприйнятих правил. «Завдяки» Путіну і Ко Росія вже не може розраховувати на те, що до її офіційних структур за кордоном і надалі ставатимуться так само прихильно лише тому, що частина їхньої діяльності формально належить до культури.
Водночас принципово важливо не переносити відповідальність російської держави на всіх росіян. Багато російських громадян виступають проти війни, інші залишили країну через політичні переслідування або небажання бути причетними до підтримки режиму. Обмежувальні заходи, спрямовані на державні установи, не повинні перетворюватися на дискримінацію людей за походженням, мовою чи політичними переконаннями. Інакше європейські держави ризикують послабити власні правові принципи саме тоді, коли наголошують на необхідності їхнього захисту.
Зрештою, відповідальність за нинішню кризу відносин лежить насамперед на владній верхівці Росії на чолі з вихідцем із політичної «охранки» Путіним. Саме агресія проти України, конфронтація з європейськими країнами та використання державних ресурсів для просування зовнішньополітичних інтересів призвели до того, що діяльність російських установ почали оцінювати крізь призму безпеки.
Зрозуміло, що закриття «Русских домов» не зупинить шпигунство і не усуне всіх інструментів негативного кремлівського впливу в Європі. Але це не означає, що європейські держави зобов'язані зберігати інфраструктуру російської державної присутності в незмінному вигляді, ігноруючи обставини, що змінилися.
Головне питання сьогодні полягає не в тому, чи заслуговує російська культура на місце в Європі. Питання в іншому: чи зобов'язані європейські держави підтримувати колишні формати співпраці з офіційними структурами країни, яка здійснює агресію проти України, і які ризики вони готові приймати заради збереження цих зв'язків. Відповідь на це питання не може бути універсальною для всіх установ. Але одна обставина очевидна: мешканці Кремля та їхні спільники не мають права вимагати колишньої довіри до російських державних структур, одночасно насаджуючи політику, яка цю довіру руйнує. У Європарламенті, здається, це зрозуміли – тепер черга за національними парламентами.