Друга п’ятирічка

Зараз термін «п’ятирічка» уже нічого не скаже тим, хто не застав його в активному вжитку. Хіба десь промайне іронічна приказка про «п’ятирічку за три роки», та й то вже треба пояснювати молодшим поколінням, що це за п’ятирічки такі, чому саме п’яти- (до речі, була навіть і семирічка, але ми зараз не про це) і таке інше. Ті ж, хто, як і я, застав ті «благословенні» часи, воліють не згадувати ні про п’ятирічки, ні про інші артефакти епохи.

А втім, була в історії колишньої червоної імперії одна п’ятирічка, ставлення до якої було особливим, – «п’ятирічка пишних похоронів». Це був період, коли зацементована (зокрема, безмежною, як вид з Останкінської телевежі, корупцією) партійно-господарська еліта, що незмінно правила Радянським Союзом з другої половини 60-х років, почала на початку 80-х просто і логічно закінчувати свій шлях природним способом. Тобто вони банально помирали.

Головними учасниками цього шоу, яке ще називали «перегонами на лафетах» (адже трупи партійних бонз везли на Червону площу саме на артилерійських лафетах, ніби йшлося про героїв-полководців), були, звісно, фактичні керівники держави – генеральні секретарі ЦК КПРС, правлячої партії. Їх за той час померло троє: Леонід Брежнєв (1982), Юрій Андропов (1984) та Костянтин Черненко (1985). Зараховують до цього списку і деяких інших діячів: головного ідеолога режиму, члена головного колегіального керівного органу партії і країни, Політбюро, Міхаіла Суслова, міністра оборони і члена того ж таки Політбюро Дмітрія Устінова…

Та почалося все не з них і трохи раніше – зрештою, термін «п’ятирічка» в цій історії має не лише символічне, а й буквальне значення. Почалося все 1980 року зі смерті голови Ради міністрів (так у СРСР називали прем’єр-міністра) Алєксєя Косигіна. Точніше, вже колишнього голови: за два місяці до смерті його, тяжко хворого, звільнили з посади. А втім, хоч уже пенсіонера і приватну особу, поховали Косигіна все одно на головному комуністичному цвинтарі імперії – у некрополі біля Кремлівської стіни.

До чого увесь цей нібито непотрібний історичний екскурс? Річ у тому, що нинішній правлячий у Росії режим є дуже схожим на той, брежнєвський. Звісно, є й відмінності, але суть обох історичних періодів майже ідентична – захопити владу, зацементувати себе в ній і продовжувати її існування максимально довго.

Щоб потім почати закінчувати свій – і всього режиму – шлях саме таким, природним способом. І, схоже, початок ми побачили кілька днів тому, 26 червня 2026 року. Коли в Москві помер колишній міністр оборони, колишній керівник Адміністрації президента, колишній перший віцепрем’єр-міністр РФ Сєргєй Іванов. І справа тут не тільки в тому, ким він був – а в тому, ким не став.

2007 року в Росії відбулася остання до сьогодні справжня передвиборча боротьба. Тільки відбувалася вона не у звичному всьому цивілізованому світу форматі. Два претенденти на крісло президента – яке тоді Владімір Путін мав віддати хоча б на чотири роки – вели боротьбу за право стати офіційним спадкоємцем. А право це визначав сам Путін. Одним із цих кандидатів був саме Сєргєй Іванов.

І до певного моменту якраз Іванов і вважався головним претендентом на те, щоб успадкувати «престол». Хоча б тому, що він був пов’язаний з Путіним роботою ще в КДБ СРСР, а потім і у ФСБ РФ (де був заступником саме нинішнього диктатора, коли той короткий час очолював головну спецслужбу імперії наприкінці 90-х). І, як розповідали очевидці, Сєргєй Іванов справді настільки увірував у свою перемогу – не на виборах, ні, звісно, а в очах Владіміра Путіна, – що став поводитися, як справжній майбутній президент Росії.

До речі, Алєксєй Косигін, зі смерті якого й почалися насправді «перегони на лафетах», теж вважався претендентом. Навіть до певної міри формально – бо після зняття Микити Хрущова він не просто отримав одну з його посад, очільника уряду (другу, голови партії, логічно віддали Леоніду Брежнєву), а й вважався повноцінним співправителем. Деякий час після перевороту 1964 року всерйоз вважалося, що в країні править колективне керівництво – перший секретар ЦК КПРС Брежнєв, голова Ради міністрів Косигін та очільник декоративного парламенту, голова Президії Верховного Совєта СРСР Микола Підгорний.

Тож Косигін був конкурентом не наступника вождя, а самого вождя. Принаймні в його, Брежнєва, очах. І, навіть втративши цей статус з часом, залишався поважною, навіть знаковою фігурою. За що його партійний вождь намагався максимально принизити.

Схожа історія відбулася і з Івановим. 2007 року він програв «перегони» Дмітрію Мєдвєдєву – другим президентом став саме той. Іванова працевлаштували заступником Путіна, який на чотири роки перейшов на посаду прем’єр-міністра (причому демонстративно понизивши Іванова, який до того мав посаду першого віцепрем’єра, а став просто віцепрем’єром). Під повернення диктатора в Кремль Іванова призначили головою його Адміністрації – фактично другою особою в країні, повернули у Раду безпеки РФ, фактичне путінське Політбюро. Здавалося, кар’єра майже-президента продовжується – але це тривало якісь п’ять років.

Після чого зірка Сєргєя Іванова почала заходити. Він, залишаючись членом Радбезу, почав отримувати призначення на такі смішні для без п’яти хвилин глави держави посади – голова ради директорів «Ростелекому», очільник опікунської ради Російського військово-історичного товариства… У лютому 2026 року, уже хворого, Іванова нарешті викреслили з Ради безпеки Російської Федерації. Він навіть формально випав із системи. І через кілька місяців помер. Прямо як Алєксєй Косигін за пів століття до цього.

Смерть Косигіна стала початком «п’ятирічки пишних похоронів» не просто так. Як уже було сказано, режим настільки зацементувався, що основні його діячі (за винятком Міхаіла Горбачова, що потрапив до еліти випадково, через раптову смерть секретаря ЦК з профільного для майбутнього президента СРСР сільського господарства Федора Кулакова) дожили до цілком поважного віку. Косигіну на момент смерті було 76 років, Суслову – 79, Брежнєву – 76, Андропову – 69 (і невиліковна хвороба нирок), Устинову – 76, Черненку – 72 (і невиліковна хвороба легень).

А тепер погляньмо на нинішню кремлівську еліту. Померлому днями Іванову було 73 роки. Голові верхньої палати парламенту – Ради Федерації – Валентині Матвієнко вже 77. Ексміністру оборони, а нині секретарю Радбезу РФ Сєргєю Шойгу – 71. Його наступнику в Міноборони Андрєю Белоусову – 67. Директору ФСБ (з 2008 року!) Алєксандру Бортнікову – 74. Очільнику МЗС (з 2004-го!) Сєргєю Лаврову – 76. Директору ще однієї спецслужби – СЗР – Сєргєю Наришкіну – 71. Екссекретарю Радбезу, нині помічнику Путіна Ніколаю Патрушеву – 74. Самому Путіну – 73. Спікер нижньої палати парламенту, Держдуми, В’ячеслав Володін у свої 62 роки на цьому тлі виглядає ледь не «молодою зміною».

До слова, у цьому переліку – більшість постійних членів Ради безпеки РФ. У радянські часи в Політбюро була схожа система: були члени цього органу і кандидати, нині так само є постійні члени Радбезу і просто члени (сьогодні є, завтра немає). Збіг просто ідеальний, чи не так?

І Путін усього цього просто не може не помічати, яким би божевільним він не здавався. Про Брежнєва теж багато чого говорили, з нього сміялися, складали анекдоти. Але, як уже на початку нинішнього століття розповіли його рідні (для фільму про «дорогого Леоніда Ілліча»), із церемонії прощання з другою на той момент людиною в КПРС – Міхаілом Сусловим – він повернувся зі словами: «Я побував на репетиції власних похоронів».

При цьому, зауважте, він не мав наміру складати повноваження (хоч, як розповідають, ще 1976-го, за шість років до смерті, просив про це Політбюро), не закінчив війну в Афганістані – розв’язану так само безглуздо, як і нинішня війна Кремля в Україні. Бо навіщо це було йому потрібно? Він правив до останньої хвилини свого життя, хоч і розумів, що вона скоро настане.

Це я до того, що смерть Сєргєя Іванова, яка з великою імовірністю дасть старт другій «п’ятирічці пишних похоронів» – водночас і донесе до Владіміра Путіна близькість і його власного фіналу, і не зупинить усіх запущених диктатором механізмів. Бо навіщо їх зупиняти – якщо все одно невдовзі помирати? Зупиняти, щоб що? Відповіді на це запитання, навіть якщо і поставити його Путіну, просто немає.

До речі, обидва наступники Брежнєва з його оточення – Андропов і Черненко – так само й не подумали про зупинку війни в Афганістані. Тільки молодший за попередників на два десятиліття Горбачов, який, за великим рахунком, не мав до того вторгнення жодного стосунку (як розповідав він сам, дізнався про початок «введення обмеженого контингенту» у сусідню державу уже постфактум, мало не з телевізора), здійснив цей крок. І лише через кілька років після приходу до влади, коли сформував власну еліту. 1988 року пішов з посади номінального глави держави (голови Президії Верховного Совєта СРСР) останній із брежнєвської еліти Андрєй Громико, і того ж року почалися вже реальні перемовини про виведення радянських військ з Афганістану.

Словом, смерть Сєргєя Іванова – вона, з одного боку, демонструє нам, що проєкт «Брежнєв 2.0» починає розсипатися з природних причин. А з іншого – не дає забути про те, що навіть смерть глави держави, за якого почалася війна проти сусіда, не зупинила той військовий конфлікт. Тож навіть поява другої дати після рисочки на сторінці Владіміра Путіна у Вікіпедії ще нічого не значитиме. Хоч і на дещо натякатиме.

Наприклад, на те, що після першої «п’ятирічки пишних похоронів» імперія опинилася в такому стані, що довелося її терміново ремонтувати. І цей ремонт, як і за 80 років до того, призвів до звільнення – формального чи фактичного – частини колишніх колоній. На початку ХХ століття імперію залишила Фінляндія і, на деякий час, Польща. Наприкінці століття – фактично позбавилася ярма Польща (й інші країни «соціалістичного блоку»), а формально почали звільнятися колишні республіки СРСР. Зараз настає час фактичного звільнення нас із вами. І – формального – тих народів, які ще перебувають у межах імперії? Хто знає…