6 травня у «Львівській політехніці» відбувся науковий круглий стіл, приурочений до 65-ї річниці завершення Другої світової війни. Його організовували Інститут гуманітарних і соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка» спільно з управлінням внутрішніх справ Львівської облдержадміністрації на виконання президентського указу та постанови уряду щодо відзначення 65-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.
Доповідь кандидата історичних наук, доцента кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету «Львівська політехніка» Ігоря Гавриліва «До питання причин і початку Другої світової війни»
ІІ Світова війна була запрограмована закінченням Першої світової війни, коли несправедливий поділ територій та визначення кордонів заклали міну, що вибухнула за два десятиріччя.
Російський большевицький режим успадкував великодержавні імперські амбіції московських правителів і за два десятиріччя перетворив СРСР у потужний єдиний військовий табір. Все життя було мілітаризоване, а збройні сили за чисельністю особового складу, озброєння та оснащення переважали всі армії великих держав разом узятих.
Для здійснення своїх агресивних планів Кремль по всьому світу формує та фінансує через комуністичний Інтернаціонал створення комуністичних партій, які стають так званою п’ятою колоною большевиків у низці європейських і світових держав. Такі експансіоністські заходи провокували прихід до влади крайньоправих режимів. В Італії – фашистів, у Німеччині – нацистів, франкістів у Іспанії, але це було на руку кремлівським верховодам, які стимулювали і фінансували реваншистські тоталітарні режими. Для них найбільш ворожими були буржуазні соціал-демократи, які сповідували мирні зміни в країнах, а також шукали компромісів у міждержавних стосунках.
Пробою сил стали збройні конфлікти у Монголії, в Манджурії. А громадянська війна в Іспанії у 1935-36 роках стала полігоном випробування зброї для СРСР і Німеччини.
На перший погляд, авантюрна політика кремлівських політиків була добре продумана і мала на меті руками нацистів розпалити вогнище нової світової війни, а згодом здійснити визвольний похід, окупувавши всю Європу. Так, Сталін 19 серпня 1939 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) розкрив свої плани: "Визначення ворогуючих сторін у збройному протистоянні дасть СРСР широке поле діяльності для розвитку світової революції". У розмові із генеральним секретарем Виконавчого комітету Комінтерну, диктатор довірливо поділився планами: "Ми не проти, щоб вони побилися добряче і послабили один одного. Ми можемо маневрувати, підштовхуючи одну сторону проти іншої". Агресивні плани Москви підтверджують слова чільника закордонного відомства СРСР, члена Політбюро ЦК ВКП(б) Молотова, який у липні 1940 року у розмові з міністром закордонних справ Литви заявив: "Геніальний Ленін не помилявся, запевняючи нас, що ІІ Світова війна дасть нам змогу захопити владу у всій Европі, як І світова війна дала змогу захопити владу у Росії".
Показовим є і такий факт. Підготовлений у компартійних кабінетах текст доповіді озвучив у Львівській опері під час Народних зборів 28 жовтня 1939 року, вже з початком ІІ Світової війни, коли західноукраїнські землі були окуповані СРСР, селянин Іван Олексюк, мешканець Городнянського повіту Станіславівської області. Ці цитати показують, якими насправді були наміри кремлівських верховодів. «Я маю 41 рік. Я маю велику надію, глибоку надію у своєму серці, що прийде час, і на світі не буде Англії, не буде Франції та інших держав», – говорив селянин. Далі бурхливі тривалі оплески. Він продовжив: «Маю велику надію, що прийде час, коли буде тільки одно - Радянська соціалістична країна, буде тільки комуністична партія». Бурхливі тривалі оплески, виклики «Ура!», «Хай живе РСР!». Ці цитати свідчать про справжні наміри Кремля.
Натомість Гітлер, попри його антикомуністичну риторику у праці "Майн Камф", вважав Сталіна великим правителем.
22 серпня 1939 року, у переддень підписання пакту Рібентропа-Молотова, у виступі перед командуванням Вермахту Гітлер зізнався: «Я вирішив восени 1939 року йти разом зі Сталіним. Сталін і я – єдині, хто дивиться лише у майбутнє. Найближчими днями на німецько-совєцькому кордоні подам руку Сталіну і разом з ним почну новий розподіл світу».
Большевицька і нацистська диктатури почали ІІ Світову війну, напавши на Польщу у вересні 1939 року. Після її розгрому був укладений, не згадуваний чомусь у совєцький підручниках, договір "Про дружбу і кордони". Відбувся спільний воєнний парад у Бресті.
У результаті воєнних дій 1939-40 року Гітлер захопив територію Польщі, Голландії, Бельгії, Данії, Норвегії, Югославії, Франції. Проводив війну з Великобританією. Сталін розширив кордони СРСР за рахунок тієї ж Польщі, Фінляндії, країн Балтії та Румунії.
Всім тверезомислячим людям було зрозуміло, що СРСР буде воювати з Третім Райхом. Так, зі свідчень НКВД, на початку 1940 року уродженцю Волині Миколі Сивіцькому говорили на допиті: «Нам ще доведеться з германцем воювати. Треба територію очистити, багатьох перевиховати», йшлося про західноукраїнські землі.
З літа 1940 року військове відомство СРСР почало розробляти план нападу на Німеччину, який був підписаний до виконання наркомом оборони Тимошенком, начальником Генштабу Жуковим 15 травня 1941 року.
Виступаючи 5 травня перед випускниками військових академій у Кремлі, Сталін наголосив, що потрібно готуватися до наступальної, а не оборонної війни. Кінцевий термін цього плану – початок липня 1941 року.
Гітлерівці ще у грудні 1940 року приступили до підготовки плану Барбароса – плану нападу на СРСР. Генштаб німецької армії переконував Гітлера, що Німеччина буде готова лише до початку 1944 року.
В умовах збройного протистояння з Великобританією, за якою стояли США, Німеччині ніяк не виходило воювати з СРСР, пам’ятаючи досвід І Світової війни, адже війна на два фронти призвела до поразки Німеччини. Проте активні приготування до нападу совєцьких збройних сил, змушували німців завдати превентивного удару по СРСР 22 червня 1941 року.
Українці волею долі опинилися між молотом і ковадлом. Німців зустрічали як визволителів, а червоноармійці-українці масово здавалися у полон. Так, тільки під Києвом було полонено близько 700 тис. військовиків. Німці відпустили додому близько 270 тис. полонених, з них 95% були українцями.
Сталін і керівництво СРСР це передбачило. Воно напередодні війни не підписало жодних конвенцій щодо військовополонених, щодо поводження з ними. Відомі слова Сталіна: «Росіян у полоні немає. Російський солдат б’ється до кінця. Якщо він обирає полон, він автоматично перестає бути росіянином».
Додому приходили повістки «пропав безвісти», а сім'ї тих, хто потрапив у полон, заарештовували і розстрілювали, або вони були поза законом, їм не допомагали харчами у ті скрутні часи війни.
Українці воювали у Червоній армії. Вони були мобілізовані в армію і воювали за Сталіна, бо були змушені воювати. Зацитую один спогад львівського вченого-германіста Задорожного на початку німецько-совєцької війни: «У квартирі мого батька жив офіцер зі Східної України. Коли вже почалася війна, батько випадково знайшов за картиною листа від цього офіцера. У листі було: «Михайле Івановичу, я не мав можливості сказати, що у мене такі ж погляди, як і в вас. І таких, як я, у нас мільйони. Животіємо, пригноблені радянською владою».
Українці були змушені воювати. В результаті Україна надзвичайно постраждала в тій війні і постраждала тільки тому, що ми не були державою. Ми не були геополітичною реальністю, суб’єктом міжнародних відносин, а тільки об’єктом. І тому всі, хто приходив до нас, були окупантами, загарбниками, які завдавали нам шкоди.
Коли ми сьогодні говоримо про результати війни, то прямі втрати українців – близько 7 млн, непрямі – близько 14 млн. Я вважаю, що ми маємо завжди віддавати честь і шану пам’яті жертвам ІІ Світової війни, а в дискусіях про неї бути об’єктивними і толерантними.
Доповідь аспіранта кафедри Центральної та Східної Європи Львівського національного університету імені Івана Франка Василя Банаха «Концепція Другої світової війни в сучасній російській історіографії».
Події ІІ Світової війни 1939-45 років у Радянському Союзі стали невід’ємним елементом тоталітарної ідеології, одним із завдань якої було формування міфу про мирну політику більшовицької партії, про великий радянський народ, що зумів перемогти орду німецько-фашистських загарбників.
Розпад СРСР і звільнення від обов’язковості дотримання в історичному писанні марксистсько-лелінських догматів, дало можливість російським історикам переосмислити та спробувати по-новому інтерпретувати багато подій і явищ, що мали місце під час ІІ Світової війни.
У доповіді проаналізовано найновіші синтетичні, узагальнювальні російські історичні дослідження, в яких події ІІ Світової війни вплетені у загальну схему російської історії. Зокрема «Очерки с истории России», за редакцією відомого у Росії академіка Александра Чубарьяна, «История России с древнейших времен до наших дней» у двох томах за редакцією академіка Андрія Сахарова, «История России ХХ век: 1939-2007 года», за редакцією професора Андрія Зубова.
Сучасна російська історіографія здебільшого відмовилася від радянської традиції подавати політику СРСР напередодні війни як виключно миротворчу, що намагалася всіма доступними дипломатичними заходами організувати разом з Англією і Францією систему колективного захисту від агресора.
Наприклад, у зазначеній праці Зубова політику радянського керівництва напередодні війни порівняно із реваншистськими прагненнями Третього Райху. «Мир у Європі, - йдеться у праці, - залишався у кордонах 1920 року і перешкоджав експорту революції. Підкоривши Росію, більшовики прагнули, не менше нацистів, світового панування. Ціною змови двох диктаторів, мається на увазі пакт Молотова-Рібентропа, для Москви стали війна у Європі, яка у червні 1941 року прийшла у Росію».
У російській історіографії триває дискусія чи на час нападу Німеччини 1 вересня 1939 року на Польщу СРСР брав участь у ІІ Світовій війні, чи ні? «Наприклад, дослідник Михайло Мельтюхов у праці 2002 року стверджує, що 17 вересня СРСР вступив у ІІ Світову війну, але не на боці Німеччини, як гадає дехто з дослідників, а як третя сила, що діє у власних інтересах», – повідомив історик.
Відкритою у російській історіографії залишається дискусія, спровокована виходом книжки Суворова «Лєдокол» щодо намірів СРСР завдати по гітлерівській Німеччині превентивного удару на випередження. Підводячи проміжні підсумки цієї дискусії Олександр Вільшов зазначив, що ні думка Хрущова про те, що Сталін не вірив у напад Гітлера і не готував армії належним чином до війни, ні думка Суворова про озброєні до зубів, оснащені новітньою технікою численні червоні полчища, які влітку 1941 року готові були напасти на Німеччину, не відповідає дійсності.
Натомість Михайло Мельтюхов стверджував, що зміст радянських оперативних планів, директивних ідеологічних документів ЦК ВКП (б) і воєнної пропаганди поряд із даними про безпосередні військові приготування червоною армією до наступу неоднозначно свідчать про намір радянського керівництва здійснити влітку 1941 року напад на Німеччину. Тобто деякі російські історики теж стверджують, що такі наміри були, і що ідеї великої пролетарської революції, які заповідав Ленін, Сталін все-таки десь в глибині душі не полишав».
Важливе значення для оцінки подій ІІ Світової війни мають події між 22 червня 1941 року та 2 травня 1945 років. Більшість російських істориків цей хронологічний відрізок часу окреслює терміном «Велика Вітчизняна війна». Наприклад, у другому томі праці Сахарова період ВВВ охоплює явища, які мали місце навіть після подій 1944 року, коли радянські війська перейшли кордон СРСР, і ввійшли на територію Румунії, Болгарії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Німеччини. Зубов натомість не послуговується терміном «Велика вітчизняна війна», а говорить про радянсько-нацистську війну.
Одним із важливих підсумків війни, на переконання частини науковців, стало подальше зміцнення більшовицького режиму у Росії і за її межами. Захист батьківщини від зовнішнього ворога спричинив появу радянського патріотизму, який зміцнив диктатуру на довгі десятиліття. Виникла радянська імперська свідомість, гордість за те, що майже чверть світу виконує волю Кремля, ігнорування того, що несло народам Росії і Східної Європи насильницьке насадження комуністичної диктатури».
Таким чином, Попри реанімацію у путінській Росії радянського міфу про ІІ Світову війну, сучасна російська історіографія все-таки намагається переосмислити і сконструювати свою концепцію подій 1939-45 років, почасти всупереч офіційній державницькій ідеології сучасного Кремля.