Термін «вітчизняна» не може бути підручниковим у сучасній Україні… Застосування не наукової, а ідеологічно-політичної назви для означення Другої світової війни, викидає нас зі світового контексту і прив’язує до старої сталінської доктрини. Вперте просування цієї назви ніколи не сприятиме подоланню найбільшої внутрішньої проблеми українського суспільства – примирення різних пам’ятей.
Цією статтею ZAXID.NET продовжує серію публікацій українських та закордонних істориків і політологів, присвячених 65-ій річниці закінчення ІІ Світової війни. У рамках серії було опубліковано статтю професора Ярослава Грицака «Історія з глянцем і без глянцу»
Виокремлення та відзначення історичних дат, а особливо подій так давно минулих, після яких виросли цілі нові покоління, завжди змушують задуматися над природою їхньої живучості. Забігаючи наперед скажу, що більшість ритуалів, святкувань та відзначень не просто так відбуваються в суспільстві і не тільки тому, що спільнота хоче завжди «пам’ятати» про подвиг, або про жертви. Історична пам'ять потрібна суспільству, як свого роду маячки для розбудови актуальної ідентичності. Придумані свого часу кимось церемоніали вшанувань служать правлячій еліті засобом масової мобілізації, творення в колективі відчуття співпричетності, а грубо кажучи слугують для перетворення історії із академічної науки в ужиткову річ. Провладні ідеологи вибудовують прямі лінії в минуле, відбирають необхідний матеріал і нанизують на вервечку «правильної» історії. Так твориться домінуючий історичний канон. За арсеналом відібраних для вжитку історичних фактів можна не так багато довідатися про минуле, як про ідейну платформу системи, котра його сформувала.
Про те, що більшість історичних подій має сучасне політичне підґрунтя, не дають засумніватися останні процеси в Україні. Зміна політичної влади та наближення ювілейної дати закінчення Другої світової війни в Європі спровокували цілу хвилю дискусій навколо правомірності повернення терміну «Велика вітчизняна війна». Здавалося б, що у ХХІ столітті такі дискусії мали б вестися лише в середовищі істориків, а для суспільства через часову віддаленість остаточно втратити свою актуальність. Проте, партійно-політична боротьба триває і на цьому фронті. Росія як правонаступниця СРСР і надалі продовжує експлуатувати сталінський канон «Великої Перемоги» у Великій вітчизняній війні, використовуючи його для маркування території своїх впливів. Підтвердженням цьому може бути залучення росіянами до списку держав, де день перемоги є вихідним (Азербайджан, Білорусія, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Узбекистан, Україна), ще двох невизнаних квазідержав: Абхазії та Південної Осетії. Новий список «держав-переможців», без Грузії та держав Балтії, визначає радше сучасні межі зони впливів Росії, ніж має стосунок до дня перемоги над фашизмом у Європі.
Історична пам'ять потрібна суспільству, як свого роду маячки для розбудови актуальної ідентичності
«День Перемоги у Великій вітчизняній війні» набуває у наш час нового політичного дихання. З огляду на причинно-наслідкові зв’язки таке відродження сталінської інтерпретації війни та перемоги мусить бути комусь дуже потрібним - зараз і вже. Теза про «велику перемогу» є дуже вигідною для сучасних творців різних зовнішньополітичних стратегій. Використовую її, можна досить легко перетворити на ізгоя в європейських владних салонах державу, яка чи не найбільше постраждала в Другій світовій війні, ставлячи знак дорівнює між антисталінським рухом та колабораціонізмом із нацистами. Благо, державні лідери України давали аж надто багато підстав для цього своєю недолугою історичною політикою. Тепер шальки терезів хитнулися в інший бік, новий міністр науки і освіти України категорично заявляє про намір повернути в підручники термін «Велика вітчизняна війна», повністю солідаризуючись з її сталінською інтерпретацією.
Сталінський канон є досить лаконічним і живучим. Він дозволяє легко перемагати опонентів у дискусіях перш за все тому, що прикривається риторикою про «вітчизняний», тобто всенародний характер війни та про її «священну» сутність, а отже і справедливість. Проте, сталінську інтерпретацію перемоги у наш час потрібно піддати серйозній морально-етичній ревізії. Це дуже тонка матерія і надзвичайно делікатна тема, бо завжди є загроза наразитися на справедливу критику за намагання реабілітувати нацизм або ж виправдати дії союзників Гітлера. Поза всяким сумнівом, має залишатися факт перемоги антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні, факт знищення фашизму та націонал-соціалізму. Героїчна постава народу та його подвиг заслуговують на вічну пам'ять і пошану. Ця шана і повага не мають бути тотожними оспівуванню торжества радянської зброї та особливо радянського суспільного ладу, це має бути пам'ять про мільйони загублених людських життів. Отже, сталінська стратегія і тактика ведення війни, а особливо трактування ним своїх співгромадян як «гарматного м’яса», мали б бути назавжди осуджені в нашому суспільстві.
Росія як правонаступниця СРСР і надалі продовжує експлуатувати сталінський канон «Великої Перемоги» у Великій вітчизняній війні, використовуючи його для маркування території своїх впливів
Пропаганда сталінського варіанту «перемоги» дуже багато говорить про самих пропагандистів. Перш за все, це солідаризація зі сталінськими тоталітарними методами правління. Це замовчування або перекручування ролі держав антигітлерівської коаліції у перемозі над нацизмом. Це продовження сталінської тези про те, що радянська соціалістична система перемогла фашизм, а отже, віра в ефективність радянської моделі організації суспільства та економіки повинна залишатися непорушною. Це виправдання терору як методу успішної мобілізації суспільства у війні. Для українців це також означає автоматичне заперечення антикомуністичного руху за незалежність України. Погодитись зі сталінською «перемогою» означає «не помітити» радянської окупації Східної Європи, де після перемоги над фашизмом, всупереч волі звільнених народів, були встановлені прорадянські комуністичні режими.
Сталінський варіант інтерпретації Другої світової війни формувався протягом довшого часу: щось додавалося, щось віднімалося, багато подій і явищ зазнали докорінної надінтерпретації. Розпочнемо із терміну «вітчизняна». Вперше таке означення вжив Й.Сталін у радіозверненні до радянського народу 3 липня 1941 р. Ще якийсь час воно вживалося як журналістський прийом і як синонім до слів «всенародна», «справедлива», «священна». Формально цей термін був закріплений із запровадженням нагороди «Орден Отечественной войны» у травні 1942 року. Зазнавши відчутних втрат в людських і територіальних ресурсах, радянські ідеологи задумалися над новими мобілізаційними гаслами. Найбільш відповідною на той час виглядала аналогія із «Вітчизняною війною 1812 року». Подія була значно віддаленою в часі та й подібності були досить однозначні. Для радянської системи Перша світова війна цілком не надавалася як зразок для наслідування. По-перше: через свій «царський» імперіалістичний характер. По-друге: через неможливість використання гасла своїх попередників: «За веру, царя и Отечество!»
Сталінський канон є досить лаконічним і живучим. Він дозволяє легко перемагати опонентів у дискусіях перш за все тому, що прикривається риторикою про «вітчизняний», тобто всенародний характер війни та про її «священну» сутність, а отже і справедливість
Війна російського народу 1812 р. стала вітчизняною через слабкість та відсталість організації регулярного російського війська. Під час цієї війни висока аристократія вперше звернулася до безправних «мужиків» за допомогою. Темний і неосвічений російський простолюд навіть не здогадувався, що імператор Наполеон несе за собою серйозну суспільну модернізацію, яка, можливо, привела б і до їхнього розкріпачення. Російське командування відразу почало використовувати іспанську тактику боротьби, уникаючи великих битв, військо організовано відступало вглиб Росії. Дорогою спалювалися майже всі населені пункти, знищувався провіант, без огляду на те, з чого має виживати далі той простий «русскій народ». Тут можна побачити повну аналогію із сталінським методом ведення війни у 1941 р. Сталін закликав до тактики «випаленої землі», згідно з якою люди, що залишалися на окупованій території, переставали існувати для радянського режиму. Фабрики і заводи висаджувалися в повітря, продовольчі склади спалювалися, навіть вода отруювалася, щоб нічого не дісталося ворогу. До слова, те, чого не встигли знищити при відступі, намагалися потім доруйнувати радянські диверсанти. Наприклад, однією з таких диверсанток була оспівана в радянських підручниках Зоя Космодем'янська, яку насправді схопили не німці, а звичайні росіяни, бо її місією було підпалювання будинків селян. Втрата житла в тріскучі морози могла дорівнювати холодній смерті.
На початку війни 1812 року імператор Александр І, щоб уникнути армійських втрат, оскільки цінував лише військо, заявив, що ладен відступати аж до самої Камчатки і не згодиться на жоден мир із Наполеоном, що попередньо зробили багато європейських правителів. При цьому він додав: «За нас будуть воювати наш клімат і наша зима». Забув лишень згадати про ще деякі «переваги» – відсутність доріг та бідність народу. Вперше про «всенародну» боротьбу заговорили після захоплення французами Смоленська і майже його цілковитого спалення. Вступ у війну російського простолюду значно ускладнив постачання наполеонівських армій. Багато людей із нижчих станів записалися в ополчення. Вони не мали зброї, а тому отримали для боротьби лише піки. Саме тут проглядається наступна різниця між сталінською мораллю та позицією Кутузова. Останній відмовився використати ополчення як «гарматне м'ясо». Натомість Сталін з легкістю посилав на німецькі танки майже беззбройних людей, які місивом зі своїх тіл мали зупинити нацистську бронетехніку. Були й інші відмінності. Кутузов пішов на здачу ворогові Москви і навіть погодився на її спалення. Цей тактичний хід кардинально позначився на ході подальших воєнних дій. Він фактично змусив французів розпочати пошук шляхів до перемир’я. Попри те, що учасником війни став російський простолюд, все ж майбутня доля вирішувалася на переговорах аристократів. Фактично, не вигравши майже ні однією битви, Росія перемогла Наполеона бездоріжжям, зимою та голодом.
однією з таких диверсанток була оспівана в радянських підручниках Зоя Космодем'янська, яку насправді схопили не німці, а звичайні росіяни, бо її місією було підпалювання будинків селян
Намагаючись надати війні характеру вітчизняної, Сталін на відміну від імператорських російських полководців, змушував свої армії боротися за кожен метр своєї території. Сумнозвісний наказ «Ни шагу назад» та «заградотряды» на додачу, коштували, без перебільшення, сотням тисяч бійців їхнього життя. Ці смерті не можна ніколи виправдати особливостями ні стратегічного, ні тактичного планування, а до всього, саме цей наказ і позбавив командирів можливості застосовувати будь-яку військову тактику. Сталін зрозумів, що вкрай необхідно змінити характер війни, тобто вона мала стати всенародною, а отже, тотальною. Необхідно було вести війну так, щоб ні в кого не залишилося можливості лишатися нейтральним, щоб нейтралітет однозначно вів до смерті.
Станом на 1942 рік радянському командуванню стало зрозуміло, що одними терором, примусом і тріскотливими комуністичними гаслами їм не вдасться підняти «весь советский народ» на «священну» війну з ворогом. Тоді вперше були задіяні нерадянські чинники народної мобілізації. В хід було пущено неприпустиму раніше християнську риторику. Відомо, що в СРСР після смерті патріарха Тіхона у 1925 р., Російська православна церква майже припинила існування. Колаборанти «обновлєнци» майже випхали стару православну ієрархію на маргінес суспільного життя, а заступник містоблюстителя, митрополит Сергій у всьому дослухався до волі радянської влади. На зустрічі зі Сталіним у вересні 1943 р. було прийнято рішення про відновлення Московського патріархату РПЦ. Сталін, який фактично знищив російську церкву, змушений був просити її про підтримку. Отже, комуністична ідеологія так і не змогла до кінця замінити громадянам віри в Бога, а мітичний радянський народ, як історична спільність, не завжди сприймав сталінську вітчизну такою, яку треба боронити до останньої краплі крові.
Після відновлення патріархату вживання для означення війни «священна» набуло нового сакрального значення. Тут знову проглядається чітка аналогія з подіями 1812 року. 30 серпня 1812 р. імператор Александр І видав Маніфест «Декабря 25 день Рождества Христова да будет отныне и днём благодарственного празднества под наименованием Рождество Спасителя нашего Иисуса Христа и воспоминание избавления церкви и Державы Российские от нашествия галлов и с ними двадесяти язык». За іронією долі святкування Різдва в Росії відзначалося як день перемоги аж до 1917 року, тобто до приходу до влади більшовиків. Отже, в історичній свідомості громадян Російської імперії Різдво мало асоціюватися з перемогою над іноземним ворогом і стати символом перемоги православної віри над європейськими іновірцями.
Всі ці означення й тактичні прийоми були застосовані Сталіним ще під час Другої світової війни, але не менш цікавими є «міркування» радянських ідеологів пізнішого часу, чому в історичній свідомості радянських громадян Друга світова війна мала закарбуватися виключно як вітчизняна. Для решти світу залишаються актуальними менш емоційні назви, такі як: «Східний фронт Другої світової війни» та «Німецько-радянська війна». Тільки на пострадянському просторі лишилася у вжитку назва Велика вітчизняна війна. Радянські пропагандисти за цим формулюванням намагалися приховати факт вступу СРСР у війну ще в 1939 році, коли Сталін і Гітлер були надійними союзниками. Коли СРСР воював із Фінляндією, коли, напавши на Польщу, нацистська Німеччина й комуністичний Радянський Союз ділили між собою її територію. Називаючи війну «великою вітчизняною», радянські історики намагались показати велич та монолітність «радянського народу», торжество наднаціональної соціалістичної ідентичності. За формулюванням «всенародна» мав бути прихований справжній характер цієї війни. А саме те, що перемогу було здобуто не завдяки військовому таланту радянських полководців або винятково доброму технічному оснащенню, а ціною мільйонів людських життів. Радянська пропагандистська машина працювала на те, щоб представити перемогу над фашизмом як тріумф комуністичної суспільної системи, радянського світогляду.
Тільки на пострадянському просторі лишилася у вжитку назва Велика вітчизняна війна. Радянські пропагандисти за цим формулюванням намагалися приховати факт вступу СРСР у війну ще в 1939 році, коли Сталін і Гітлер були надійними союзниками
Російський ліберал Гавриїл Попов стверджує, що «вітчизняна» війна мала б закінчитися приблизно у 1944 році десь на старому радянському кордоні. Почасти пан Попов має рацію, а саме у «вітчизняній» частині інтерпретації Другої світової війни. Він навіть цитує Кутузова за романом Льва Толстого «Война и мир», де той каже, що вітчизняна війна має закінчитися на кордоні Росії. У випадку першої вітчизняної війни так і було, бо подальші воєнні дії називалися закордонними походами. У випадку другої вітчизняної війни кордони «вітчизни» просунули так далеко, як далеко вдалося насадити маріонеткові комуністичні режими.
Пам'ять про Велику вітчизняну війну як ексклюзивну пам'ять про військовий та політичний талант Сталіна є небезпечною індоктринацією сучасного суспільства. Вона категорично виключає іншу не- або антисталінську пам'ять: національні рухи народів Балтії, рух спротиву на Західній Україні, мільйони жертв радянських репресій та Голодомору і навіть колишніх радянських військових, що виступили проти радянського режиму у формі подальшої колаборації з нацистами. Як би не намагалися новітні ідеологи звузити коло зрадників і колаборантів, але число у півтора мільйона людей змушує мислячу людину задуматися, що не так було з тією «радянською вітчизною», якщо люди пішли на крайній крок – перейшли на бік заклятого ворога.
Термін «вітчизняна» не може бути підручниковим у сучасній Україні не тільки з огляду на написане вгорі. А перш за все тому, що для населення семи теперішніх західних областей, Радянський Союз ніколи не був батьківщиною. Вони стали його громадянами не зі своєї власної волі, не присягали йому на вірність. Вони боролися за свою незалежну державу, в тому числі і проти радянського режиму. Застосування не наукової, а ідеологічно-політичної назви для означення Другої світової війни, викидає нас зі світового контексту і прив’язує до старої сталінської доктрини. Вперте просування цієї назви ніколи не сприятиме подоланню найбільшої внутрішньої проблеми українського суспільства – примирення різних пам’ятей.
Пам'ять про Велику вітчизняну війну як ексклюзивну пам'ять про військовий та політичний талант Сталіна є небезпечною індоктринацією сучасного суспільства. Вона категорично виключає іншу не- або антисталінську пам'ять
І ще про таке. З «великою перемогою у Великій вітчизняній війні» в часі постійно відбувалися якісь метаморфози. Чомусь від 1947 по 1965 рік 9 травня було звичайним робочим днем. Вихідним його зробили за часів Л.Брежнєва, в той самий ювілейний рік відбувся перший повоєнний парад. Постає закономірне питання: а в попередні роки це не було датою «великої Перемоги»? Паради не проводились і в період з 1991 по 1995 рік. Справжнє нагнітання емоцій почалося з 2005 року, а в 2008 р. відбувся урочистий парад за участі війська та авіації. Тепер готується нове грандіозне шоу, на якому дев’яностолітні ветерани знову не будуть в центрі уваги. Дороге видовище відбуватиметься заради кількох високопоставлених глядачів. Історія продовжується, бо народ для прихильників «всенародної» війни ніколи нічого не вартував.