Чим пояснити найвищий рівень ескалації напруги щодо України з боку Росії? А затяжний характер російського шантажу та екстремальні, неадекватні вимоги Росії до Західного світу? У це важко повірити, але головні причини криються в позиції й непоступливості президента Володимира Зеленського та новітньому переформатуванні сил у світовій політиці. Відразу обмовлюся, що не йдеться про особисту харизму або особливі уміння Зеленського. Річ у його незаангажованості у стару систему і, вибачте за банальність, особисту чесність. Хотілося б, щоб після такого стверджування читачі не втратили інтересу до статті, сприйнявши її за черговий панегірик на адресу Зеленського. Так само бажано, щоб критичний аналіз періоду президентства Порошенка не сприймався як індивідуальні випади проти нього.
А тепер до справи. Весь час до обрання несистемного Зеленського Росія мала «особливий» вплив ледве не на кожного впливового політика в Україні. Були часи, коли президенти були ледве не нарукавними ляльками у кремлівських ляльководів. Наприклад, Янукович був особливо вразливим не тільки через своє кримінальне минуле, але й завдяки впливам бенефіціарів з Партії регіонів та фактам масштабної корупції. Компромат у руках Кремля завжди був безвідмовним засобом контролю над українськими політиками і політикою.
Сприяючи обранню кримінальника Януковича на посаду президента України, Путін у такий спосіб упокорював Україну і забирав у неї будь-які надії на євроатлантичну інтеграцію. При цьому демонстрував особисту огиду, яка може бути в гебіста до злочинця. Але коли навіть Віктор Янукович, накравшись, почав проявляти ознаки самостійності, замахнувшись на підписання договору про Асоціацію, то Кремль перейшов до радикальніших дій.
Саме за часів президента Януковича росіяни «взяли» під свій контроль найважливіші оборонні та безпекові інституції. Наводнили своїми людьми важливі державні установи і провели «перекличку» серед відомих політиків. Досить згадати такого собі Дмитра Саламатіна, російського офіцера, інфільтрованого через Партію регіонів в український істеблішмент. Тепер важко уявити, але цьому російському громадянинові вдалося не тільки обратися до Верховної Ради України, очолити Державний концерн «Укроборонпром» і навіть стати міністром оборони України. Відповідно, увійшовши до складу Ради національної безпеки і оборони. Головним завданням цього «крота» було занедбання обороноздатності країни і розвал відповідних інституцій.
Саме в цей час в Україні просувається один з головних російських сценаріїв – розвал ЗСУ, щоб країна була нездатною оборонятися в разі зовнішньої агресії, і гігантське збільшення фінансування МВС – для придушення можливих внутрішніх заворушень і повстань. Причетними до реалізації такого сценарію є майже всі депутати Верховної Ради незалежно від політичної орієнтації, які віддавали свої голоси за такий державний бюджет. У цьому ж ключі треба розглядати й попередні зради українськими високопосадовцями українських державних інтересів. Мова про кабальний газовий контракт, підписаний Юлією Тимошенко з Владіміром Путіним на початку 2009 року та сумнозвісні Харківські угоди 2010 року. В обох випадках йшлося про корупцію на найвищому державному рівні (газ) та використання потенціалу Росії для внутрішніх розборок в Україні.
Саме спільні корупційні схеми та сумнівні політичні повʼязання зробили «ручними» ледве не всіх топових українських політиків. Якщо до цього додати олігархічний чинник з їхніми ставлениками й апетитами, то в України майже не залишалося шансів на самостійне гідне майбутнє. Олігархи та розпорядники грошей Путіна в Україні вправно тасували заяложену колоду політичних карт. Між кілька разів перекупленими українськими політиками, які пов’язані з конкретними кланами, а також корумпованими чиновниками, які їх обслуговували, часом виникали війни і суперечки. І в цьому проявлялася слабка надія для українців, що ці еліти самознищаться. Власне конфлікт, що виник через надмірне збагачення сімʼї Януковича, породив серйозне протистояння в середовищі сильних світу українського.
Умовно ці середовища можна поділити на ті, що прагнули експлуатувати Україну більш автономно від Москви, і на ті, що в українській державній незалежності бачили тільки формальність. Щоб довго не затримуватися на цих аспектах, треба сказати, що до таких патріотів належав Петро Порошенко. Він істотно відрізнявся від Ріната Ахметова і Дмитра Фірташа. Неймовірні амбіції Порошенка і бажання перейти у справжню лігу олігархів послужили для нього справжньою мотивацією в боротьбі за владу. Порошенко вдало скористався з того, що на тлі відверто проросійських політиків та державних топ-чиновників він виглядав найпривабливіше. А після того, як йому вдалося узгодити свої далекосяжні плани з Дмитром Фірташем – людиною Путіна, питання успішного політичного майбутнього Порошенка було вирішено.
У нас нема підстав вважати, що росіяни натиснули на Порошенка, використавши якийсь неймовірний компромат. Просто вони побачили в ньому свою людину. Вони скористалися з його жадібності й неперебірливості в методах. Прорахували алгоритм його дій і зрозуміли, що той не боротиметься зі системою, а просто її очолить. З цього моменту Порошенко став найвигіднішим політиком і президентом для Росії в Україні. Відтоді росіяни знали, на які важелі треба натиснути, щоб президент Порошенко погодився на їхні вимоги. Саме тоді, коли Порошенко став президентом, Росія розпочала безпрецедентний шантаж України з погрозами прямої інтервенції.
Росія тиснула і шантажувала не тільки Україну, але й США та ЄС. Паралізований таким нахабством західний політикум, замість того, щоб дати гідну відсіч і поставити агресора на місце, вдався до політики умиротворення агресора. При цьому змусивши Ангелу Меркель та Франсуа Оланда вмовляти Україну погодитися на путінський варіант. Як випливає зі спогадів Оланда, Порошенко також не особливо старався захистити інтереси України. І дивним чином погодився на підписання Мінських домовленостей. При цьому кожного разу дезінформував українське суспільство, що умови не мають сили, що в них нема конкретних зобовʼязань.
Як виявилося в подальшому, підписані умови дорівнювали капітуляції з українського боку. Порошенко розраховував, що він просто затягуватиме час і не стане виконувати умови домовленостей. Недолугість такої позиції полягала в тому, що за короткий час Росія зуміла б переконати світ, що у всьому винна Україна. Що це саме вона не виконує взятих на себе зобовʼязань.
Паралельно Росія підсунула Порошенкові в партнери старого знайомого Віктора Медведчука. Разом з Медведчуком і за посередництва Медведчука Порошенко став вправно комунікувати з Кремлем. Росіяни відновили вплив на українську політику, інформаційний простір і заволоділи стратегічними галузями. Такими як, наприклад, постачання скрапленого газу та дизелю. На Заході зʼявилася «втома» від України, оскільки було очевидним, що Порошенко саботує реформи, веде з Медведчуком спільний бізнес. Що Україна таємно купляє вугілля в терористів з так званих ЛНР-ДНР. Що в Порошенка проглядається пряма комунікація з Путіним.
У дивний спосіб, або з волі незадоволених Порошенком олігархів, на політичну сцену з театральної вийшов актор Володимир Зеленський. Якщо чесно, то команда Порошенка і Росія «прогледіли» таку загрозу. Обрання президентом несистемного Зеленського поламало всі наявні до того механізми впливу на Україну. Єдина надія росіян та Порошенка була на те, що Зеленський за відсутності досвіду і відповідних якостей завалить все в перші ж місяці. Мало того, Порошенко приклав масу зусиль, щоб старт Зеленського обернувся катастрофою. І це при тому, що анархія і безвладдя на той момент загрожували самій екзистенції України. В той час Зеленському довелося боротися на два фронти: проти Росії Путіна і за контроль над ситуацією в країні.
Після того як Зеленському вдалося сформувати нову міжнародну коаліцію на підтримку України, сформувати непогану урядову команду, у Порошенка шанси повернутися в президентське крісло мінімалізувалися. Зеленський впевнено веде проукраїнську політику і на нього нема зачіпок особистого корисливого характеру. Також нема Меркель, на яку Порошенко списував усі свої договорняки з Путіним. Мовляв, Ангела запропонувала і наполягла. Нема Порошенка, який не був прямим агентом Росії. Але який став найбільш вдячним президентом у розробці російських спецслужб.
Нейтралізований також відвертий російський агент Віктор Медведчук. Його антиукраїнська медіа-імперія майже ліквідована. Якийсь час Росія намагалася за це погрожувати, але нічого не змогла вдіяти. Так почалася ліквідація російської мережі, діяльність якої спрямовувалася на демонтаж української держави. На захист Порошенка стали головні російські пропагандисти, агенти впливу і навіть директор зовнішньої розвідки РФ Сєргєй Наришкін. Він заявив: «Особистість Порошенка всім нам добре відома. Ось ця брудна внутрішня кампанія всередині України, звичайно, не піднімає репутацію нинішньому київському режиму. Яких-небудь додаткових коментарів я не хотів би давати». І це не для того, щоб скомпрометувати патріота Порошенка. А для того, щоб і надалі спільними зусиллями розхитувати Україну. Бо слідство і суд відкриють світові дуже багато ганебних таємниць.
Те, що Росія так і не знайшла «спільної мови» із Зеленським, так як це їй вдавалося з Порошенком, спонукало її піти на крайні заходи і вдруге розпочати шантаж усього світу, погрожуючи вторгненням в Україну. Тільки цього разу Путін серйозно прорахувався. Він зовсім не чекав такої консолідованої відповіді Західного світу. І президент України більше не має свого приватного інтересу, окрім захисту інтересів держави. Що додає оптимізму в оздоровленні не тільки української, але й міжнародної політики. Цей бій нам треба вистояти разом.