Ще з радянських часів ми маємо певну даність, до якої наш глядач звик. Він, безумовно, звик до того, що лейтенант Коломбо, Марчело Мастрояні чи Мікі Рурк говорять російською мовою. Насправді вони нею не розмовляють...
В процесі тліючого конфлікту між україномовним (дубльованим) та російськомовним (не дубльованим) кіно я цілком на боці пані Анни Чміль, голови Державної служби кінематографу. Саме за її ініціативи відбувається і надалі відбуватиметься дубляж іноземної кінопродукції українською мовою. Перепрошую, але, на мою думку, тут мова йде не стільки про дубляж, скільки про українські титри. Я гадаю, що нічого, крім користі, цей процес не принесе.
Ще з радянських часів ми маємо певну даність, до якої наш глядач звик. Він, безумовно, звик до того, що лейтенант Коломбо, Марчело Мастрояні чи Мікі Рурк говорять російською мовою. Насправді вони говорять не російською, а італійською чи англійською. Але це для глядача не мало жодного значення. Впродовж чи не цілого століття майже всі без винятку іноземні фільми в Україні подавалися нам у філологічно-лінгвістичній російській обкладинці.
Тепер давайте подумаємо, чи є ми самостійною країною, чи ні? Насправді у цьому так званому конфлікті немає суті конфлікту, а є відповідь на поставлене мною запитання. Ця тема виходить у нас в режимі захисту інтересів російськомовних українців. І тут є одна делікатна особливість. Звичайно, для сотень тисяч кіноглядачів український дубляж може стати сюрпризом. Але, з іншого боку, абсолютно ненормальною була обставина, що впродовж всього ХХ століття, принаймні впродовж всього радянського періоду, у Києві фактично не дублювали іноземні фільми. Лише у 70-80-х роках було кілька спроб ті чи інші іноземні фільми дублювати. І дублювали їх, зрозуміло, російською мовою. З цього часу ми звикли до цього російськомовного централізму. Так само тепер звикнемо і до україномовного дубляжу іноземної кінопродукції.
У мене немає особливих симпатій до студії «1+1». Але, принаймні, певний час, впродовж чи не цілого десятиліття саме ця студія доволі ретельно дублювала телесеріали та кінофільми саме українською мовою. Серед іншого, за це відповідав дуже високого класу поет, філолог та кінорежисер Станіслав Чернівецький. Сьогодні можна говорити про те, що це робилося надзвичайно культурно і ненав'язливо. Після певного культурного шоку, що спровокувала поява цієї україномовної телекомпанії, весь український телелюд дивився яку-небудь «династію» та інші телесеріали саме українською мовою. У мене склалося враження, що сотні тисяч телеглядачів, якщо не мільйони, навчалися і навіть навчилися української мови саме завдяки цьому якісному закадровому українському тексту.
Власне це ж саме буде і з кінематографом. Звичайно, дорогою буде опозиція. Опозиція частинно глядача й тих, хто заробляє на прокаті. Тут ми маємо справу вже не з делікатною, а досить грубою річчю. Адже дуже багато людей з цього самого ділового середовища, на превеликий жаль, ставляться до української мови як до того, що «прийшло невідомо звідки, і хай би воно пішло туди ж». Але цього вже не буде. Тому я до так званого конфлікту, пов'язаного з дублюванням українською мовою іноземної кінопродукції, ставлюся цілком спокійно. Буде певний час шум, а потім цей шум спаде.
Зрештою, якщо тобі не подобається, то встань та йди - не дивись фільм, дубльований українською мовою. Але я впевнений, що почнуть ходити.
У ХХ столітті було дуже багато несправедливостей, які сьогодні, у ХХІ столітті, слід усувати. І це стосується ставлення до рідної мови згаданих мною ділових людей, що заробляють на прокаті в країні, де ця мова є державною.
Хай вони тепер асистують справедливості.