Молода українська письменниця Таня Малярчук уже встигла стати трохи культовою. Її книги мають доволі високу популярність. Хоч і не найвищу. Себто, це не «міщанська сльоза» для кухонного читання. Це проза, яку можна сприймати на кількох рівнях. У книжках письменниці є те, що закарбовується і провокує на очікування розвитку.
Свій світ, стиль, підхід, бачення. У різних книжках письменниця пише про різні речі, але обов’язково все перепускає через власний фільтр. Це, однозначно, фільтр химерності та оптимізму, присмачений екзистенційними ситуаціями і різноманітним колоритом (гуцульським, франківським, київським…).
Нова книжка Тані Малярчук називається «Біографія випадкового чуда». Це роман для підлітків, у якому йдеться про дівчинку Лєну та її пригоди і поневіряння. Непросте дитинство Лєни робить її близькою для більшості молоді, що читає. Скажімо, «у школі Лєна добре вчилася і багато читала, бо думала, що нічого іншого їй не дано». У неї була тупувата подруга, яку вона по-дружньому називала Псом. Допомагала їй у навчанні. А потім Пес раптово вийшла заміж. Виявилося, що вона вже давно багато з ким спала, і що вже Лєна раптово виявилася відсталою, бо ще щось відбувалося з її подругою поза нею. Так часто трапляється з читаючими. Ніби «вумні», а життя не знають. Правда, Пес вийшла за релігійного фанатика, стала інвалідом, і Лєні знову довелося про неї піклуватися.
Крім того, це роман для всіляких хороших захисників тварин. Дізнавшись, що у Сан-Франциско, місті, де проходить дія роману, виловлюють псів і здають їх в ресторан на певний харч, Лєна розгорнула цілу кампанію протидії і досягла бажаного, перед тим доклавши чимало зусиль, зокрема й публіцистичних. Дівчина написала «Маніфест собакам від собаки». До слова, за епіграф до роману взято вислів австрійського поета Еріха Фріда: «Пес, який вмирає і знає, що вмирає як пес, і який може сказати, що знає, що вмирає як пес, — це людина». Таким чином, варто зрозуміти ще один меседж авторки – чи не францисканський – рівності людини і тварини перед Богом. Водночас, ідея не розвивається до моралізаторства, а триває у дещо абсурдистському руслі. Цей самий маніфест публікують у місцевому літературно-мистецькому журналі «Четвер» як самодостатній художній твір. Починався «Маніфест» так: «Собаки, єднаймося! Не дамо себе з’їсти!».
Згаданий часопис одразу відсилає до письменника Іздрика, який справді довгий час видавав у Франківську відповідний журнал. Відтак природно виникає думка, що йдеться не про американське місто, а про українське. Топографічно Сан-Франциско справді нагадує Івано-Франківськ. А це наштовхує на думку, що цей роман ще й для франківців. А це ще понад двісті двадцять тисяч авдиторії. І добре, що Україна, а не Америка, бо, за словами Лєни, Америка — це рай на землі:
Там дороги вимощено доларами, бери, набирай, скільки хочеш. Правда, чорних багато, колишніх рабів, на них, коли дивишся, завжди сміятися хочеться, але сміятися не можна, бо застрелять. В Америці взагалі у всіх є пістолети. Діти стріляють у вихователів і вчителів, наприклад, коли ті їм чимось не вгодили. Але всі це терплять, бо краще жити коротко, але з доларами, ніж довго, але без.
Не буде хибно назвати «Біографію випадкового чуда» жіночим романом. Під кінець твору в Лєни трапляються різні цікаві зносини з чоловіками. Водночас, роман є викривальним щодо, скажімо, всіляких патріотичних організацій. До прикладу, епізод із націоналістичною організацією «Рух опору» в якій Лєна спочатку бере участь, потім її кидає, в міжчасі знайомиться і спілкується з першим чорношкірим у місті, і нарешті організація викликає її на збори, які якраз і стосуються Лєни:
Невже в усьому місті, — серйозно сказав голова, — щоб дружити, не знайшлося жодного українського хлопця? — Виходить, що не знайшлося. Подивіться на себе, хіба з вами можна дружити? Ви ж комсомольці й фашисти в одному флаконі!
Хоч насправді Лєна на збори не пішла, а просто уявила, як все могло бути.
Крім того, роман є соціальним – широко розкривається ущемлення прав інвалідів. Але якщо бути до кінця перед собою чесним, то варто визнати, що книжка є веселою, позитивною, доволі мудрою і приємною для читання, навіть якщо ти не належиш до жодної з вказаних категорій, кому найперше варто прочитати роман.
Лєна спостережлива і веде щоденник:
Коли людина вдає, ніби думає, — писала потім Лєна у щоденниках, — то ніколи не знаєш напевно, чи вона думає цієї миті, чи ні.
Проте щоденник, здається, зумисне трохи дивакуватий і кумедний. Тим не менше, у ньому чимало цікавих міркувань.
Насправді книжка Тані Малярчук – духовна. Головна героїня переживає багато прикрих і не дуже веселих перипетій, проте не падає духом, а йде далі. Врешті, вона нібито божеволіє, стає вільною від побутових обтяжень. А проте, в тексті книжки не бариться тлумачення:
Існують лише дві групи людей: ті, які нормально кожного дня ходять в туалет, і ті, що помруть від раку прямої кишки.
Такий не надто філософський облом. Виходить, навіть Лєна – не обрана. Правда, вона зникає з психлікарні містичним шляхом. І, здається, вона – та сама літаюча жінка, яка на сторінках роману врятувала бабусю від онука, і яку журналісти назвали Богородицею.