У ці дні ми багато говоримо про національну єдність. Адже 22 січня стало особливим днем в історії України: це не тільки 1919 рік, коли було проголошено Акт Злуки між УНР та ЗУНР, а й 1918 рік, коли було прийнято Четвертий універсал про державну незалежність України.
Принагідно можна згадати День рухівського живого ланцюга від 21 січня 1990 року і взагалі повести мову про магію 22 числа в історії України. Адже 22 листопада 2004 року розпочалась Помаранчева революція.
Сьогодні я пропоную замислитись над трьома запитаннями.
По-перше, яка єдність нам потрібна?
Як на мене, нам потрібна така єдність, яка увиразнена в альбомі українських вишивок. Кожен регіон там має свій унікальний стиль візерунків, і галицьку вишивку не сплутаєш із буковинською чи з полтавською. Видно там і різницю між західно- і східноукраїнською вишивками: в одній переважає геометричний орнамент, у другій – рослинний. Але все разом складає саме українську вишивку, яку не сплутаєш ні з білоруською, ні з російською.
Ось така єдність нам і потрібна! Єдність, яка не травмує нічий дух і не нівелює нічию ідентичність. Єдність як взаємодоповнення, а не противленство. Єдність, яка дає можливість обмінюватися духовними дарами, а не протиставляти одні регіони іншим.
По-друге, які передумови такої єдності?
Звичайно ж, це передусім патріотичний дух і «чуття єдиної родини». Пригадую, як моя Мати розповідала мені про мрію мешканців її села Військо, що біля Перемишля, бодай раз у житті побачити «золотоверхий Київ» та об’єднатися зі своїми братами за Збручем.
Це також наша довіра одне до одного, яка виростає з правди суспільно-політичного життя, справедливості соціального розподілу благ і вміння чути біль одне одного.
А ще – піднесеність людського духу, готовність стати вище за розмаїті відмінності, уміння побачити й цінувати головне, толеруючи другорядне.
Чи можна вийняти з цього переліку якийсь елемент? Моя відповідь: «Ні!»
Брак патріотизму перетворює народ на сукупність амеб, які лише реагують на подразники, але не мають ні обличчя, ні хребта.
Облуда, несправедливість і байдужість руйнують довіру між людьми й регіонами, від чого прямо страждає національна єдність.
Мілкота духу перетворює іншого на чужого, від якого вже, за означенням, іде загроза. Ця мілкота духу сповнює нас обрáзами, невдоволеністю, а відтак – агресією. А що стається з народом, розділеним у собі, ми вже знаємо – і то не лише з Євангелія.
Отже, по-третє, як нам плекати бажану єдність?
У кожного з нас є своє бачення цього. Хтось слушно вкаже на потребу замінити систему управління та припинити безвідповідальність влади. Хтось виправдано згадає, що єдності не буде без належного правосуддя та економічної справедливості. Все це правильно, бо нинішні суспільні виразки, на жаль, ефективно руйнують нашу єдність.
Але у своєму Зверненні від 1 грудня три українські Церкви – УГКЦ, УПЦ–КП та УПЦ – нагадали нам, що (1) «головна причина негараздів прихована в нас самих, в духовній кризі, яка роз’їдає наше суспільство», (2) «першоджерело суспільних негараздів – не матеріальна, а духовна убогість» і (3) що найперший засіб для виправлення ситуації – це «поставити на перше місце в житті Бога і Його правду».
Так як в економічному циклі добробут держави починається з землі, з її плодючості – так у суспільно-політичному житті все починається з духовних первнів, з дарів духу. Сильна держава постане лише з сильного духу людей, а дух людей укріпляється лише силою Святого Духа. Тобто не силою ненависті, а силою любові.
Ось чому щороку на наших майданах має звучати не лише підтвердження Четвертого Універсалу й Акту Злуки, якими з волі Божої збагатилася Україна на початку ХХ століття, а й підтвердження того найголовнішого Універсалу, яким є Новий Завіт Господа нашого зі Своїм народом, і Акту Злуки з Богом, яким для кожного з нас є таїнство Хрещення.
Хай буде ця спільна молитва за єдність свідченням того, що ми як народ цю Злуку з Богом сьогодні підтверджуємо.