Вона мені дорікала: «Що ти їх боїшся? То ж вороги!..» А кому хочеться визнавати себе боягузом? Але то був час, коли мене направду налякали кількаразові таємні обшуки в нашому помешканні, виклики на допити, із настирним домаганням стати їхнім негласним вивідачем – бо може бути гірше...
Я ж знав ще із юних років, що то значить колючі дроти та ґрати: за мною позаду – німецькі концентраційні та трудові табори, радянські «фільтраційні», а потім такі ж трудові, на кілька років...
Ми з Іриною зазнайомилися тісніше ще із студентської літстудії “Франкова кузня”, певна різниця у роках не бралася до уваги, та й з її чоловіком Ігорем Калинцем ми були в дружніх стосунках. Довіряли одне одному: читали вірші, просили оцінити один одного без поблажок.
А вірші Ірини Калинець були своєрідними, властивими саме їй, гострими й задерикуватими. Говорю про це, бо трапилася ще в ті роки нагода читати й перечитувати їх кілька разів: десь буквально напередодні арешту 1972 року попросила при зустрічі взяти два її рукописні зошити. Я гадав, що просто дати свою оцінку – виявилося, що ні: «Хай поки полежать у тебе». Так вони й лежали ті кільканадцять років, поки Ірина відбувала мордовські табори.
А вже потім її творчі зацікавлення перейшли межу дівочого віршування, вона серйозно зайнялася дослідництвом, зачинаючи від своєрідних студій над «Словом про Ігорів похід», пошуків у санкриті етичних та моральних первнів наших фолькльорних надбань, з виходом на ширші обрії.
Але перед тим трапився один випадок, який змусив мене поглянути на Ірину як на особистість непересічної гідності. Тоді – це було літо 1968 р. – у Львові гостював колега із Пряшева, один із редакторів українського журналу “Дукля” Павло Мурашко. Поміж інших справ він ще й активно пропагував “Дуклю” львівським літераторам, організовував передплату. Чинилося це так: він брав тут належну на передплату суму, а вже там, не знаю яким чином, виплачував кронами.
Так-от, якоїсь миті він відчув, що за ним почали надто вже пильно стежити. Дзвонить мені: «Миколо, я завтра рано їду, проведи мене зі Львова, я своєю машиною, буду в тебе о шостій ранку». Я приготувався, рушаємо ми від нашого будинку – а за нами підлаштовується сіра “Волга” із двома пасажирами. Не дуже й криються. Павло справний водій, машина в нього – маленький “Фіат”, крутнувся львівськими вуличками, відірвалися. Але ще має заїхати до Калинців. Коротко вони шепталися із Іриною, я не дослуховувався. Але зрозумів: щось мав би взяти перевезти, але ж тут така недогода: Павло промовився про переслідувачів. Ірина виглянула з вікна: та “Волга” вже стояла метрів за сорок від Павлової машини. Вирішили не ризикувати...
Так ми доїхали до Стрия, а там уже Павла затримують: «Ви збили у Львові людину і втекли, мусимо оглянути вашу машину!» І заганяють її в гараж. А до мене: «Ви вільні, повертайтеся додому», – «Ну як?.. – я геть розгублений, - я ж гостя проводжаю...» - «Нічого, якщо він і справді нікого не збивав, то ми його відпустимо». Це було в серпні 1968 р., за тиждень до вторгнення радянських танків до Чехословаччини на придушення спроб надати соціалізму «людське обличчя».
А в січні 1972 року відбувся той макабричний міжобласний збір творчої молоді, коли другий день дещо некерованого зібрання сполошився новиною: учасників нашого збору арештовують! Зимове подвір’я брюховицького будинку відпочинку завирувало – чутки ширилися, нагромаджувалися, обростали припущеннями. Це ж до якого бузувірства треба було дорости, щоб оті плановані арешти приурочити до початку роботи зібрання. І зрозуміло для чого: щоб приструнити, залякати творчу молодь, щоб принизити, перетворити на покірних і безсловесних. Робота секцій зривалася, хлопці рушили до крамниць приглушити крик душі горілкою. Невдовзі стали відомі прізвища заарештованих, поміж них першими значилися Ірина Калинець та Стефа Шабатура, Василь Стус...
За нових, незалежницьких часів ми зустрічалися рідше на дружніх зібраннях, але частіше на громадських імпрезах. І з кожної такої зустрічі я виносив із Ірининої подачі щось гостре, майже надривне, аж до зашкалювання: вона була безкомпромісною до надмірності, не поступалася у переконаннях. Для прикладу: коли в каміннотесаній Демні відкривався пам’ятник Тарасу Шевченку, при неймовірному зібранню парафіян із довколишніх сіл, – то наприкінці збору виявилася потреба організувати групу підтримки греко-католицької церкви проти зазіхань православних Московської патріархату, то я сам чув, як вона інструктувала міцних хлопаків: «Та будьте твердими, та візьміть із собою добрячі буки!»
Я омину згадкою часи її керівних експериментів на посаді начальника Управління освіти – вона там була аж надто активною, нажила собі не тільки прихильників, а й відвертих неприятелів. Хіба що така деталь. Десь тоді майже що принагідно на якійсь імпрезі зустрілися ми з нею – група письменників, які писали переважно на дитячу тематику: Володимир Лучук, Оксана Сенатович, Іван Гнатюк. У нас були свої пропозиції щодо пропаганди поміж школярів літературних надбань. Ірина Онуфріївна була категоричною: ми мусимо витворити таку дитячу літературу, яка вбирала б у собі непросту історію нашого краю, і неодмінно там повинно бути про участь дітей у боротьбі їхніх батьків, старших братів та сестер за Українську Державність. Домовилися підготувати пропозиції, виробити тематичний план. Але невдовзі вона пішла з того високого поста...
Зараз титанічними зусиллями її вірного друга протягом усього офірного життя Ігоря Калинця у видавництві “Сполом” готується до друку восьмитомник її праць – поета, науковця, дослідника, політичного діяча. Я попросив дозволу ознайомитися з підготовленими матеріалами. Можна стверджувати без найменших перебільшень: то направду титанічний доробок Жінки, яку з повним правом зараховують до найвизначніших жінок світу.