5 липня у Львові стартує найбільший транскордонний літературний фестиваль Центральної Європи – Місяць авторських читань. Цього року країною-почесною гостею фестивалю стала Грузія. Окрім грузинських письменників, до Львова завітають також відомі автори Польщі, Чехії та Словаччини. Разом із українськими письменниками, за традицією, вони читатимуть свої твори в оригіналі. Для українських слухачів спеціально готуються свіжі переклади-субтитри. Незмінним місцем авторських читань лишається кав’ярня «Дзиґа» на вулиці Вірменській, 35.
ZAXID.NET пропонує краще познайомитись із учасниками Місяця авторських читань і публікує уривок з книжки грузинського письменника Беки Курхулі «Аджарець». Переклад книжки здійснила Оксана Данчук.
***
<...> Після його (Джохара Дудаєва) смерті і, тим більше, після перемоги в першій війні, польові командири миттєво затіяли міжусобиці. Басаєв і Салман Радуєв, Гелаєв і Арбі Бараєв, Кадирови В Гудермесі протягом майже тижня йшли бої між Радуєвим, Ямадаєвими, Кадировими <...> Загинуло багато людей, кров лилася рікою. Дуже знайома кавказька історія. В нас було точно так само... Тим часом почався вахабітський рух, що спершу поширився прикордонними районами Дагестану — Ботліхським і Анцухським. В його зміцненні брали участь: російське ГРУ, арабські і турецькі спецслужби, Березовський, гроші і нафта. У всіх спецслужб сусідніх країн було своє завдання, у всіх, крім грузинських служб безпеки. В Грузії напруга зросла після того, як Гелаївський загін через Архотську долину проник в Панкісі. Між кистинцями і чеченцями відчувалось деяке непорозуміння. Чеченці вважали, що кистинці огрузинились і називали їх «гурджиє» — грузинами. І дійсно, панкіські кистинці, ті ж чеченці, протягом 150 років навчались в грузинських школах, носили грузинські прізвища, прекрасно володіли грузинською мовою, зростали в грузинському середовищі. Кілька хлопців з Джоколо воювали в Абхазії. А тепер, з появою арабських і турецьких емісарів, місцева молодь опинилась під впливом вахабітів. З'явилось багато послідовників вахабізму, котрі не дуже й то шанували виховане за кавказькими адатами старше покоління. Старим теж не подобалось, що в їхніх поселеннях часто гостювали турки і араби.
<...> Не викликало сумнівів, що чеченцям не перемогти у ще одній війні. Неможливе можна здійснити лише один раз. Двічі таке не витримати.
В цьому Гелаєвському загоні був один грузин, якого всі називали Аджарцем. До нього ми й прямували. До родичів Еели, що йшли попереду, приєднались ще кілька людей. Чекали нас біля перехрестя. Був початок березня, у них з-під курток стирчали дула. Еела, як найстарший за віком, накульгуючи, йшов попереду. Ми ступали за ним. Через кожні 10-20 метрів зустрічались озброєні групи, осіб по п`ятнадцять. Серед високих, худорлявих, з фесками на головах і підозріло примружених чеченців різко виділялись приземкуваті, вгодовані, смагляві араби з круглими чорними очима. Вони і в іншому плані відрізнялись один від одного — наскільки напружений і сконцентрований вигляд мали чеченці, настільки спокійні і майже блаженні обличчя були в арабів. Про це казав Хаттаб: «Араби лише тоді здатні воювати, коли в них є «іман» - віра. А чеченцям в бою «іман» — віра ні до чого» <...>
Про Аджарця в ущелині ходили різні чутки, в основному — круті. З огляду на все, це була ще та, відчайдушна людина. Приїхавши в Панкісі, купив чудового коня, ходить з довгим дагестанським кинджалом, не розлучався з ним і на чеченській війні, не розлучається і в Панкісі. Казали, він з цим кинджалом в бою небезпечніший, ніж з автоматом. В його житлі не те що побутової техніки, навіть дзеркала нема. Привів до себе в дім кистинку рідкісної краси, яку не випускає з дому. Родичі тієї дівчини були розлючені — мовляв, звів з розуму нашу дитину. В нього навіть ліжка не було, вдома спить на килимах.
<...> Поводити себе так його змушували віра у святість ісламу і суворе дотримання правил шаріату, але кистинці і навіть чеченці говорили про нього хто з гумором, а хто зі здивуванням. До того ж, здавалось, ніби вони його остерігались і уникали. В кожному разі, ясно сторонились, це точно. Тим більше, що в Аджарця в ущелині з`явились послідовники — 20-25 учнів-мюридів вчились у нього віри, ісламу, вивчали Коран і шаріат. Він навчав їх самовідданій боротьбі і смерті в ім`я Аллаха. Мюриди покірно і уважно слухали його і були готові, у випадку небезпеки, врятувати свого вчителя і навіть віддати за нього своє життя.
Коли ми наблизились до будинку Аджарця, уже достатньо сутеніло. Хвіртку відчинив горбоносий хлопець років 18-20. У нього було дитяче обличчя, котре роздивлялося нас з дитячою ж недовірою і поважністю. Еела щось сказав йому кистинською. Хлопець в знак поваги до старшого, злегка схилив голову, запросив нас у двір і зачинив за нами хвіртку. Рудий Муса і один із двоюрідних братів залишились біля воріт. Еела, я і троє родичів Еели увійшли до двору. Темряву ледве освітлювала гасова лампа, що стояла в будинку на підвіконні, але освітлення було достатньо, щоб побачити людей десять-п`ятнадцять, що стояли у дворі. Раптом звідкись вискочила якась істота і величезною білою птахою почала кружляти двором.
Бережись, а то він може так хвицнути, що мало не буде, - попередили когось грузинською.
Посеред двору стояв високий, міцний грузин з довгим кинджалом, що різко відрізнявся від худорлявих і високих кистинців, та з по-аджарськи замотаною в чабалах головою. В руках у нього був кінець мотузки, на іншому кінці якої опинився красивий, осяйний серед ночі білий скакун з з благородно вигнутою шиєю. Кінь бігав у дворі по колу, а ми віддалік стояли, дивились і чекали. Еела важко видихнув, і я зрозумів, що втягнув його в серйозну неприємність.
За якийсь час Аджарець передав мотузку одному із кистинців і попрямував до нас. Зблизька він виявився ще більшим, ніж здавалось спочатку — височенний, велетенський, якось щільно збитий, наче хижак. З Еелою і його родичами окремо привітався по-мусульманськи — «Салам алейкум» — і з кожним доторкнувся плечима. Це більше було знаком поваги до гостя, ніж виявом симпатії.
Ну, здрастуй, - звернувся до мене і потис руку. Трохи вищий за мене і вчетверо ширший. В рукопаш з таким шанси рівні нулю, тим більше, якщо він справді так володіє кинджалом, як розповідають. В такого треба стріляти здалеку.
Здрастуй, — відповів я і раптом уявив собі — якщо в нього стрілити, як він похитнеться, як він буде повільно падати, як слон, як буде вмирати, як розпластається на землі така громадина.
Бачити мене хотів, кажуть. Розмова є? Ніколи було мені розмовляти. А ти, ось, сам прийшов. Ну, тоді я тобі одне скажу: якщо тебе підіслали, якщо при тобі зброя чи мікрофон, краще зараз же зізнайся й іншаллах! Не торкнуся до тебе у себе вдома…
У мене пересохло в роті. Я не був підісланим, який там мікрофон, без зброї, але все ж… «Не торкнуся до тебе у себе вдома» означало, що варто мені вийти за ворота, як він без слів випустив би з мене дух. Його кистинці, крім того, котрому Аджарець передав коня, теж потихеньку стали наближатись до мене і зімкнули таке собі півколо. Той, що заводив скакуна до стайні, теж витріщився на нас. Я й не думав озиратись. Знав, що Еела і його родичі стоять там. І будуть там до кінця.
Послухай, — промовив я якомога спокійніше, одночасно максимально контролюючи власний голос - щоб не підвів. Голос був зараз моєю головною зброєю, — Послухай, мене ніхто не підсилав і ніякого мікрофона в мене немає. Мені було цікаво побачитись з тобою, і ось я тут. Я тут не вперше, люди мене знають, мабуть і ти встиг розпитати місцевих. Якщо хочеш — поговоримо, якщо ні — як прийшов, так і піду <...>
«Так і піду» зараз було найголовнішим — мені вже не потрібен ні Аджарець, ні Лечхумець і ні Імеретинець. За огорожею переклацнули затвор автомата, потім ще раз. Я озирнувся — рудий Муса і той, другий тримали над огорожею стволи наперевіс, очевидно вилізли на лавку, що стояла за парканом.
Ну й добре, вірю, але нам пора молитися, от після молитви і поговоримо, — сказав Аджарець, навіть не глянувши вбік паркану.
Всі стали збиратись біля дверей будинку і почали роззуватись. Аджарець зайшов останнім, але раптом вийшов назовні.
Якщо цікаво, як молимось, то заходь і ти, але доведеться роззутись, — сказав і зайшов у дім.
«Перевіряє» — подумав я і несподівано для самого себе так рвонув до дверей, ніби мене туди тягнула невидима сила. «Хочеш випробувати мене? Ну, давай, подивимось, хто кого…» Найбільше не хотілось роззуватись, тому, щоб не передумати, почав швидко розшнуровувати черевики. Пам`ятаю, мною оволодів якийсь ненормальний азарт, від напруження і відчуття ризику душа ходила ходором — «Давай, подивимось, з чого ти зроблений, шахід на шляху Аллаха! Тобто, це я підісланий?! Хто твій підісланий?! Давай помолимось! Помолимось скільки хочеш!..»...
<...> Аджарець дістав кинджал із піхов і поклав перед собою. Тьмяна сталь зблиснула у світлі лампади і погасла. Ні до цього, ні після, я не бачив, щоб мусульмани молились кинджалом. Я дуже стривожився. Присів, як пружина, готовий за необхідності рвонути до виходу. Звичайно, не встиг би, але спробувати ж потрібно?! І мої б заскочили всередину, і почалась би тут стрілянина — довга і капітальна. Але найбільш неприємно, це гинути в шкарпетках, без взуття. Страшенно не хотілось. Пам`ятаю, м`язи ніг були такі напнуті і напружені, що навіть повернувшись в Тбілісі, я днів два чи три ходив накульгуючи.
<...> Молитва була схожа на плач. Ніби вони тужили вголос. Зігнулись. Потім усі разом впали ниць і продовжували шепотіти арабську молитву. Молились. Усією душею молились. З вінка було чутно голоси моїх. «Ну, якого біса ти роззувся», — думалось мені. Добре, що темно і ніхто не бачить, як я блідну.
Нічого. Після молитви вийшли назовні, я кинувся до черевиків, і коли зав`язав шнурки, з`явилось дивне відчуття полегшення. Відчув, що тепер міг спокійно і померти, і жити. Напруга раптом зникла і мною оволоділо таке відчуття свободи, котре виникає тільки після небезпеки, що минула.
Ще усе могло статись, але тепер я був у формі. Ніщо не здатне нейтралізувати страх так надійно і вірно, як щойно пережитий ще сильніший страх.
Нічого…
Після молитви ми кілька годин розмовляли. Поруч із ним були його чеченці, поруч зі мною — мої. Минула північ. Всіяне панкіськими зірками небо над нашими головами було в очікуванні свого світанку. Ніби закинутий рукою, серп місяця висів на небі. Десь над нами, серед зірок миготів червоний чотирикутний російський супутник-шпигун, а ми, двоє грузинів, стояли в оточенні кистинців і не могли дійти згоди. Він був мусульманином, я — християнином, мене цікавили деталі чеченської війни і боротьби з Росією, Бамутська облога та Інгуський рейд. Він говорив зі мною про іслам і Аллаха. Треба визнати, він насправді багато знав, за необхідності з пам`яті наводив цитати зі Старого Заповіту, з Нового, з Корану. Після кожного наведеного ним аргументу вірні мюриди із захопленням та схваленням кивали головами. Ну, а справи моїх друзів йшли не так добре. Я очевидно програвав. Він добре аргументував, у мене не було й половини його знань у сфері теології. Я відбивався узагальненнями, говорив про те, про се, тим більше, що в той час, у тій ситуації мене найменше тягнуло з’ясовувати істину, розумітися на істинній вірі, у пошуку істинного національного руху і його суті.
«Єдине, задля чого варто воювати, це воювати в ім’я Бога. Що ти хочеш від росіян? Ми всі діти Адама і брати один одному»; «Крім війни в ім'я Боже, будь-яка війна відбувається через пиху і гординю людську. Це пряма дорога в пекло, грузинською і ось, їхньою, кистинською звучить однаково — «джоджохеті» і «джуоджохет»! Це страшне місце…
Я не менше грузин, ніж інші. І країну свою люблю не менше за будь-якого грузина. В дитинстві я багато читав і вірив, що ми, грузини, найкращі, найсильніші. А виявилось, що це не так. Багато дурних грузинів зустрічались мені в житті, багато боягузства і підлості довелось побачити. І стало мені боляче та образливо. Розгубився я, не знав, як бути далі. І знову я звернувся до книг. Читати з дитинства любив, але тепер взявся читати святі книги. Спочатку слово Ісуса Христа прочитав, мир йому та благословення Аллаха! Зрадів я, все добре було там записано, в Євангеліє. Але потім побачив я, що не виконують ті заповіти християни, нема добрих християн. Говорять добро — роблять зло, брешуть безперервно. Знову багато зла довелось побачити. А потім я прочитав слово Мохамеда, мир йому та благословення Аллаха! Прочитав Коран і прийняв іслам. Зтурквився — говорили про мене. Та й зараз нерідко чую, аджарський турок, мовляв. Це від невігластва, тому й не злюсь на них. Якщо є час, то поясню, що не турок я, а аджарський грузин і мусульманин. Багато осуду я почув, але одне тобі скажу, без образ — цей хрест дарма висить в тебе на шиї, як і в більшості грузинів, про всіх таке казати все ж не варто. Ви не вірите ні в цей хрест, ні в Ісуса, мир йому та благословення Аллаха! Ні заповіту його не виконуєте, живете в невір`ї та безбожності. Знай, заповіти Христа істинно ми, мусульмани виконуємо, ми послідовники Ісуса, а не ви. Ми з великою любов`ю бережемо те, що він проповідував. Навіть апостоли Христа багато помилялись, змінювали смисл слів Ісуса Христа. Справу його іслам надійніше береже і ви за це звете нас турками?..»
«А хіба не ці твої мусульмани протягом усієї історії тільки те й робили, що нападали на Грузію й залишали після себе попелище?.. Задля порятунку від мусульман і довелось Грузії звертатись за допомогою до росіян, але ті виявились ще гіршими, до цих пір не можемо від них позбавитись».