Коли урядам нема чого пред’явити як економічні або соціальні досягнення, то вони, як правило, звертаються до величі предків і давно минулих часів. Найчастіше ситуація виглядає доволі таки дивно. Особливо, коли роздивитися і зауважити, що хтось придумує не оперту на історичні дослідження історію про непорочних героїв, сягаючи далекого Середньовіччя, а потім одразу проголошує себе їхнім монопольним спадкоємцем. Захищаючи всіма силами світлий образ борців, без яких «нас би не було», або якби й були, то не такими вільними, успішними і досконалими, ці люди проектують на свій непривабливий стан казкові здобутки людей з минулого. Так культ історичних героїв виступає в ролі такої собі компенсаторної практики за недолугу політику їхніх нащадків.
Проте не тільки в часи економічної скрути політики вдаються до брутальної експлуатації історії. Чому яскравим свідченням є економічний ріст у сучасній Польщі. Часто на наших просторах історія виявляється найбільш дієвим мобілізаційним чинником у виборчих кампаніях, оскільки служить чітким маркером поділу на «своїх» і «чужих». Грубо кажучи, у правлячої партії – свої герої, а в опозиції – свій набір достойників. При задіянні історичних аргументів у політичному протистоянні політичні табори не мусять особливо перейматися економічними та соціальними програмами. Вони на своєрідні лицарські турніри виставляють історичних персонажів, а далі нехай чуби тріщать у виборчої черні. І особливого драматизму така ситуація надає подіям тоді, коли подібні бойовища відбуваються на міждержавному (міжнаціональному) рівні.
Наприклад, в Україні останні десятиліття боротьба за владу точиться з використанням сталого набору героїв та історичних цінностей з виразною географічною та історико-політичною прив’язкою. Якщо політична сила заявляє, що її героями є УПА, ОУН, Степан Бандера та Роман Шухевич, то з впевненістю можна визначити її західноукраїнське походження. Хоча за останні роки завдяки діяльності державних інституцій, що відповідають за політику пам’яті, з’явилася не густа, але досить розгалужена мережа адептів українського радикального націоналізму по всій Україні. Причому ці прихильники можуть зовсім не відповідати своїм історичним протагоністам: дуже часто вони російськомовні і мають своє специфічне бачення не тільки історії, але й майбутнього держави. А сталося це також «завдяки» війні, яку розпочала Росія проти України.
Якщо ж політична сила заявляє, що «не зрадить» і «не посоромить» подвиг бійців Червоної армії, що перемогли фашизм і нацизм, то це буде партія зі сходу і півдня України, що хоче заручитися підтримкою виборців цих регіонів. Досі обидва історичні наративи є найбільш актуальними в сучасній Україні. Біда в тому, що вони не тільки різновекторні, але через недолугу офіційну історичну політику – взаємозаперечні. Тому Україна виходить на міждержавний рівень щоразу з різною обоймою історичних героїв.
Якщо трохи вдатися в недавню історію внутрішніх та зовнішніх «історичних» воєн, то побачимо, якого нищівного удару по Україні вони кожного разу завдавали. Внутрішньо це призводило до розколу в українському суспільстві і переорієнтовувало значні сили на вирішення третьорядних завдань. І, якщо хочете, російська агресія, що відірвала частину суверенної української території, також «живилася» цією «історичною» колотнечею. А коли пригадати відмінну від загальноукраїнської історичну політику в західних областях, з плеканням культу УПА та Степана Бандери, і категоричне несприйняття її у владних «регіоналівських» коридорах, то картина виявиться ще більш плачевною.
Саме тоді польські націоналісти та консерватори пішли на ситуативний союз з українськими «регіоналами». Пригадайте виставки Вадима Колесніченка про криваві злочини українських націоналістів у Польщі. Спільні видання книжок з відповідним змістом там же. Непосвяченій людині тоді можна було розгубитися і не знайти відповіді на питання, якою ж є історична політика української держави? А тим паче годі було навіть подумати, чи може бути якась консолідована позиція України.
Після Революції гідності провід державних інститутів, що відповідають за ведення історичної політики, перейшов до людей, які чітко бачать тільки одну лінію – націоналістичну. Обґрунтування такого вибору просте – Україна обороняє свій суверенітет і незалежність від зовнішнього агресора. Відповідно, для підняття бойового і патріотичного духу українців на передовій потрібно вибрати з історії всі сюжети, пов’язані з боротьбою українців проти росіян. У хід пішли історії від часів Московського царства аж до Радянського Союзу.
Не скажу, що творці актуальної української історичної політики не думали, як на цей концепт відреагують наші інші сусіди. Чомусь здається, що вони сподівалися, що ненависть поляків до Росії за всі історичні кривди пересилить нелюбов до ОУН і УПА. І вони заплющать очі і погодяться, що українці також мають право на своїх історичних героїв. Не спрацювало. І не могло спрацювати, тому що в польському суспільстві пам’ять про масові жертви від рук українських націоналістів не є порожнім звуком і не розмінюється на тимчасову тактичну вигоду. А оскільки йдеться про цінності, то й поготів.
Ситуація в Польщі щодо політики пам’яті відрізняється від української більшою гомогенністю. І якщо є й подібності, наприклад, електорат консервативної і націоналістичної партії «Право і справедливість» (ПіС) дотримується виразно героїчного канону історії та тези про поляків, як ексклюзивну жертву, то прихильники ліберальної «Громадянської платформи» (ГП) трохи менше зациклені на питаннях минулого. Проте з дражливих питань загальнонаціонального характеру, як, наприклад, прийняття Сеймом резолюції про «етнічні чистки з елементами геноциду», доконаними українськими націоналістами проти цивільного польського населення під час Другої світової війни, обидва табори голосують консолідовано.
Хоча знову ж таки, середовище ГП у своєму політичному протистоянні з ПіС досить часто використовує українську «історичну» карту. Важко сказати, чого у цих історіях більше – бажання насолити опонентам, згадуючи у прихильних до них виданнях неймовірні страждання українського цивільного населення від польських воєнізованих формувань, чи дійсно більш широкого погляду на проблему. Але після кожного такого випадку середовищем ПіС прокочується негативна хвиля згадок про злочини «бандерівців», що навіть відображено в деяких, не зовсім обдуманих, законодавчих актах.
Коли на законодавчому рівні в обох країнах історичні формації та їхні діячі трактуються прямопротилежно: для одних вони – герої, а для інших – злочинці, то тут ніякі комісії істориків або форуми інтелектуалів не допоможуть. Коли для представників польської сторони вбивства цивільних українців обмежуються формулюванням «відплатні акції», а для української – це була «друга українсько-польська війна» з усіма відповідними наслідками, то це означає, що для розблокування діалогу потрібно шукати інших шляхів.
Минулого тижня Комісія у закордонних справах польського Сейму підтримала для призначення послом у Києві кандидатуру заступника голови МЗС країни Бартоша Ціхоцького. Що дивно, попри досить виразні консервативні акценти у промові, цю кандидатуру підтримали навіть депутати від опозиційної «Громадянської платформи». Насправді така реакція може свідчити про два аспекти. По-перше, добросусідські відносини з Україною для Польщі надзвичайно важливі. По-друге, польським депутатам сподобалася програма кандидата на амбасадора в Україні.
А тепер кілька слів про можливі зміни і самого Бартоша Ціхоцького. Молодий дипломат походить із середовища ПіС. Йому 43 роки, але він уже встиг набути досвіду в багатьох важливих інституціях та конфліктних ситуаціях. Зокрема, він працював над міжнародним словником дисидентів «Карта», аналітиком в «Осередку східних студій», у службі безпеки, розвідці і навіть секретарем посольства Республіки Польща в Москві. Але найбільше хотілося б відзначити його важливий внесок у налагодження правно-політичного діалогу з Ізраїлем, після прийняття Сеймом так званої новелізації закону про Польський інститут національної пам’яті. Дійсно, після двох візитів до Єрусалиму польської делегації на чолі з Ціхоцьким ситуацію вдалося на певний час владнати. Друга фаза конфлікту, що недавно зарисувалася між Польщею та Ізраїлем, потребує окремої розповіді.
Бартош Ціхоцький брав також активну участь і в польсько-українському історичному діалозі. Його виступ на засіданні Комісії виразно засвідчив, якою продуманою і нарешті не спонтанною буде позиція польської сторони у спробах розблокування діалогу.
Майбутній польський амбасадор досить тверезо зауважує, що подальші відносини значною мірою залежатимуть від результатів наступних президентських та парламентських виборів в Україні. Хоча він вважає, що за останні п’ять років в Україні відбулося більше змін, ніж за два попередні десятиліття, все ж говорить, що українці розчаровані своєю державно-політичною елітою та очікують пришвидшення суспільної модернізації і покращення рівня життя. Відрадно, що саме про це, а не тільки про історичні конструкти, починає вести мову представник дружньої до України держави.
У цьому моменті хотілося б звернути увагу на певний паралелізм, що проглядається на рівні міждержавних відносин та в щоденному житті українців і поляків. В той час, як політики та державні мужі з високих трибун роблять заяви про безкомпромісність і вірність історичним героям, а обласні ради проголошують 2019 рік «Роком Степана Бандери», 730 тисяч осіб з України за минулий рік отримали від польських консульств візи з правом на працю. Саме ці люди пересилають зароблене в Україну і забезпечують купівельну спроможність українських родин. Тільки у 2017 році українські заробітчани перерахували на батьківщину до 11 мільярдів злотих, що дорівнює прибутку, який Україна отримує від річного транзиту російського газу. До цього варто додати, що люди, котрі побували в Польщі, більше не віритимуть розповідям різних маніпуляторів про «одвічну» ворожнечу з поляками.
Торгівля України з Польщею зросла на 16%. І треба пам’ятати, що через Польщу українська продукція виходить на ринки ЄС. Українці в окремих містах Польщі вже становлять десяту частину від населення. З’являються ініціативи дублювання важливої інформації українською мовою. І найголовніше в цьому ключі запитання до української влади: а що заважає їй створити гідні умови праці в Україні? Аби сотні тисяч українців не покидали батьківщину і не піднімали економіку чужих країн. Чому вона цинічно прикривається історичними персонажами, витискаючи українських громадян у трудову еміграцію? Чомусь здається, що навіть історичні герої з різних епох дуже тішилися б економічному зростанню України, а з такими урядовцями розмова була б короткою.
Будемо сподіватися, що Україна відмовиться від моральної релятивізації пам’яті про поляків, вбитих тільки за те, що вони були «панами», експлуататорами, католиками, «зайдами» і ворогами української державності.
Бартоша Ціхоцького українські політики часто звинувачують у непоступливості та категоричній позиції. Здавалося б, це погана риса для дипломата. Але не в цьому випадку. Бо як іще можна відреагувати на мораторій, який наклала Україна на проведення ексгумації останків польських жертв? Україна заявляє, що це була її симетрична реакція на нищення українських пам’ятників і надгробків у Польщі.
Здається, всім однаково неприємно було оглядати ролик в інтернеті зі сценою знищення українського пам’ятника в одному з польських населених пунктів. Ролик спеціально знімався для розпалювання взаємної ненависті. І тут хочеться спитати, а де були польські спецслужби, де була влада? Яка потім ганебно сховалася за тим, що це компетенція місцевого самоврядування.
Відомо, що багато зі встановлених українськими організаціями пам’ятників були не надмогильними надгробками, а їх спорудження не узгодженим з місцевою владою. Знаю ініціаторів спорудження цих пам’ятників особисто і пригадую їхню радість, коли вдалося пройти українським маршем Перемишлем і навіть «мазнути» черговим пам’ятником. Безконечно ця історія не могла тривати. Але виникає резонне запитання до польської сторони: а чи не можна було спокійно облікувати ті пам’ятники, відділити надгробки від символічних конструкцій і демонтувати те, що було нелегальним? Для чого було цю делікатну справу віддавати в руки провокаторів?
Відповідно виникає запитання і до представників українських інституцій: чи вони вважають заборону на ексгумацію допустимим кроком? Чому дозволяють собі на урядових нарадах заявляти, що поляки, щоб збільшити кількість жертв, ламають кістки навпіл? І таку поведінку можна вважати етичною? І вони хочуть, щоб з ними розмовляли високою дипломатичною мовою?
Підсумовуючи, варто сказати, що значною мірою невиразність позицій, допустимість морально-етичної релятивізації та емпатії до жертв і їхніх родичів перетворювали українсько-польський діалог на вузьку кладку. Тепер є сподівання, що внаслідок змін, які настануть після виборів, та з приходом нових дипломатичних представників замість кладки вдасться збудувати широку двосторонню магістраль.