Скандал навколо нардепки-мажоритарниці від «Слуги народу» Мар’яни Безуглої, яка останніми місяцями влаштувала справжній терор військовому керівництву України (власне – і всі це розуміють – Головнокомандувачу Збройних сил генералу Валерію Залужному), майже дійшов до своєї остаточної стадії, до логічної крапки, якої бажала, таке враження, більшість українців. До звільнення народної обраниці з посади заступниці голови комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Майже.
Нагадаємо, що вперше на такий крок у парламенті зважилися майже рік тому. Тоді йшлося про те, що Безугла нібито надала неправдиву інформацію щодо одного із законопроєктів. А конкретно – №4210, про можливість призначення на особливий період міністром оборони військового без його відставки. Неправдивість була в погодженні цього законодавчого акта з Головним управлінням розвідки. (Кого саме мітили у «воєнні міністри оборони», дозвольте не уточнювати, і так усе очевидно. Але Буданов, до речі, заявив, що в ГУР цей законопроєкт не погодили.)
Тоді для пані Мар’яни все обійшлося, натомість через деякий час ініціатора постанови, Федора Веніславського, відставили з посади представника президента у Верховній Раді. Це сталося аж у грудні, тобто причиною була нібито зовсім не атака на Безуглу. Але…
Але обраниця Оболонського району столиці влаштувала таке шоу (яке частково відгукнулося і на пресконференції Володимира Зеленського), що нерви не витримали уже в самих «слуг народу». На засіданні її рідного комітету була ухвалена рекомендація про відкликання Мар’яни Безуглої з посади заступниці голови комітету. Рекомендація ця була ухвалена більшістю членів комітету. А там, нагадую, голова (Олександр Завітневич) та інший заступник (Юрій Мисягін) представляють якраз монокоаліцію.
Та найцікавіше відбулося 10 січня в сесійній залі. Попри вимогу:
- частини «слуг»;
- «Євросолідарності»;
- «Батьківщини»;
- «Голосу» (причому тієї половини, яка вважається провладною);
- неформальної групи ексспікера Разумкова;
голова Верховної Ради Руслан Стефанчук відмовився виносити на розгляд парламенту питання звільнення Безуглої з посади заступниці голови військового комітету ВР. А потім взагалі закрив засідання і, говоритимемо прямо, утік від гніву опозиції і навіть частини своїх колег по «Слузі народу».
Як влучно заявила після цього засідання співголова опозиційної фракції «ЄС» Ірина Геращенко, Стефанчук міг увійти в історію, але вирішив в неї вляпатися. І справа не тільки й не стільки в самій історії з Безуглою як такій. Хоча – і в ній також. Бо те, чим займалася народна депутатка останнім часом, викликало обурення великої частини українського суспільства. Постійні атаки на людину, яка очолює Збройні сили воюючої країни, ще й воюючої проти такого непростого, складного і підступного ворога, як Росія, були розцінені українцями однозначно.
А от уперте мовчання щодо цієї історії президента, який перший мав би зупинити конвеєр скандальних заяв Безуглої в соцмережах, викликало, м’яко кажучи, подив. І підозру в тому, що пані Мар’яна діє не сама по собі, а саме за вказівкою Банкової, де нібито не дуже сподобалися майбутні політичні перспективи генерала Залужного. (Про які політичні перспективи будь-кого можна говорити в країні, яка не знає, коли в неї будуть – і чи будуть взагалі – наступні вибори? Питання не до нас.)
Рішення Стефанчука піти проти несподівано об’єднаних провладної та опозиційних фракцій, будьмо відвертими, тільки посилює ці підозри. Але мова, зрештою, не про них. Хоча б тому, що рано чи пізно з’являться підтвердження чи спростування цих підозр – і тоді можна буде говорити уже про предметні претензії до Офісу президента (або не говорити, якщо ці чутки виявляться міфом.) А от про що варто поговорити – це про те, як Стефанчук керує Верховною Радою.
Опозиційні політсили уже прямо звинувачують його в диктаторстві – і звинувачення ці аж ніяк не безпідставні. Причому разом з цим самого Стефанчука називають просто слухняним виконавцем чужої волі. Що тільки додає трагізму нинішній ситуації з вітчизняним парламентаризмом, який переживає чи не найганебніші свої часи. Можна, звісно, повправлятися у проведенні паралелей із ПР-івською Верховною Радою другої половини VI і першої половини VII скликання (2010–2014 роки). Але це все одно буде дуже низька оцінка, бо вважати той період в історії українського парламенту навіть умовно нормальним і цивілізованим – дуже важко.
І тут варто згадати, що саме на початку січня, буквально тиждень тому, помер інший український спікер, четвертий голова Верховної Ради Олександр Ткаченко. Який, будьмо чесними, не увійшов до списку найвидатніших очільників українського парламенту. Але при цьому намагався опонувати виконавчій владі, власне, тодішньому президентові Леоніду Кучмі. І одним цим, нехай і через власні інтереси, зберігав певний баланс сил в українському політикумі.
Мабуть, Олександр Ткаченко був поганим головою ВР. Але він принаймні був ним – керівником законодавчої гілки влади. Поведінка Руслана Стефанчука змушує запідозрити, що він є не більше ніж передаточною ланкою від Банкової до підконтрольних їй депутатів. І в історії з Безуглою, коли вже навіть частина монокоаліції зрозуміла, до чого може призвести деструктивна діяльність їхньої колеги, Стефанчук так і не піднявся на позицію державника. Тож, схоже, в історію українського парламентаризму не увійде, а таки вляпається.
Втім, це вже будуть його персональні проблеми. Головне, щоб Стефанчук не став останнім головою Верховної Ради України. Щоб і після його «фуксівського» зіц-головування український парламентаризм залишився жити – і мав сили відродитися, повернувши собі ключову роль у державі, як це вже неодноразово бувало в нашій історії.