Два способи здолати Росію

29 березня в газеті New York Times вийшла велика стаття журналіста Адама Ентуса про російсько-українську війну та співпрацю між Києвом і Вашингтоном – «Партнерство: таємна історія війни в Україні». Невдалий український контрнаступ 2023 року займає одне з центральних місць у публікації американського видання. На думку автора, саме ця подія стала переломним моментом у війні, яка позбавила Україну шансу на перемогу і звільнення окупованих територій.

Якщо вірити New York Times, контрнаступ 2023 року мав завдати нокаутуючого удару Росії, але безславно закінчився через помилкове стратегічне рішення українського військово-політичного керівництва розпорошити сили і замість одного напрямку головного удару обрати два: на Мелітополь і на Бахмут. У результаті ЗСУ не вдалося здолати потужних оборонних ліній росіян і прорватися до Мелітополя. А також здобути будь-які значущі успіхи під Бахмутом. Плани завершити війну у 2023 році зазнали краху.

Американський журналіст, найімовірніше, має рацію щодо помилковості рішення української сторони проводити контрнаступ у 2023 році на двох напрямках. Військове мистецтво підказує, що за обмеженості ресурсів доцільно сконцентрувати їх в один кулак для досягнення стратегічних цілей. Але висновок Адама Ентуса, що Україна мала чудовий шанс здобути вирішальну перемогу у 2023-му і втратила його передусім через відмову слідувати американським рекомендаціям, є хибним.

Навіть якби президент Зеленський дослухався до головкома Залужного й погодився спрямувати всі 12 бригад та переважну більшість боєприпасів у червні 2023 року для удару в бік Азовського моря, є серйозні підстави сумніватися, що наступ мав би успіхи стратегічного характеру. Успіх стратегічної наступальної операції неможливий без досягнення значної кількісної переваги над противником. Затягування постачання військової техніки і боєприпасів, відмова західних союзників надати ЗСУ ракети дальнього радіусу дії та літаки напередодні головної битви 2023 року мали не менший вплив, ніж невдале рішення української Ставки.

Об'єктивна оцінка своїх сил і сил ворога – основа будь-якого протистояння. Це факт, що Росія має в кілька разів більшу чисельність населення і мобілізаційний ресурс, ніж Україна. Також у РФ наявна значно потужніша військово-промислова база. Водночас завдяки надходженням від експорту енергоносіїв у розпорядженні є чималі кошти, які можна спрямувати на агресивну загарбницьку війну. Однак такого ворога можна перемогти, поки його кількісна і якісна переваги нівельовані. Переважаючий потенціал належним чином не мобілізований. А військові дії не перейшли у стадію війни на виснаження. В історії воєн це досягалося шляхом бліцкригу.

В України справді був шанс завдати вирішального нокаутуючого удару по російським загарбникам, уникнути кровопролитної війни на виснаження і вийти принаймні на кордони 24 лютого 2022 року. Але не у 2023-му, а у 2022 році.

Поразка в битві за Київ стала холодним душем для агресора. Росіяни після відступу з Київської, Чернігівської й Сумської областей за інерцією намагалися лізти вперед на Донбасі і на півдні. Але до літа 2022 року фронт майже стабілізувався. Поява в України у червні перших американських реактивних артилерійських систем HIMARS допомогла нівелювати російську технологічну перевагу і завдати значних втрат ворогу. Моральний дух загарбників підупав. Але росіяни зовсім не збиралися йти в глуху оборону і зневажливо оцінювали потенціал ЗСУ.

Коли війська РФ зазнавали потужних ударів HIMARS, ніяких оборонних ліній на південному сході України ще не існувало. Путін у той час відкидав ідею проведення мобілізації і вважав, що наявних російських військ цілком достатньо для ведення бойових дій. Виникли хороші передумови для українського контрнаступу.

Але Захід вагався. Військова підтримка Україні надавалася дозовано й обмежено. І осінні операції 2022 року в Харківській області та звільнення Херсону не набули подальшого розвитку. Хоча в українського командування ще влітку 2022 року були ідеї наступати на Мелітополь та в напрямку Азовського моря. Крім того, є свідчення, що Україну змусили відмовитися від оточення російського угруповання на правому березі Дніпра в Херсонській області, дозволивши російському командуванню зберегти до 30 тисяч особового складу і переправити його на лівий берег. У подальшому це допомогло РФ стабілізувати фронт і виграти час. Битва за Південь у 2022 році завершилася без остаточного прориву.

Війна увійшла в нову фазу – війни на виснаження. Путін оголосив про часткову мобілізацію. Розпочалося розгортання потужностей військово-промислового комплексу агресора. ЧВК «Вагнер» отримала благословення від Кремля на набір гарматного м’яса у в’язницях. Стартувала військова співпраця Москви і Тегерану. А до ЗСУ нарешті почали ставитися як до серйозного противника. Час на бліцкриг та вихід до Криму й узбережжя Азовського моря був втрачений не у спекотні дні літа 2023 року, а у дні золотої осені 2022-го.

Інший варіант здолати значно більшого і сильнішого ворога – створити умови для його внутрішньої дестабілізації. Росія – велике утворення. Але її розміри, багатонаціональний склад та інститути, заточені під одноосібне правління, вразливі до багатьох чинників. Тому до певної міри тривала війна на виснаження – теж ризикована затія для Москви. Імперія, втягнута у довгу війну, може не витримати її тягаря і вибухнути зсередини. З нею може статися державний переворот, економічний колапс чи громадянське протистояння. З Росією таке вже траплялося в минулому. Класичний приклад – Перша світова.

Німеччина сто років тому майстерно змогла вивести Росію з війни. Не в останню чергу завдяки вдалій ідеї – відправити туди російських революціонерів-комуністів на чолі з Лєніним. Берлін у той час взагалі не обходило, що буде в майбутньому з Російською імперією. Розвалиться вона на частини, порине у вогонь громадянської війни, стане республікою чи повернеться до диктатури. Головним завданням Німеччини було вивести Росію з війни, а не турбота про її подальшу долю. І ця мета була досягнута.

Але зараз немає ознак того, що хтось, крім України і ще кількох держав, зацікавлений у путчі, економічному краху чи інших формах колапсу російської імперської державності. Навпаки, здається, багатьох турбує питання збереження цілісності й керованості процесів у РФ. Тому, крім дослідження помилок української влади, які могли вплинути на перебіг війни, західним журналістам також варто звернути увагу на хибну поведінку й позицію політиків своїх країн.