Реформи в країні буксують. Про це говорять і пишуть усі, крім, хіба що, трьох перших осіб держави, які бадьоро рапортують про досягнення й анонсують чергові багатообіцяючі новації. Громадськість же ніяк не може второпати: доки ситуація буде погіршуватися, що і коли влада робитиме для покращення життя народу. Міцніє переконання, що знову вийшло, як завжди. Засоби масової інформації рясніють матеріалами з критикою й аналізом помилок. З основною масою цих думок я згоден, з деякими – ні, але мені не впало в око жодної публікації, в якій робився б акцент на двох помічених мною чинниках, що призвели до розчарування після обох "майданних" революцій.
Чинник перший – непідготовленість лідерів-переможців до перемоги. Загальновідомо, що до мрій потрібно ставитися дуже обережно – а раптом збудуться. Судячи з усього, лідери останнього (швидше за все, не зовсім останнього) Майдану не були готові до здійснення мрій. Усі їхні зусилля, ентузіазм і енергія пішли на сам процес боротьби. Безперечно – процес важкий. Однак чи то сил і часу забракло, чи то перемога виявилася надто швидкою або несподіваною, але після здобуття влади влада відразу ж опинилася якоюсь... не цілком владою.
Що ми спостерігали після затвердження нового уряду на чолі з Арсенієм Яценюком рік тому? По-перше, Кабмін не став командою однодумців, об'єднаних спільним баченням цілей і методів їх досягнення. Ця теза доведення не потребує, оскільки загальновідома. Іншими словами, колишня опозиція, що прийшла до влади внаслідок революції, не була готова до управління державою з точки зору наявності організованого авангарду, згуртованого не тільки спільними ідеями, але й дисципліною всередині свого об'єднання. Більше того, всередині цього колективу відразу почалися розбіжності, витоки яких йдуть ще до "дореволюційних" часів.
Те ж саме ми бачили після перемоги Помаранчевої революції 2004 року. Цим же страждає (досі) і наш президент. Скільки подиву й критики викликали і продовжують викликати його кадрові рішення?
Але дві інші революції показують протилежні приклади, що зумовили швидку реалізацію цілей. Згадаймо далекий 1917 рік. Відразу ж після захоплення влади основні пости в керівних органах країни зайняли більшовики, об'єднані ідеологією, програмою, статутом і жорсткою дисципліною. За короткий термін вони скасували всі державні інститути, що діяли раніше, і позбавили впливу всіх, хто не вписався в команду соратників по боротьбі. Революція (правильніше – переворот) "регіоналів" і Януковича. Ця політична сила теж була добре організована і дисциплінована. Не будемо зараз обговорювати принципи її організації, але загальновідомий факт: дуже швидко партія зайняла всі керівні посади в державі, починаючи від найвищих і закінчуючи "низами" – місцевими адміністраціями, воєнкомами, начальниками райвідділів міліції, тюрем, податкових адміністрацій, митниць тощо. І, зуважимо, ніяких видимих розбіжностей у згуртованих лавах.
По-друге, у переможців революцій 2004-го і 2014-го не виявилося ані плану, ані заготовок хоча б перших кроків. Створюється враження, що, тільки потрапивши в свій новий кабінет, нові міністри (включаючи прем'єрів) почали думати, що ж тепер робити. На підтвердження наведу тільки один приклад – держзакупівлі. Як всі критикували старі порядки: і неефективно, і корупційно. І що ж? Яценюк разом зі своїм кабінетом (міністрів), тільки після того, як зайняли свої крісла, почали розробляти проект нового закону. І розробляли кілька місяців, причому проводили його через парламент зі змінним успіхом аж до середини літа, а потім ще через півроку вносили в нього доопрацювання. Не кращими були (і йдуть) справи з іншими реформами. Тобто опозиція критикувала, але не готувала альтернативу, а готувати почала тільки після здобуття влади.
На відміну від них і більшовики, і "регіонали" у перші ж дні після приходу до влади приймали і впроваджували заздалегідь заготовлені рішення. Чого варті тільки декрети "Про землю" та "Про мир", видані відразу ж, у день проголошення республіки рад. Коли ж ми навчимося вчитися в історії та своїх супротивників?
А наші нинішні керівники держави досі не мають (або добре приховують?) достатньо зрозумілого плану реформ. Більше того, про багато реформ говорять, тільки вимовляючи їх назви, не даючи (або не маючи?) більш-менш ретельно сформульованих основних положень. Тобто по багатьох напрямах ще навіть не розпочаті серйозні розробки. З глав трьох гілок влади найпередовішим у цьому сенсі сьогодні виглядає Голова Верховної Ради. Як зазначено в матеріалі "Реформам – план!",через три місяці після обрання на посаду Володимир Гройсман перейнявся комплексністю і послідовністю нововведень та ініціював розробку фундаментального документа під відповідною духу часу назвою "План законодавчого забезпечення реформ". Більше того, проект цього плану вже розроблений і на це пішло "всього лише" два з половиною місяці. І ще, думається, досить буде не більше півроку для його узгодження, доопрацювання та затвердження. Тож цей календарний рік ми можемо завершити з "планом".
Чинник другий – захоплення влади. Ні, взяти в свої руки вищу державну владу – це замало. Як відомо з історії і процесів останнього року, мало очолити гілки влади, потрібно ще проникнути в усі верстви державного механізму та заполонити їх. Саме там "вариться каша". Скільки ми чуємо про те, що реформи гальмують бюрократи і чиновники (для нас це синоніми). А що ви хотіли? Хто це і коли віддавав владу добровільно? Її (владу) потрібно відбирати.
У більшовиків і "регіоналів" це вийшло. Вони до цього були готові – мали відповідний кадровий потенціал, політичну волю і громадянську мужність (як вони її розуміли). А лідерам обох Майданів це не вдалося. І закон про люстрацію не допомагає. Чому – це питання до лідерів. Я особисто бачу чотири варіанти відповіді. Перший варіант називається "зрада", і його розглядати не хочеться. Другий варіант – нерозуміння. З цим теж все зрозуміло. Третій – надія на перевиховання людей, звиклих до чинної (сподіваюся, що поки ще чинної) системи або примушування їх до нового життя шляхом зміни правил. Як вчить історія, такі надії, як правило, утопічні. І четвертий – не можуть. Чому не можуть – це питання досить складне й вимагає окремого ретельного аналізу.
Таким чином, описані два чинники можна зараховувати до причин невдач Помаранчевої революції і розчарування широких мас "успіхами" нинішньої влади. Якщо вона (нинішня влада, включаючи і депутатський корпус) не зробить висновків і рішучих кроків, то серйозних поліпшень у житті українців очікувати доведеться ще довго. Можливо навіть, що потрібно наступне "перезавантаження" влади.
Очевидно, що уроки історії треба враховувати і тим, хто сьогодні знаходиться поза епіцентром великої політики, але хоче туди потрапити в найближчому майбутньому. Я маю на увазі партії, що не мають своїх фракцій у Верховній Раді. Їм вже потрібно готуватися не тільки до наступних парламентських виборів, а й до своєї можливої перемоги на них. А саме: формувати злагоджену команду майбутніх топ-менеджерів держави, керівників середньої та нижчої ланок, а також план дій і навіть "графік робіт" на випадок отримання влади їх політичною силою. А крім того – проекти законів, постанов, розпоряджень, підзаконних актів, положень, інструкцій та іншої документації, за допомогою якої вони збираються організовувати державне життя під своїм керівництвом.
Більше того, якби мене запитали, я б порадив виносити підготовлені проекти на всенародне обговорення, пропагувати їх, допрацьовувати під громадську думку. І ще, як я вже пропонував у своїй статті "Рецепт активізації реформ", можна за допомогою засобів масової інформації збирати голоси на підтримку проектів і, аргументуючи масовою підтримкою, виступати з народною ініціативою, наполягаючи на першочерговому розгляді цих проектів законодавчою і виконавчою владою.
Дотримуючись цієї поради, маловідома сьогодні партія може не тільки знайти популярність та всенародну підтримку, але й зробити добру справу, "проштовхнувши" корисні нововведення. А також провести народну експертизу своїх напрацювань і довести їх до досконалості. Ну і створити собі заділ, який забезпечить швидкий старт після перемоги на виборах.
Можна, звісно, проігнорувати цю пораду і придумати щось своє, але, в будь-якому разі, до влади потрібно готуватися анітрохи не менше, ніж до боротьби за неї.