Коли стало очевидно, що «Талібан» повністю встановив контроль над Афганістаном, Заріфа Гафарі та Реджі готувались померти. Вони буквально щохвилини очікували, що таліби увірвуться у їхні помешкання та вб'ють спочатку їх, а потім – їхніх рідних. Заріфа Гафарі – тому що стала першою жінкою-мером в Афганістані та очолювала організацію із захисту прав жінок, а Реджі, який боїться навіть називати своє прізвище – тому що упродовж багатьох років перекладав для американських військових. ZAXID.NET переповідає їхні історії втечі, що схожі на кадри із фільму.
Шість замахів від талібів та ІДІЛу
Заріфа Гафарі закінчила економічний факультет Пенджабського університету у Пакистані. У 2015 році вона заснувала жіночу організацію «Підтримка і просування афганських жінок». Тоді ж пішла працювати радіоведучою. Згодом вона опинилась у міністерстві оборони Афганістану, де займалась захистом жертв війни, що не вщухає у цій країні вже 40 років, та продовжувала боротьбу за права жінок.
«Мій голос має таку силу, якої не має зброя», – говорила Заріфа Гафарі про свою діяльність.
А у 2017 році, натхненна підтримкою друзів, вона номінувалась на посаду мера, і наступного року президент Ашраф Гані призначив тоді 26-річну активістку першою (і наймолодшою) в країні жінкою-мером. Вона очолила консервативне містечко Майданшахр, що за 46 км від Кабула і де понад 80% мешканців належать до афганського племені пуштунів і підтримують талібів. Та посісти свою посаду жінка змогла лише через 9 місяців, адже проти її призначення розгорнулись масштабні протести місцевих політиків.
Відтоді Заріфа Гафарі пережила шість замахів на своє життя – її намагались вбити як таліби, так і бойовики ІДІЛу, попри те, що ці два угрупування ворогують між собою. Останній замах на жінку стався на початку жовтня 2020 року – вона знову вижила, але таліби вбили її батька, офіцера армії Афганістану. Це сталось незадовго після того, як Заріфа Гафарі отримала міжнародну нагороду за жіночу відвагу.
Коли таліби навесні цього року почали стрімкий наступ в Афганістані, пише ВВС, Заріфа Гафарі, попри те, що боялась смерті від їхніх рук, почувалась дещо зухвалою. Тоді вона написала у своєму Твіттері, що «досі тут, досі виконує свою роботу», хоча й чекає на смерть.
Та згодом її оптимізм перейшов у розпач. Із просуванням талібів до Кабула, оточення молодої і політично активної жінки радило їй залишити свій будинок. Ці побоювання виправдались – після виїзду Заріфи Гафарі до помешкання прийшли таліби, які напали на її багаторічного охоронця.
У серпні, коли бойовики захопили Кабул, жінка вирішила тікати з країни. Утім, зробити це було непросто: хоч аеропорт контролювали американські військові, саме місто було в полоні талібів. 18 серпня жінка з родиною знайшли машину, що вивезла би їх до аеропорту. Під час поїздки Заріфа Гафарі ховалась на підлозі під накриттям і, як згадує, здригалась під час кожної зупинки на блокпосту талібів. Коли ж машина приїхала до воріт аеропорту, то і тут скрізь були бойовики.
На щастя, родині вдалось потрапити в аеропорт, де посол Туреччини в Кабулі допоміг їм потрапити на борт літака, що вирушав у Стамбул.
«Коли я втратила батька, то думала, що вже ніколи не відчую такого в житті, та коли зайшла у літак, щоб залишити мою країну, це було ще болючіше. Це був найгірший момент у моєму житті і я ніколи не зможу втамувати біль у моєму серці», – цитує Заріфу Гафарі ВВС.
Зі Стамбула родина Гафарі вилетіла у німецький Дюссельдорф, де і перебуває зараз. Заріфа планує зустрічі з політиками і світовими лідерами, аби привернути увагу спільноти до життя в Афганістані за талібів. Також вона має думку про розмову із «Талібаном», хоча і не довіряє угрупуванню: «Ми маємо зрозуміти одне одного. Іноземні сили не допоможуть нам. Це наш час вирішити питання з «Талібаном» і я готова взяти цю відповідальність».
Одного дня, коли це стане можливим, Заріфа Гафарі сподівається повернутись в Афганістан.
«Це моя країна – я зробила її. Я боролась роками, щоб зробити її, і хочу колись повернути туди, звідки взяла в дорогу маленьку жменьку піску», – говорить вона.
«Не спав ані хвилини, але мав надію»
Реджі – афганський перекладач, який багато років працював із американськими військовими у Кабулі. Власне, це прізвисько він отримав від них, а своє справжнє ім'я називати боїться. Коли таліби підійшли до Кабула, чоловік спостерігав за цим із даху свого будинку і усвідомлював, що він і його родина – дружина і п'ятеро дітей від 3 до 13 років – у смертельній небезпеці. Таких, як він, таліби вважають колаборантами.
Відтоді Реджі не міг заснути чи бодай розслабитись хоча б на хвилину, та все ж надія безпечно дістатись США була у його серці, розповів чоловік NPR.
«Через мою роботу страждає моя родина. Мої діти казали мені: поганий хлопець прийде і вб'є тебе, а потім – нас». Але я повторював їм, що є багато хороших друзів в Америці і вони нас заберуть, тож не треба хвилюватись», – згадує Реджі.
Історія Реджі дійшла до ветерана армії США капітана Гроберга, який живе у Вашингтоні. Колись він служив в Афганістані і Реджі був його перекладачем. У 2012 році терорист-смертник атакував Гроберга і його команду. Капітан захистив своїх людей, але сам отримав важкі поранення. Реджі, якого теж поранило, був тією людиною, яка зупиняла кровотечу Гробергу. І військовий про це не забув. Тож капітан потягнув за кожну ниточку, що міг, аби афганці потрапили на евакуаційний рейс.
Він зателефонував Реджі і сказав із документами їхати в аеропорт. Але ж місто вже контролювали таліби. Навколо аеропорту були хаос і небезпека, тисячі людей намагались потрапити на летовище. Реджі намагався протиснутись та невдало, адже переживав за дітей, яких вони з дружиною могли загубити в натовпі.
Cім'я повернулась додому. Тоді капітан Гроберг порадився зі ще кількома друзями і розробив для Реджі новий план: візьми дружину з дітьми, надійно сховай документи і вийди з дому без жодного багажу. Після пропуску через блокпости талібів, де Реджі мав говорити, що їде провідати хворого родича на іншому кінці міста, родина мала дістатись до інших воріт аеропорту, де не було натовпу. Там на нього чекав американський військовий.
«Ця поїздка була напруженою. Мої діти відчували, що можуть померти щохвилини. Я теж не був певен, що план спрацює», – згадує афганський перекладач.
План таки спрацював. Родину провели в аеропорт і лише там діти усміхнулись, а Реджі нарешті зміг глибоко вдихнути.
Із Кабула Реджі з дружиною та дітьми вилітали військовим літаком близько півночі. Вони сиділи на підлозі, а ілюмінатори були завішані, тож їм навіть не вийшло востаннє подивитись на свою країну.
Літак приземлився в Катарі, де сім'я два дні чекала на інший, що привіз її на військову базу в Італії. Лише там вони нарешті прийняли душ.
На базі Реджі став перекладати для інших біженців. Тут родина залишиться в очікуванні на американську візу – як колишній працівник військової бази США Реджі може розраховувати на спеціальні документи, та процес складається із 14 кроків і може тривати понад три роки. Чоловік упродовж 10 років намагався отримати цю візу, але застрягав у процесі.
Та Реджі все ж сподівається, що одного дня потрапить у Техас, де в невеликому містечку живе його брат. Старі друзі-військові і афганці, які мігрували раніше, телефонують йому і кажуть, що чекають на зустріч в Америці.
Лише сестра Реджі досі в Кабулі. Вона плаче у телефонну слухавку. Реджі думає про те, що має забрати її з Афганістану у будь-який спосіб.
*у матеріалі використані фото із сайтів BBC, NYT