Тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року двоє німецьких письменників єврейського походження відвідують, незалежно один від одного і з проміжком у кілька місяців, місто Львів, яке на той час, згідно з укладеною 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменською угодою, що регулювала розподіл австрійської частини колишньої Дунайської монархії, належало Польській республіці.
Перший – уже відомий автор блискучих експресіоністичних оповідань «Лицар Синя Борода» та «Вбивство кульбабки», історичної епопеї «Валленштайн» та ще кількох широкоформатних опусів; роман «Берлін Александерплятц» (1929) забезпечить йому згодом славу автора єдиного в німецькій літературі великоміського роману, в якому вдало використано запозичену з кінематографа техніку монтажу. Другий здобув певне ім’я як кореспондент: його репортажі вирізнялися гостротою й дотепністю, часто-густо балансували на межі між фактом і фікцією, а про окремі місцини, як-от на балканському півдні Європи, він умудрився написати з такою переконливістю, наче провів там добру частину життя, тоді як, подейкували, він туди взагалі не їздив.
1925 р. Дьоблін опублікує книжку «Подорож Польщею», а Йозеф Рот – другий, про якого йдеться, – триптих «Мандрівка Галичиною», що з’явиться у третій декаді лютого 1924 р. на шпальтах Frankfurter Zeitung
Цей другий вирушає, виконуючи редакційне замовлення одного з найавторитетніших тодішніх щоденників, інший – самостійно, так мотивуючи задум: «У першій половині 20-х років у Берліні відбулися події, що нагадували погром... нацизм видав свій перший вереск... мені здалося, я мушу скласти собі уявлення про євреїв... Я запитав себе та інших: «Де живуть євреї?» Мені відповіли: «У Польщі». Тож я й подався до Польщі...». Альфред Дьоблін, якому належать ці слова, побував у 12 містах, зокрема Вільно (Вільнюсі), Кракові, Лодзі, Варшаві. З Любліна письменник прямує через Ярослав та Пшемисль до Львова. Майже неминуче обоє подорожують потягом, який із засобу пересування перетворюється у них на символ технічного Модерну. Якщо перші століття Модерну минули під знаком судноплавства, то сто років між серединами XIX ст. і XX ст. безумовно належать залізниці. Вагонне купе стає чимось на зразок капсули, в якій астронавти-мандрівники мчать у світ східного хаосу. Разючим постає контраст між технікою і природою, потягом як символом Модерну і підводою як його антиподом. Ця протистава «потяг – підвода» тягнеться червоною ниткою, але вже через десять років тут буятимуть «автомобільні фантазії» Богдана-Ігоря Антонича.
1925 р. Дьоблін опублікує книжку «Подорож Польщею», а Йозеф Рот – другий, про якого йдеться, – триптих «Мандрівка Галичиною», що з’явиться у третій декаді лютого 1924 р. на шпальтах Frankfurter Zeitung: «Люди й ландшафти», «Львів, місто», «Каліки». Попри те, що Рот свідомо, з усім властивим йому сарказмом і до ґротеску, особливо в новелістиці та романах розпрацьовує тему «Модерн – не-Модерн/до-Модерн» (про що я писав, зокрема, й на ZAXID.NET), її продуктивність якоїсь миті вичерпується, так само, як зринає межа для дискурсу «держава-як-така – національна держава», до того ж, зовсім не тому, що держава (національна держава) – продукт Модерну. Неґація хибує не меншими обмеженнями, ніж держава, яку Дьоблін відкидає, вбачаючи в ній інструмент насильства, а Рот – зубожіння, порівняно з універсалізмом імперій у подобі Австро-Угорської монархії. Якщо Дьоблін цю рестриктивність відчуває, Рот не тільки усвідомлює її, а й шукає альтернативу – мало того, знаходить її, субтильно випрацьовує, щоправда, не дає їй ім’я, якщо не враховувати різнояких спроб її описати.
Тож яким Дьоблін і Рот побачили місто у добу, що її Герман Гессе назвав «фейлетонною»? Поряд із відбитком, накладеним вимогами жанру, в Дьобліна шкіцовість і колажність зумовлені джерелами, звідки черпав. Рот до певної міри львів’янин, який народився і виріс у Бродах, знає життя в Галичині не лише з позиції стороннього спостерігача, а й зсередини. Йому немає потреби апелювати до довідників й іншого подібного реквізиту, до якого, перш ніж стати мандрівником, вдається Дьоблін, наводячи їхній невеличкий перелік наприкінці своєї книжки. Рот достатньо амбітний і проникливий, аби покладатися тільки на себе. Дьоблін же, поряд з довідниковою літературою і власною спостережливістю, значною мірою опирається на те, що йому розповідають. Дьоблінові вистачає інтелігентності, аби не «привласнити» такі оповіді, а навпаки, скориставшись колажністю, зіткнути їх одні з іншими – там, де кожна з них втрачає свою безапеляційність, народжується щось на зразок істини. Польсько-український конфлікт, руйнівні наслідки світової війни, становище єврейської громади міста, український національний музей зі старослов’янською Біблією, гуцульськими килимами й виставкою сучасного малярства, кав’ярні, вулиці й пам’ятники – все це нотує Дьоблін, пересипаючи побачене і почуте (у Львові, на відміну від Варшави та інших польських міст, німецька тоді ще виконувала за потреби роль регіональної лінґви франки, уможливлюючи Дьоблінові пряме спілкування) історичними екскурсами.
«Жвавим західно-модерним середньовеликим містом здається Львів, діловитість і мир панують на його вулицях. Раптом я натрапляю на дивні речі. Місто перебуває в руках двох запеклих суперників. На задньому плані і в підспідді нуртують ворожість і насильство… Війна неприхована і таємна – гірша, ніж та, яку вела Ірландія проти Англії».
«Український народ живе розшматований між росіянами та поляками, і немає спокою. Розмовляю з чоловіками в місті. Маю враження потаємної, але жахливо інтенсивної боротьби між народами».
«В місті є українська преса... Я беру до рук газету, ціла шпальта порожня. Замість редакційної статті – біла пляма; цензура, як на війні. Порожня шпальта, зате яка красномовна. Вони симпатизують німецькості та Німеччині. Проте страшна, сліпа, тупа, звіряча ненависть проти поляків бризкає з багатьох. Мені здається, прості люди радше відчувають спокійну чужинність щодо поляків. Освічені мають відчуття пригніченої нації; намагаються прокинути національне почуття культурними заходами. Я не можу перевірити нічого з того, що мені оповідають».
Поряд із відбитком, накладеним вимогами жанру, в Дьобліна шкіцовість і колажність зумовлені джерелами, звідки черпав. Рот до певної міри львів’янин, який народився і виріс у Бродах, знає життя в Галичині не лише з позиції стороннього спостерігача, а й зсередини
«Пригадую почуте у Варшаві від дуже тверезого, велемудрого польського політика. Поклавши руки на стіл, він похитав головою: «Існують буденні клопоти і промови в парламенті. Гульк – і вони вже прагнуть автономії й великих речей. Але на місці все по-іншому. Треба прокласти дороги, висушити болота». Й ось я «на місці». І чую те саме, що виголошують у парламенті. Хіба росіяни, сидячи у Варшаві і тримаючи поляків у кулаці, говорили інакше: «Тре6а прокласти залізницю, слід не дати полякам зруйнувати себе»? Окупація – ось воно: пригніченість, чужість у власній країні – ходячи вулицями, я гостро це відчуваю – найгірше, що може бути. Свобода – ось «найбуденніший клопіт»! Свобода – не політична фраза, вона реальна і необхідна, як повітря, без якого немає життя, вона потрібніша, ніж дороги і осушені болота. Уярмлені люди і ті, які так почуваються, є людьми, які вмирають, задихаються; їм не зарадять гарні дороги».
«Під час львівського погрому замордували 70 євреїв, сплюндрували та спопелили чимало єврейських осель. Євреї не брали участі у з’ясовуванні стосунків, не втручалися в польсько-українські дебати. Вони припускають, що їм так чи інак було б кепсько. Мені кажуть, вони утрималися. Якраз через це про них з обох боків, польського й українського, поширюють страшливі, сповнені ненависті і загроз небилиці. Перемігши, поляки тільки роздмухали цю ненависть. Війна ще в пам’яті, і що десятки разів робили війська з цивільним населенням, яке наважувалося мати симпатії, те вчинили поляки».
«Так вони живуть, три народи у Львові, поруч: поляки – пануючи над містом, уважні, життєрадісні господарі; євреї – багатоликі, самозаглиблені, обачно-недовірливі, чинячи опір, жваві, прокинувшись до життя; українці, невидимі, мовчазні тут і там, обережні, гнівливі, небезпечні, сумні, сповнені духу бунтарства і заколотництва».
Відгукуючись на «Подорож Польщею» Дьобліна, Рот публікує 31 січня 1926 р. у Frankfurter Zeitung рецензію «Дьоблін на Сході», сповнену похвали і критики. «Шаблони заступили світ розумному споглядачеві», – пише Рот і наводить опис польських жінок – на відміну від зацитованих, один із тих невдалих, «антропологічних» пасажів, у яких виявляється суперечливість та й певна недалекоглядність Дьобліна: «Читач, і без того по самі вінця повний упереджень, читаючи книжку про Польщу, може подумати, буцім Дьоблін підтверджує те, що він, читач, давно вже знав. А я не бажаю, аби Дьобліна плутали з іншим автором. Хочу, аби там, де Дьоблін змальовує кепсько облаштований готель або доволі таки дотепно висловлюється про курорт Закопане, в читача не склалося враження, наче Дьоблін підспівує якому-небудь панові Майєру: вошивий Схід».
На відміну від Дьобліна, Рот пише з думкою про читача, а медіум «газета» скорочує й увиразнює цю кореспонденцію: «Край має у Західній Європі лиху славу. Легковажно-ледачий жарт нафталінової цивілізаторської пихи пов’язує його з нечесаністю, нечистотами, нечесністю. Нехай яким влучним було колись спостереження, мовляв, на Сході Європи не так чисто, як на Заході, настільки банально воно звучить сьогодні; хто ним сьогодні послуговується, характеризує не так змальовувану місцевість, як оригінальність, якої йому бракує».
Увесь «галицький триптих» спрямований проти такого бачення. «Цивілізаторську пиху» Рот демаскує щонайменше трьома шляхами: 1) прямим запереченням, як у наведеній цитаті; 2) заманюванням у пастку; 3) апологією розмаїття.
«Український народ живе розшматований між росіянами та поляками, і немає спокою. Розмовляю з чоловіками в місті. Маю враження потаємної, але жахливо інтенсивної боротьби між народами»
«Тротуар кривий, проїжджа частина – наче віддзеркалення гірського хребта. Каналізація недоладна. У бічних вуличках сушиться білизна, в червоні смужки і синю клітинку», – повідомляє Рот. Хіба не підтвердження «цивілізаторській писі»? «Тут мало б тхнути цибулею, запорошеною домашністю та поцвилим мотлохом?» – врешті, звертається Рот до свого читача, відчувши, що той уже в пастці. Й ось тоді йде властиве: «Ні! На головній вулиці міста розвинулося неодмінне корсо. Вбрання чоловіків природно, по-діловому вишукане. Дівчата випурхують, наче ластівки, з швидкою цілеспрямованою грацією. Веселий жебрак зі шляхетним жалем прохав у мене милостиню – йому було дуже незручно, що змушений мені набридати». Як вирізняються ці світлі тони! Трохи далі Рот доводить розкритиковане ним бачення до абсурду: справді, як у місті, в якому нібито немає ні музею, ні театру, ні газети, народжуються європейські вчені, письменники, філософи?
Нарешті третій шлях, наче лейтмотив, пронизує цей триптих та низку інших репортажів. Але, може, поєднуючи «недоладну каналізацію» з «барвистістю і розмаїттям» Рот, сам того не помічаючи, лише йде на орієнталістичному мотузку? Що інакше, як не орієнталізм, Ротові «репортажі», наприклад, про Албанію? Та ні, таки щось інакше: орієнталізм навиворіт, щось на зразок субверсії.
Повернімося, однак, до Галичини – матерії, яку Рот знає, а ще більше «прочуває». Пишучи про мовне поліголосся, релігійне і культурне розмаїття, називаючи Львів – «барвистою плямою на Сході Європи», там, де «Європа далеко ще не завершується», Рот прагне покинути замкнену вулицю «цивілізаторської пихи», вийти за обмеженість панівного дискурсу. Саме в цьому контексті він говорить (у передмові до «Білих міст», циклу, що підсумовував мандри Південною Францією) про подорож не в чуже, а в нове.
Сьогодні ми маємо досить різного інструментарію, щоб висловити те, про що йшлося Ротові. Це навіть досить легко зробити (принаймні теоретично) – тим більше вартий поціновування письменник, який борсався, аби подолати непродуктивний панівний дискурс своєї доби: тоді, коли іншого ще не було.