Дискусії щодо єдності України точаться, напевно, з перших років незалежності і час від часу набувають скандальних обертів. Черговий такий скандал вибухнув і, на щастя, встиг вщухнути напередодні Форуму видавців. В його епіцентрі виявився Юрій Андрухович, а потім у вир затягнуло Тараса Прохаська та цілий шерег публічних і не дуже публічних осіб, котрі розставилися по обидва боки барикади і гарненько посварилися. Але, окрім низки гострих полемічних текстів (іноді – просто прекрасних) і кількох мільярдів спалених нервових клітин, знову маємо нульовий результат: всі залишилися при своїй думці і гарантовано досваряться, щойно виникне черговий привід. І привід гарантовано виникне, бо між Львовом і Луганськом розкинулася не одна, а дві України, між якими справді точиться (і точитиметься) непримиренна боротьба.
Йдеться мені не про мову, не про Схід і Захід, а про тих, хто творить для українців спільне майбутнє, і тих, хто працює на наше взаємовідчуження і, в перспективі, роз’єднання. Щоправда, місце пана Андруховича у цій системі координат не зовсім там, де можна подумати тепер, але про це – трохи пізніше. Зараз же подивімося убік Москви, бо саме звідти походить найбільш потужний запит на розчленування України. Пам’ятаєте плакат 2004 року, де Україна була поділена на І, ІІ і ІІІ сорти? Цей «креатив» у штаб Януковича підкинули російські політтехнологи, а ми наївно думали, що це – просто черговий спосіб мобілізувати електорат, брутальна і брудна політтехнологія. Через десять років стало зрозуміло, що ті вибори були лише проміжною комбінацією, а Янукович – розмінною фігурою, і що Москва насправді готувалася до розчленування України.
Але десять років тому ми цього не помічали. Ціле десятиліття ми жвакали тему «конфлікту між Сходом і Заходом», підганяючи під політичний конфлікт 2004 року історичне, мовне, етнічне – та що вже там – навіть цивілізаційне обґрунтування. Врешті, чимало українців справді повірили у існування якогось нездоланного розколу між нами. «Маладєц, хахлуша, вазьмі пєчєньку», – сказали кремлівські стратеги і 2013-го стали смикати за ті ж самі ниточки. Добре пам’ятаю, як навіжені луганські українофоби патякали, що українська годиться хіба для застільного співу. І що українофон – то фашист, дикун з полонини, котрий рветься до влади, аби відрізати східнякам пальці за російське слово. І що тоді замість «зажигалка» доведеться казати «спалахуйка», а замість «презерватив» – «гумовий нацюцюрник».
Тоді здавалося, що ці ксенофобські нісенітниці угноюють ґрунт під вибори, під введення другої державної мови, під федералізацію чи ще якусь дурійку від «регіоналів». Можливо, так думали і самі «регіонали», котрі на пару з комуністами генерували і транслювали цей мерзотний наратив. А тимчасом Москва їхніми руками готувалася вдертися в Україну й оголосити світові, що тут точиться громадянська війна між «западенцями» та «російськими співвітчизниками», і що цей конфлікт має етнічну чи то пак цивілізаційну природу. Чудово пам’ятаю, як 2004-го по Луганському обласному телебаченню (за іронією долі, це був державний канал) показували Наталю Вітренко, котра розповідала, що у випадку перемоги Віктора Ющенка східну Україну чекає примусове спольщення (!) і покатоличення (!!), не кажучи про всі інші види духовних та фізичних «тортур». По тій самій методичці працювали і напередодні російського вторгнення.
У росіян було чимало українських поплічників, але всі вони виконували одне завдання: готували Україну до розчленування. Якби ефективність цієї пропаганди була стовідсотковою, Україна б тихо розпалася, бо умовні «Схід» та «Захід» не знайшли б жодних підстав для подальшого співіснування у межах однієї держави. Раз відмінності між нами настільки глибокі, а суперечності – нездоланні, навіщо мучити одне одного? Іноді краще залишитися добрими друзями, ніж вічно розсвареним подружжям. На щастя, нас не вдалося довести до такого стану затьмарення розуму, тож замість «чехословацького» сценарію Москві довелося вводити сценарій «придністровський». І, судячи з того, скільки українців стали колаборантами, робота агітаторів-розкольників не була повністю безплідною.
Тут можна було б написати, що пан Андрухович, розповідаючи про «цілковитий брак чи принаймні катастрофічно низький рівень взаємного розуміння між мешканцями географічно віддалених реґіонів», є агентом Москви, прихованим сепаратистом і т.п. Це було б логічно, але навряд чи справедливо. Передусім слід нарешті дати письменникам бути письменниками і перестати ставитися до їхніх творів, хоч би і на суспільно-політичні теми, як до політичних програм. Політики не мають права на неоднозначність, емоційність, непослідовність та інші речі, притаманні живим натурам – хіба що у позаробочий час. А літератори – мають. І від цього вони не перестають бути творцями української культури – тієї самої, котра цементуватиме спільне майбутнє українців – східних, західних, південних чи північних. А поки їхні скандальні колонки не загубилися в інтернетрях, можна вважати їх перевіркою рефлексів нашого суспільства. І гострота реакції свідчить, що будівничі спільного українського майбутнього почуваються ще не досить невпевнено.
Бо успіхи Москви в агресії щодо України визначалися не так пропагандою, як гнилизною наших державних інституцій, корумпованістю нашої і слабкістю громадянських структур. Саме через це у 2014-му московська пропаганда змогла дати настільки буйну парость, щойно їй пробили шлях прикладом «калаша». Чи всі ці проблеми розв’язано тепер? Аж ніяк. Звідси і несвідомий страх, що єдність України тримається на хисткому громадському консенсусі, котрий можна розвалити кількома неоднозначними дописами. І звідси – така реакція на дописувачів, бо в скрутну годину мимохіть підозрюєш усіх. Але все це минеться. І колись невиважені, провокаційні чи неоднозначні колонки українських письменників читатимуть лише дисертанти, а їхні романи і далі «навертатимуть до українства» жертв радянської та пострадянської русифікації – подобається це самим авторам чи ні.