Вчора мені згадався вид з вікна маленького паризького готелю. З нього можна було спостерігати за бабусею з будинку напроти, яка щоранку ретельно поливала свої квіти. У дверях готелю постояльців зустрічав жирний кіт, а на підвіконнику стояв вазонок з фікусом – як у Леона-кіллера. Від того Париж здавався зовсім таким, як в кіно.
Потім на набережній я побачила старі платівки “The Doors” і внаслідок нескладних логічно-історичних смислових поєднань опинилася на кладовищі Пер-Лашез, де енергійно хазяйнував худорлявий патлатий гід (теж як з кіно), одягнений у вицвілу футболку з зображенням Моррісона. Вияснивши моє походження, він дав мені авторитетну вказівку на крематорій, де покоїться прах Махна, емоційно махнув лівою рукою в небо, правою стукнув себе по грудях (точно як в кіно) і ламаною англійською промовив: «Юкрейніан анархіст – респект!» (ну, не зовсім як в кіно, але вражаюче). Це був, певно, останній момент, коли мене розперла патріотична гордість. Враховуючи, що зі мною таке трапляється вкрай рідко, то подія варта залишитися у моєму каталозі нестандартних життєвих моментів. Від цієї згадки я зафутболила свої фотки з Парижу в соціальну мережу і поклялася собі, що нарешті подивлюся однойменний фільм, а як наступного разу потраплю в країну з книгарнями, де продають те, що я люблю читати, то придбаю ще й книжку Бена Мехріза «Випадкові мільйонери».
Але насправді ще вчора я хотіла написати про українського хлопчика, який отримав незадовільну оцінку з історії, бо згадав на уроці про Помаранчеву революцію, очевидцем якої він був (тепер називається масовими заворушеннями, чи якось так). І кого там цікавить, що в школярів в голові – і в тих, хто носив помаранчеву стрічку, і в тих, хто навіть не знав, що відбувалося. Потім я думала, що треба написати про російського хлопчика, який вчиться у французькій школі. Якось він повернувся після уроку історії повністю дезорієнтований у перипетіях світової історії, адже у школі йому заявили, що перемогу у Другій світовій війні здобула Франція, а не Росія. Це ж яка має бути психологічна ломка – перехід з російської школи у французьку, де тобі подають зовсім іншу версію подій, та ще й кажуть, що війна закінчилася 8-го травня, а про Єгорова і Кантарію взагалі нічого не знають. І взагалі, чому я з дитинства тримаю в голові ці два прізвища? На виправдання можу сказати, що я ще знаю, які слова появилися на стінах рейхстагу, коли там побували «наші».
Та оскільки історики вже ведуть дискусії про викладання історії України в школі, то мої дуже суб’єктивні думки напевно не матимуть ніякої цінності. Можливо, крім тези, що Україну з її історією варто якось запаралелізовувати з розвитком Європи і світу. Але це вже хтось сказав. У зв’язку з тим мене страшно тішать текстики про стиль життя, субкультури, цінності і подорожі, які є в підручниках з іноземної мови. Оскільки не так багато спеців від освіти ці підручники можуть прочитати, то вони мають шанс лишитися дозволеними в шкільній програмі ще довго. Тільки там власне й бракує тих паралелей. Так виходить, що українські школярі будуть знати, що панки існують лише у Великій Британії. А було б непогано показати їм якісь тренди в розвитку молодіжної культури. Це, до речі, дуже цікаво і має зв'язок з іншими світовими подіями.
Але сьогодні я знову полізла в соціальні мережі. Це зараз така епідемія – Zaxid.net ось теж сторіночку зробив. Бо «випадкові міліонери» таки перевернули світ – якщо тебе немає у їхньому віртуальному творінні, то ти, практично, не існуєш. Так от, щоб нагадати про своє існування, вирішила закинути на одну групу, з якою я працювала «вживу», матеріальчик про європейські цінності (Sic! Я вперше пишу на блог про роботу! – більше не буду). У цей самий момент на «стіні» вилізло обговорення новини про реєстрацію організації ЛГБТ-християн. Новина виявилася грандіозною, а дописувачів настільки обурив факт, що геї вирішили назватися християнами, що в кінці дискусії вони виявилися винними у всіх наших бідах і негараздах. Оскільки в дискусії приводилися історично-біблійні аргументи, то так виходить, що ми знову повертаємося до історії.
У контексті історії і сучасності, а ще більше перспектив України вижити в цьому світі і примарних шансів кожного з нас бути в цій країні самими собою, українського гей-хлопчика, незалежно від того, чи начепили йому батьки в дитинстві помаранчеву стрічку, чи ні, готові «зачмурити» і ті, хто хочуть, щоб в підручнику історії був Майдан, і ті, хто вважають, що найбільшим досягненням України є «Дикі танці», стрибки з жердиною, а нас скоро чекає стабільний рай і безвізовий режим з ЄС. Тому я стерла текст про урок історії. Це якось втратило свою актуальність, я остаточно заплуталася. Тим більше, що поки писала вискочила нова новина: «Проблем з ідентичністю в Україні немає, – Ярослав Грицак». Спершу я перелякалася, а потім прочитала до кінця і заплуталася ще більше. Я ж завжди думала, що цінності є частиною ідентичності, але може в мене якийсь інший підхід до того всього, антопоцентричний, як і хотів міністр, який викинув Помаранчеву революцію з історії українського хлопчика, котрий був її очевидцем.