«Заповнювати голівки наших янголяток здоровими й щасливими думками, оберігати їхній солодкий сон від хворобливих кошмарів та захищати коштовну квіточку їхньої цноти. Реакція дітей на це – неконтрольоване блювання» (Джоан Ролінґ. Казки барда Бідла).
Поділяючи, як видається, вище наведену думку, автори нової постановки львівського ТЮГу «Дюймовочка +» доклали максимум зусиль, щоб уникнути неконтрольованого дитячого блювання: ніякого тобі традиційно тюгівського веселенько-яскравенького різнобарв'я, бантиків-рюшечок та іншої стандартної пересолодженої сюсюкальної всячини. Та й сама назва вистави виказує претензію на щось більше, як чергове передноворічне забавляння дітвори.
Режисер Роман Валько (більш як через 10 років після своєї постановки «Мауглі» у цьому ж театрі, яка, треба визнати, виявилась надто складним випробовуванням на сучасність для театру і не протрималася в репертуарі більше року) наважився на нове звершення, і підійшов до нього не менш концептуально (жанр «Мауглі», нагадаю, за режисерським визначенням звучав як «казка не для всіх»).
Концепція постановки проглядається, насамперед, у костюмах та сценографії (постаралась художник-постановник Д.Зав'ялова): обрамлюють сцену індустріальні металеві арматурки, поряд з якими проростають металеві трави і листя, а на початку і в кінці вистави з'являється здоровеннецьке сріблясте сонце. Погані персонажі - в чорному із незначним додаванням інших кольорів, хороші - в білому; більшу частину вистави сцена затемнена (тому не варто волокти сюди янголяток до чотирьох років - злякаються, плакатимуть). В такому от суворому, холодному і відстороненому середовищі у супроводі інопланетних на вигляд ельфів (з маленькими сонцями-антенами на головах) під велетенським блискучим сонцем з'являється на світ Дюймовочка - істота не від світу цього, позбавлена агресії, амбіційності, жадібності - і починає пошук свого місця у світі: що не кажи, а «життя прожити - не болото перескочити». Починаючи від мілітаристичних Жаб у болотистих камуфляжах з гумовими киями, через знайомство з тусовочно-гламурними Жуками з глем-роковим макіяжем, з претензійно-псевдоелітарною Мишею, з мафіозно-олігархічним Кротом у супроводі охоронців, - через різні класи і прошарки проходить свій шлях Дюймовочка до знайомства з ельфами, в яких і віднаходить свою вищу ельфійську сутність і свого традиційного Принца. Через моральну вищість, якою зачаровує всіх вище перерахованих ницих персонажів, вона не знаходить із ними спільних точок дотику і, залишаючись, попри тиск обставин, вірною собі, цілісна, осяйна і блаженна, у нагороду за стійкість у поневіряннях возз'єднується вона з рідним їй світлим ельфійським вертоградом (на цьому чи на тому світі), - щось такого ото відчитується.
Підкреслюють осучаснення казки музика (зловив хвилю Б.Сегін, хоч афіша каже і про використання творінь О.Козаренка) і танці (на совість креативила Н.Збєря). Не є вагомим спеціалістом у музиці, а тим більше в танцях, тому не скажу точно, що ж то за стилі, але вірте мені на слово - звучить і виглядає досить і досить сучасно (за винятком вставної казочки про мурах і несподівано цілком піонерської пісеньки для ельфів на ходу під аплодисменти). Шкода, що кожній групі персонажів не відповідає тільки їй притаманний музичний стиль - це чіткіше б розмежовувало і характеризувало дійових осіб та урізноманітнювало виставу: бо щойно відтанцювали свій рок-н-рольчик Жаби, як під інший рок-н-рольчик вилітають Метелики, - але то вже мої придирки.
На жаль, попри всі осучаснення і концептуальність, манера гри у акторів залишається тюгівською (не в найкращому розумінні цього слова): мілітаристичні лобуряки Жаби - це всього лише нечемні хлопчики, а не агресивні неформали з культом сили; Жучихи (за окремими винятками) - манірні білочки і Попелюшкині сестри, але аж ніяк не гламурні тьоли, світські левиці; принцип існування ельфів далеко не втік від мавок у «Захарі Беркуті» (виставі цього ж театру). Безумовно, що символізм постановки, її притчевість вимагає певної схематичності у трактуванні образів, зведення їх до функцій-символів - не повноцінні характери, а власне образи. Але попри це, щоб зачіпати і бути впізнаваними, у персонажів має залишатися кілька яскравих рис. Переборщити з цим - персонаж стає гострохарактерним, втрачаючи узагальнюючий символізм (як Миша), недодати - стає пісним, нецікавим і таким, що не викликає асоціацій-упізнавань. (Пройти між такими Сциллою і Харибдою - завдання нелегке, але ж претензія на це є!)
Саме така доля і спостигла головну героїню Дюймовочку. Будучи «блакитним образом» - втіленням ідеалу краси, добра і всіх чеснот - вона цілком позбавлена яскравих колоритних рис, залишаючись лише стерильним символом позитиву, найменш цікавим серед персонажів. Потреба дотримати ідеальність образу не дозволяє режисеру розвивати його у ширину, знаходячи цікаві харáктерні пристосування, проте можна ж копати у глибину! Чому Дюймовочка не стає конформісткою і не пристосовується до обставин і сильних світу цього? Що переживає, зіткнувшись зі світом, що цілком суперечить її уявленням про добро і красу? Зрештою, це персонаж, котрий страждає і здобуває здоровеннецький досвід - як це відбивається на характері і світогляді? Але протягом вистави Дюймовочка ніяк не змінюється і кілька реплік, що залишаються їй поміж пісеньками, ніяк не демонструють глибини, драматизму чи розвитку персонажу. За такого стану справ актрисам із виражальних засобів залишаються лише миле щебетання і ручки-стебелинки. А вся історія дає крен у бік звичайної дівочої історії пошуку своєї половинки і простого жіночого щастя, де дівчина виконує цілком пасивну роль: не сподобалась Жабунові, бо не варить борщику - кинув; не сподобалась Жукові, бо не прийняло оточення - кинув; сподобалась Кротові, який їй осоружний, проте покірно і на це погодилась, і лише завдяки своєчасному оперативному втручанню Ластівки уникає небажаного шлюбу, і вже тоді, мало що не в польоті, невідомо чому і звідки на неї звалюється щастя у вигляді білого Принца - о'кей, хепі енд! Мораль: будь красивою, доброю, терплячою і покірною, і Принц тебе обов'язково знайде!
Звичайно, я кривляюсь і перебільшую, але режисерська неувага до позитивних персонажів, на яких тримається не динаміка, але ідея вистави, відкриває саме такі можливості до прочитання.
Однозначно, що вистава вже стала однією з найпомітніших у репертуарі театру, оскільки вигідно вирізняється серед інших спектаклів нашого ТЮГу. Проте, попри все величезне (чесне слово!) бажання, не можу назвати її проривом. Але те, що на сьогодні ця постановка є сходинкою вверх для театру (котрий в силу різних причин довго перебував у важкому, в тому числі й мистецькому, стані) і поряд з його кращими виставами може стати ґрунтом, з якого й народиться справжній прорив - сумнівів не викликає.