Історія часто надає нам готові моделі ситуацій, які будуть повторюватися до безкінечності, якщо ми не виправимо своїх помилок. У різних часах, і у різних країнах. Наприклад, модель конфлікту, за якого різні армії по черзі приходять в село: грабують, ґвалтують і вбивають, описану в «Кандіді» Вольтера.
Або коли замість люстрації чи кримінальної відповідальності винний продовжує займати високі посади, як це трапилось в Україні в післяпомаранчевий період, хоча перед тим була схожа ситуація. Нещодавно в одній грузинській п’єсі я прочитала ось такий діалог. Рятівник викраденої дівчинки запитує, як вона буде поводитися, коли повернеться до батька. Дівчинка каже, що для неї головне - повернутися, і що вона ладна пробачити своїх викрадачів. Але ж завтра той самий чоловік піде й викраде іншу дівчинку, каже її рятівник. І ти будеш винна, бо дозволила уникнути йому покарання. Бо мета покарання – це попередження подібного до того, що вже стався, злочину.
Ці два приклади – лише одні з багатьох, але вони допомогли мені краще зрозуміти історію, яку я хотіла б розповісти. Вона трапилася після Другої світової війни, коли населення Східної Галичини відчувало справжній травматичний шок. Історики загалом обережно залучають до своїх досліджень соціальних психологів, хоча останні якраз мають справу з ситуативною поведінкою, яка є незмінною упродовж століть і навіть тисячоліть. Ті битви, що тривають зараз довкола УПА серед істориків та простих громадян, вихлюпуючись через кордони, заслуговують уваги соціальних психологів, бо свідчать не так про пошуки істини, як про керованість суспільства майстрами провокації та маніпуляції. Істина цікава лише тоді, коли вона вигідна.
Отже, наприкінці 1940-х років уночі на околицях містечка Д., неподалік від польського кордону, повстанці влаштували засідку, оточили інших повстанців і знищили всіх, а потім закопали «у гної». Чоловік, який був свідком цього бою, навіть через півстоліття тремтів від жаху.Він сказав, що мовчав про це досі, й дуже просив нікому не розповідати. «Вони й досі там лежать», - закінчив той чоловік розповідь. У цьому випадку, який, безперечно, був не поодинокий в історії людства (коли люди в однакових мундирах б’ються між собою), є щось протиприродне і жахливе. Це – порушення правил війни. Переодягання в мундир противника з метою виявлення шпигунів чи з метою дискредитації іншої воюючої сторони в очах цивільного населення – старий як світ маневр. Він не є таким абсурдним і не викликає жаху. Заплямувати честь чужого мундира провокацією не вважається злочином, якщо інші засоби менш дієві. Після Першої світової війни, після військових геноцидів – тим паче.
Дядько моєї мами, війт, коли прийшли німці, казав їй, десятирічній дівчинці, вийти з квітами вітати німецькі танки. Бо він у минулому був фельдфебелем австрійської армії і мундири німців асоціювалися у нього з певними моральними якостями. Але мине небагато часу, і він з дружиною вже стане переховувати на своєму хуторі євреїв і проситиме мою маму мовчати, коли та застане тітку, яка змивала кров з обличчя єврейської жінки.
Ніхто не мовчатиме про те, що переодягнені на повстанців чоловіки биттям і погрозами змушуватимуть підлітків вступати до своїх лав, вичерпавши словесні аргументи. За «вербування» симпатиків повстанців вони отримають якісь пільги в нової влади, а хлопці підуть в кращому випадку в шахти Донбасу. Найменша підозра в співробітництві з УПА – і вся родина заслана в Сибір. Брат мого тата Микола Пагутяк був примусово вивезений на шахти Донбасу, де й загинув. Репресії репресіями, але після масакри Другої світової треба було комусь працювати.
Повстанці чинять так само. Переодягнені в мундири червоноармійців, вони сміливо приходять в село, йдуть до сільради і викликають туди чоловіка, якого підозрюють у співпраці з НКВС. Мовляв, давно від тебе не було жодної інформації. Загіпнотизований зірками на погонах, той чоловік починає доносити на своїх земляків, впевнений у тому, що перед ним його господарі. Вислухавши це, командир розкриває себе і оголошує вирок: розстріл. Це – абсолютно реальна історія, яка трапилась теж поблизу містечка Д.
Мундир
Людина в мундирі означає, що їй дозволено застосовувати зброю, відповідно до наказу. Мундир звільняє від дотримання Божої заповіді «не убий». Мундир дає змогу ідентифікувати людину, що його носить, як ворога чи союзника. Поведінка навіть однієї людини в однострої свідчить про поводження цілої армії. У часи соціальних потрясінь та воєнних конфліктів навіть цивільний одяг може спровокувати негативну реакцію. В окупованому Кеніґсберзі червоноармієць одного разу застрелив російську офіціантку на вулиці, бо вона була гарно одягнена, прийнявши її за німкеню. Жовті шестикутні зірки, які змушені були носити всі євреї під час Другої світової війни, означали, що цих людей може принизити кожен, хто не носить цих символів. Це робилося не лише для того, щоб контролювати поведінку євреїв, але й викликати відчуття зверхності до них у цивільних.
Аґентурно-бойова група разом з полковником УМДБ В.Захаровим
Партизани не носять мундирів, як інші збройні формування в громадянських війнах. Вони створюють ілюзію, що вони всюди, і тому з ними дуже важко боротися. Війна вважається чесною, коли кожен з противників в уніформі. Класична війна тоді стає війною мундирів, нівелюючи особи тих, хто в них одягнений. Це звільняє вояків щонайменше від докорів сумління, роблячи їх Людьми Наказу. Обидві армії - УПА і Червона Армія - були воюючими сторонами, кожна заслуговує на повагу, незважаючи на результат війни. Каральні загони і фронтові роти – це не одне й те саме. Теперішні спроби маргіналізації учасників повстанського руху - лише продовження традицій радянської пропаганди. У селі Залокоть я бачила пам’ятник, де на одній дошці імена тих, що воювали з гітлерівською Німеччиною, імена жертв НКВС та імена воїнів УПА. Натомість ні політики, ні історики, ні прості громадяни все ще не перестали вигрібати попіл минулого замість того, щоб шукати в цьому минулому вогонь.
Історики здебільшого воліють мати справу з мундирами, а не з людьми. З мундирами мають справу також пропагандисти. Їхні погляди, спершу пропагандистів, згодом істориків проектуються на суспільну свідомість, прагнучи її змінити в зручному напрямі. Якщо робити це вміло, можна розколоти суспільство. Від цього виграють лише ті, кому вигідний цей розкол. Коли ж нас змушують обирати між патріотизмом та істиною, а третього бути не може, – це означає, що час придивитися до людей, які носили колись мундири.
Дзеркало
Той, хто стоїть перед людиною в мундирі, має змогу побачити її обличчя, і відчитавши на ньому потрібну інформацію, обрати ту чи іншу форму поведінки. Бо іноді від цього залежить твоє життя. Той хлопець, якого люди в мундирах повстанців кликали до лісу, серед них пізнав юнака з сусіднього села, про якого знав, що той вступив у «стрибки». Він зрозумів, що перед ним несправжні повстанці, і це його врятувало. Галицькі селяни, на чию долю випало стільки випробувань у післявоєнні роки, для яких війна, власне, тривала фактично до 1960 року, і є дзеркалом, яке відтворює повномасштабну картину опору.Усна історія не так легко піддається самокоректурі, як мемуари, бо інтонація, паузи, недомовленість, провали в пам’яті не проходять повз увагу справжнього дослідника. Іноді минуле буває таким жахливим, що людина не може прямо й відразу розповісти про нього. Не хоче називати імен, таких потрібних історикам, збільшує кількість жертв чи вояків. Це – нормально, коли дивишся в очі незнайомій людині. Таємницю нічної битви під містечком Д. приховували так старанно тому, що вона зачіпала особисто місцевих мешканців. Серед людей, одягнених у мундири повстанців, що бились на смерть одне з одним, були їхні сини, брати. Місцевих могла запідозрити влада у співробітництві з УПА, адже хтось передав з військомату, що повз гору, на якій досі височать руїни замку, проходитимуть фальшиві повстанці. Не слід виключати, що влада сама посприяла ліквідації лжеповстанців. Тому їх вдалося захопити зненацька, оточити і знищити, а тоді поховати в ганебному місці – очевидно, скотомогильнику. Закопуючи мертві тіла, повстанці, напевно, бачили їхні обличчя. Можливо, брат упізнав брата, знайомий знайомого, і на думку спала легенда про Каїна та Авеля. Уся ця історія – метафора братовбивчої війни, у цьому контексті особливо нелюдської. Але уникнути її означало не лише те, що завтра лжеповстанці вб’ють вчительку, що приїхала зі Сходу, чи навіть твою родину, а й те, що вони продовжать посягати на честь твого мундира, через який ти став ізгоєм у себе на батьківщині.Тому кров – це ще не все.Той убитий тобою родич, земляк, що носить твою уніформу, воюючи проти тебе, уже не скаже, чому він так вчинив. А проте, відходячи в гори разом зі своїми бойовими побратимами, ти не уявляєш, як зможеш дивитися в обличчя його нареченої.
Вибір
Фальшивих повстанців НКВС вербував зі «стрибків», які вже володіли зброєю і технікою бою. До групи входив командир, який маскувався під мовчазного повстанця, солдати і місцеві «стрибки», які знали мову, місцевість та звичаї населення. Вони й були речниками диверсійної групи. До групи могли входити й колишні повстанці, яким пообіцяли зберегти життя. Фактично, всі вони були смертниками, бо після закінчення війни, в результаті якої не було жодного сумніву, могли проговоритись. Думаю, ніхто з них не вижив у країні, на чиїх неозорих просторах неможливо було сховатись від всевидячого ока тоталітаризму. Вони були вояками третього сорту, надто небезпечними, щоб тримати навіть на повідку. І, звичайно, не знали, що їх чекає. Коли групі людей кажуть, що в будь-якому випадку вони будуть страчені, ті починають чинити опір.
Натомість ув’язнені, яким кажуть, що буде спершу трохи боляче, а потім все минеться, чи просто дають мізерний шанс, покірно йдуть на смерть, хоча своєю масою здатні змести конвоїрів. Якщо до «стрибків» загалом потрапляли ті, хто хотів отримати паспорт і знайти роботу в місті, хто тільки вдавав, що воює, або хотів врятувати родину від Сибіру, то були й інші: психічно неврівноважені, з дуже бідних і нешляхетних родин, яким хотілось вислужитись перед новою владою. Вони сприймали довіру командування як спосіб отримати моральну сатисфакцію за заподіяну кривду в мирний час. Тому для провокації обирали саме їх. Але кожен з них знав, що дороги назад не буде, й на краю прірви відчував ейфорію вседозволеності. Бог для них зазвичай переставав існувати, бо Господь не любить комедіантів й закриває їм шлях до спасіння. Бійці НКВС вважали себе Людьми Наказу. Вони робили ще й не таке 1941 року, коли проходила «зачистка».
Страх
Коли влада чи інша структура посягає на твоє майно, на твою родину і врешті на твоє життя, вдаючись до шантажу, і ти піддаєшся, це свідчить про твою слабкість. Ти погоджуєшся на співпрацю з нею і в тому випадку, коли хочеш щось мати або зберегти: посаду, гроші. Ти як та грузинська дівчинка ладний усе пробачити, і тим самим підтримуєш зло. Той, хто нічим не володіє, нічим себе не скомпрометував у минулому, здатний подолати страх. Мундир, зброя в руках додають упевненості. Але не всі можуть вдягнути мундир і взяти до рук зброю. Село з його звичаєвим правом, круговою порукою, взаємною довірою всередині громади, від 1939 року зазнає постійних травм. Замість того, щоб віддавати Богові Богове, а кесарю кесареве, як було в усі часи, селяни опиняються в пеклі безвір’я, беззаконня і безземелля. Але найбільш дошкульним виявляються процеси розпаду громади, що породжує доноси, помсту, зведення порахунків між односельцями. Вивільнюються негативи, що досі були стримувані ледь не моральним інстинктом. Додаймо до того ще інстинкт виживання, який досі не виходив за рамки моралі. Чи варто дивуватись, що нині село деградувало, і тепер у ньому народжуються не генії, а примітиви? Утім, воно ще тримається за свою порослу бур’янами й терном землю, хоча і її можуть невдовзі забрати.
Не варто виправдовувати усе страхом: перехід у стан ворога, мовчання, втрату особистості. Як вважав Бруно Бетельгайм, дослідник психології ув’язнених у концтаборах і сам колишній в’язень, страх знесилює. Що довше він триває, то більше знесилює людину. Кінцева мета тоталітарного чи неототалітарного режиму, в якому гроші підмінили ідеологію, - позбавити людину особистості шляхом поступового навіювання страху. Спершу це можливість втрати роботи як засобу для існування, втрати майна, свободи, навіть життя. Особистість знає межу, за якою страх переходить в іншу, незворотню стадію, і рятує себе або відчайдушним вчинком, або переходом у внутрішню еміграцію. І в обох випадках вона чинить, відповідно до своєї сутності, готуючи майбутні зміни. Пасивний чи активний опір – не так важливо. Головне – невдоволення становищем, усвідомлення того, що так є, але не так повинно бути.
Мундири переходять у стан історичних костюмів. Натомість з’являються інші мундири для інших воєн. Історію з переодягненими повстанцями можна розглядати ще і як метафору хаосу, який насправді лише імітує хаос. Бо як дитина в темряві здатна впізнати свою матір, так і особистість в історичних чи сучасних сутінках розпізнає, де личина, а де обличчя.