19 жовтня 2011 р. помер Богдан Осадчук. Той, хто знав його особисто, при згадці цього імені неодмінно посміхався: Осадчук мав шалене почуття гумору. Він знав величезну кількість анекдотів, які міг без скутості оповідати товариству, не звертаючи при цьому до уваги присутність кращої статті.
Деякі з цих анекдотів були про нього самого. Ось один з них: зразу після війни Осадчука допитував американський офіцер, щоб визначити його долю – залишити на Заході чи вислати у СРСР (тобто з певністю до Сибіру). «Звідки Ти, сину?» -- «З Коломиї». «А, Коломеа! Італія! Але що Ти, бідний італієць, робиш в Німеччині!?» І залишив молодого Осадчука у Берліні.
Нікому не вдасться справдити точність цих анекдотів. Але це не так важливо. Важливо те, що Богдан Осадчук мав рису, яка говорила про його непересічний інтелект: вміння посміятися -- у тому числі над самим собою. Ця риса виробилася у багатьох людей його покоління , коли сміх і гумор часом був єдиною їх надійною зброєю, щоб вижити за небезпечних обставин.
Почуття гумору було особливо властивим для людей, яких називають «центральноєвропейськими джентльменами» – інтелектуалів, які емігрували на Захід, втікаючи від Гітлера чи Сталіна у 1930-40-х роках, Хрущова у 1956 р. чи Брежнєва у 1968 р. Багато з них добилися на Заході успіху й визнання, і про їхні польські, чеські, українські та ін. коріння зараз мало хто пам’ятає. Скільки людей, скажімо, знають, що Збіґнєв Бжезинський родом з Перемишля, а Ернест Ґеллнер – із Праги? Тим не менше, специфічний досвід пограниччя, в якому вони виросли й сформувалися, стало чи не вирішальною умовою їхнього успіху: вони знали і вміли добачити те, чого не видно з великих метрополій -- Парижу, Вашинґтону чи Лондону.
Найкраще цей досвід підсумував Чеслав Мілош, один з знайомих Осадчука: пограниччя вчить любити не абстрактне людство, а конкретних людей. А тому люди, які там народилися, з підозрою і скепсисом дивиться на великі «ізми». Всі ці великі ідеології обіцяють вилікувати нагальні суспільні біди, але насправді не знають іншого ліку, аніж концтабір чи автомат Калашникова .
В українському ж контексті Богдан Осадчук належав до тої нечисленної групи людей, які в молодості – тобто ще у міжвоєнну добу – зуміли встояти перед спокусою і націоналізму, і комунізму. Список їхніх імен з теперішньої перспективи є вражаючим: Омелян Пріцак, Іван Лисяк-Рудницький, Ігор Шевченко та ін. – усі ті, без яких важко уявити собі сучасну українську науку, у тому числі наш Український Католицький Університет. У цьому середовищі Богдан Осадчук був чимось на зразок міністра закордонних справ. Він був відповідальним за їхні зв’язки зі зовнішнім світом. Довгі роки він дописував до німецькомовних газет, і був одним з провідних експертів щодо Східної Європи у німецькому світі. Але найбільшою його заслугою було довголітні - майже 50 річні – контакти з Єжи Ґедройцем і паризькою «Культурою».
Осадчука називали «отаманом польсько-української співпраці». Те, що за останні двадцять років сталося в українсько-польських стосунках може здатися чудом – переходом від взаємної ненависті і конфронтації до примирення і співпраці. Але враження чуда зникає, коли дізнаєшся про довголітню і мозольну співпрацю цих центральноєвропейських -- українських і польських – джентльменів на еміграції. Осадчук був мотором тих розмов. Тому йому найчастіше перепадало. Українська й польська діяспори обзивали його радянським чи ізраїльським агентом (Мосадчук!), а радянська преса писала про нього як співпрацівника ЦРУ.
Насправді ж, Осадчук цілим життя був агентом своєї Коломиї – свого малого пограниччя, звідки світ виглядає інакше, складніше і обнадійливіше, аніж з штабів спецслужб. Декілька місяців тому я був свідком ще одного примирення, пов'язаного з Богданом Осадчуком. У червні йому вручили нагороду Українського Вільного Університету у Мюнхені. Він не міг приїхати на урочистості, бо був хворим. Замість нього нагороду взяла знайома з часів його молодості. Як й Осадчука, її колись виключили з гімназії за політичними мотивами: її звинуватили в українському націоналізмі, його – у комунізмі (батько Осадчука був членом КПЗУ). При врученні вона оповідала цю історію зі сміхом і гумором – і розказала, зокрема, як вона помирилася і подружилася з Осадчуком уже на еміграції.
На жаль, Богдан Осадчук менше знаний в Україні, аніж за її кордонами. Щоб переконатися у цьому, досить порівняти статі про нього на польській й українській Вікіпедії -- наскільки довгою і детальною є перша, настільки куцою і бідною є друга. Що ж, нема пророків у своїй вітчизні! Важливим, однак, є що інше: після відходу Осадчука в Україні залишається загосподарованою його ліберальна спадщина діалогу й примирення.
За теперішніх українських обставин ця спадщина витискається на другий план арґументами сильного кулака і голосного горла. Але як показує українська історія ХХ століття, ці арґументи нічого тривкого по собі не лишають. Тому нам не лишається нічого іншого, як плекати і помножувати спадщину цього центральноєвропейського джентльмена з Коломиї – з надією на ті часи, коли вона в Україні буде дійсно запотребованою.