Завдяки скандальному сайтові WikiLeaks ми нарешті отримали змогу прочитати реальну інформацію про нашу політичну та економічну еліту. Тільки через такий витік інформації вдалося на якийсь час розірвати цей ланцюг умовностей та змусити заговорити весь світ про те, що так довго приховувала обтяжена владою його частина.
Не будучи допущеними у святая святих інформації, нам важко судити, а тим більше робити висновки, про причини прийняття тих чи інших політичних рішень на владному Олімпі. Нам здавалася цілком ірраціональною колотнеча в «помаранчевому» таборі, ми не розуміли чому від якогось моменту західні демократії перестали «нас» підтримувати, а згодом і взагалі цікавитися «нами».
Завдяки роботі пана Джуліана Ассанжа ми довідалися, що найбільш державницьку позицію в українській політиці займав президент Л.Кучма. Його оцінки російсько-українських відносин, значення для Росії Севастополя, розмірковування про Чорноморський флот, пропозиція створення міжнародного газового консорціуму та ін. – свідчать про нього, як про найбільш адекватного українського політика. Знаю, що цим самим наражаюся на шквал закидів у симпатіях до кучмізму. На мою думку, кучмізм був особливо неприємним явищем у сфері демократії, в тискові на підприємців і особливо в кадровій політиці держави. Але за зовнішньополітичний курс держави не доводилося аж так часто червоніти, як останнім часом. Те, що Кучма мав однозначно проєвропейські плани свідчать його слова і дії. Саме тому найбільшою загадкою лишається історія з вбивством Г.Гонгадзе. Бо якщо цинічно придивитися до неї, то, виявляється, вона мала фатальні наслідки тільки для того ж прозахідного курсу України. Після цього скандалу Кучмі як відтяло дорогу на Захід і залишило відкритими тільки вічно відчинені російські двері…
Завдяки сайту WikiLeaks ми також дізналися, що наш міністр внутрішніх справ бігав до американського посла і запопадливо рапортував про наш сором. А соромитися було чому. Виявляється, генеральний прокурор видав очільнику МВС доручення арештувати двох високопосадовців, які у 2005 році знищили матеріали кримінальної справи одного скандального олігарха. Але вразило навіть не те, що міністр звітував послові іноземної держави, добило те, з яким спокоєм він до деталей переказував послові свою роль у справі та реакцію на неї президента України В.Ющенка. Доручення генпрокурора міністр назвав «ідіотським», а тому навіть не думав його виконувати, в чому його підтримав президент В.Ющенко. І хто з нормальних людей після почутого правового нігілізму серйозно сприйматиме нашу політичну еліту, хто поважатиме таку державу?
Завдяки панові Ассанжу ми також більше довідалися про тісні приятельські стосунки між російським прем’єром В.Путіним та його італійським колегою С.Берлусконі. Історія шокуюча. На полюванні Путін застрелив оленя, дістав мисливського ножа, вирізав ще гаряче серце і хотів його подарувати італійському другові. Від побаченого, хоча і скандальний, але делікатний європеєць, зблід і знепритомнів. Символізм як на долоні.
Сьогодні пана Ассанжа арештувала англійська поліція, за ордером, який видали її шведські колеги. Звинувачення, яке часто висувалося радянським дисидентам – спроба зґвалтування. Будемо сподіватися на здоровий глузд англійської поліції, здається чи не єдиної, котра чесно відробляє гроші англійських платників податків.
Коли сподіватися і чи взагалі сподіватися на появу нових джерел інформації? Думаю скоро, але вже в іншій формі і з іншим наповненням. А поки що українські журналісти і надалі інформуватимуть нас про те, що наша держава, виявляється, вирішила бойкотувати вручення Нобелівської премії миру китайському дисидентові. Бойкот-компанія підібралася цікава: Росія, Казахстан, Колумбія, Туніс, Саудівська Аравія, Пакистан, Сербія, Ірак, Іран, В'єтнам, Афганістан, Венесуела, Філіппіни, Єгипет, Судан, Україна, Куба і Марокко. Але найбільш симптоматичним є те, що фактично про зміну зовнішньополітичного курсу України, наші журналісти й надалі довідуються із Газета.ру, а не з Reuters (як це зробили росіяни), або ж від МЗС нашої держави. Деколи саме джерело інформації говорить більше, ніж журналіст, який потім доносить її до громадськості.