- Якщо мама лише намагається захистити батька-насильника, то дитині це дуже шкодить. Вона мала би сказати: «Я знаю, що тато зробив погано. Я люблю тебе і зроблю так, щоб тато такого більше не робив. Він не повернеться додому, поки не зміниться».
Американський консультативний психолог Джеймс Хіл, тренінг якого 25 березня у Львові зірвали представники УПГКЦ (також відомої, як «група Догнала»), в інтерв’ю для ZAXID.NET розповів про особливості його методу роботи з дітьми-жертвами насильства, про психологічні травми, яких зазнають діти від своїх батьків і від суспільства, а також поділився своїми поглядами на «вік сексуальної згоди» і на проблему всиновлення дітей гомосексуальними парами.
- Ви вже кілька років працюєте в Україні. Якою для вас виглядає ситуація з насильством над дітьми?
- Це – хороше запитання, і я шукав на нього відповідь, але мені бракує статистики. Я ніколи не бачив української статистики. Але з досвіду інших країн я знаю, що ці проблеми існують всюди. Я зустрічав людей, які були жертвами фізичного і сексуального насильства. Тому я знаю, що в Україні ця проблема, як і всюди, існує. Але люди не люблять про ці речі говорити, і діти не знають, куди повідомляти про насильство.
- Можливо, ви все ж зауважили якісь особливості українського суспільства у цьому аспекті?
- Знаєте, я одного разу бачив в Одесі групу дітей, 10-12-річного віку, які спали разом, в колі, біля вокзалу. Очевидно було, що це – бездомні: вони були погано вдягнуті, не мали шкарпеток і взуття, і просто намагалися зігрітися одне об одного. Фактично, є два види неналежного поводження з дітьми: насильство і недогляд. Ці діти були недоглянутими. Загалом про це не говорять, але кілька людей розповіли мені, що над ними чинили фізичне і сексуальне насильство. І ніхто з цим нічого не зробив…
- Проблема українського, зокрема західноукраїнського суспільства полягає в тому, що воно – дуже закрите, дуже консервативне. Вважається, що батьки можуть поводитися з дітьми так, як вважають за потрібне, що фізичне насильство є частиною виховання. Ви особисто вбачаєте в цьому проблему?
- У США ми малу таку саму проблему ще приблизно тридцять років тому. В Америці люди вважають, що якщо ти «економитимеш на різці», тобто не будеш бити своїх дітей, то вони виростуть дикими. Наше суспільство дозволяє батькам застосовувати фізичну дисципліну, але нею не можна зловживати. У цьому й полягає питання: що таке зловживання і що таке дисципліна? Де між ними межа?
Загалом ми (Джеймс Хіл впродовж багатьох років працював у соціальних службах, які займаються захистом дітей, – ред.) визначаємо межу там, де є постійний слід або рана. Якщо батьки б’ють дитину, і після цього лише на кілька хвилин залишається червоний слід, ми вважаємо, що це не є зловживанням. Це зрозуміло, адже поки на місце приїде працівник соціальної служби, це почервоніння зійде.
Також ми зважаємо на вік дитини. Якщо дитині два роки, і вона має сліди чи рани – це не те саме, що з чотирнадцятирічною. Також – на розташування слідів: якщо вони знаходяться в районі голови, то це – ризиковано, а якщо внизу, на попі, то це – менш ризиковано. Ми розглядаємо і причину, через яку батьки били дитину, зважаємо на рівень співпраці батьків (якщо вони просять вибачення, то це – гарний знак) і на частоту. Тобто є багато чинників, які ми враховуємо, щоб визначити, наскільки ситуація є для дитини ризикованою. Іноді ізолюємо від батьків дитину, іноді – когось із батьків, іноді задіюємо поліцію, іноді – ні.
- У США з насильством над дітьми бореться спеціальна соціальна служба. Ми маємо щось схоже в Україні, але вона працює погано. Знову ж таки, назагал вважається, що батьки самі обирають спосіб, яким виховувати дитину…
- Власне, так було і в Америці років 50 тому. Але деякі батьки заходили задалеко, дисциплінуючи дітей, і були випадки, коли вони навіть вбивали їх або перетворювали на інвалідів. Тому ми мусіли встановити правила і закони. Батьки можуть бити дітей, але з виховною метою, а не зі злості.
- Випадки насильства над дітьми – зокрема сексуального – трапляються і в дитбудинках, і в таборах. У США теж таке буває?
- Було таке в 1980-х роках. У закладах денного догляду за дітьми була низка ситуацій, коли діти розповідали дикі історії про сексуальне насильство. Потім з дітьми впродовж місяців розмовляли психологи. Врешті діти розповідали про насильство. Як виявилося, у деяких випадках ішлося про неправдиві звинувачення.
Сьогодні ми вже не спілкуємося з дітьми так довго. Якщо ми дізнаємося, що дитина стала жертвою насильства, ми вирушаємо на місце разом з поліцією, розмовляємо з дитиною і даємо їй повну можливість сказати: «Нічого не було». Не вкладаємо слова в уста дитини, не підштовхуємо її ні до чого. Власне про це я мав говорити у понеділок (під час лекції на юридичному факультеті ЛНУ ім. І. Франка, яку зірвали представники групи Догнала, – ред.): я мав вчити соціальних працівників і працівників прокуратури, як розмовляти з дитиною, щоб вона не давала неправдивих свідчень. Мене дуже непокоїть, що людина, яка не має відповідної підготовки, може змусити дитину сказати, по суті, все, що завгодно. Діти піддаються впливу, тому ми маємо запитувати так, щоб їх не «вести», щоб дитина говорила правду.
- Можете трохи детальніше розповісти про цей підхід?
- Ми кажемо дитині: «Скажи мені, що сталося, все, що пам’ятаєш. Мене там не було, там був тільки ти, тому тільки ти знаєш відповіді на мої запитання. Важливо, щоб ти сказав мені правду». Я питаю в дитини, чи знає вона різницю між правдою і неправдою. Якщо йдеться про дуже маленьких дітей, я питатиму, чи знають вони різницю між левом в зоопарку і левом в мультфільмі «Король Лев», чи є ця різниця, чому лев у мультфільмі говорить, а в зоопарку – ні. І я сподіваюся, що дитина скаже, що лев в зоопарку – справжній, а в мультфільмі – вигаданий. Так ми розуміємо, що дитина знає різницю між реальністю і вигадкою.
Наперед ми кажемо дитині: «Якщо я задам тобі запитання, а ти не знатимеш відповіді, то можеш відповісти: «Я не знаю». Потім я запитую, якого кольору моя машина, дитина відповідає: «Я не знаю», і я кажу: «Це – правильна відповідь, бо ти справді не знаєш». Або я питаю в дитини, як звати мого собаку. Якщо дитина вгадує, то я питаюся: «Це – здогадка, чи ти точно знаєш?». Якщо дитина зізнається, що вгадує, то я кажу, що вгадувати можна, але треба казати, що ти вгадуєш. Зрештою кажу: «Не знати відповіді – нормально, це не означає, що ти – дурний, бо багато людей не знають відповідей на мої запитання».
- Наскільки далеко потрібно піти, щоб зрозуміти, чи дитина каже правду? Наскільки часто діти прикидаються жертвами?
- Я б не сказав, що «прикидатися» – правильне слово. Краще спитати, наскільки часто діти заплутуються. І я б сказав, що це залежить від якості бесіди з дитиною. Якщо інтерв’юер «веде» дитину, якщо вважає, що дитина справді є жертвою, то ставитиме запитання так, що врешті дитина скаже, що є жертвою. Якщо інтерв’юер відкритий і задає відкриті запитання, то є більша ймовірність, що дитина скаже правду.
Багато дітей, з якими я особисто розмовляв, не були жертвами. Наша система така, що ми розмовляємо з дітьми тоді, коли вважаємо, що існує можливість, що вони постраждали. Розмовляючи з ними, я ґрунтуюсь на припущенні, а не на факті – аж поки вони не скажуть, що сталося. І часто вони кажуть, що нічого не сталося. Здебільшого так і є.
- Але є можливість, що діти просто захищають своїх батьків.
- Так. Це – те, що ми називаємо «неправдиве негативне свідчення»: коли діти кажуть, що нічого не сталося, хоча насправді сталося. Є також «неправдиве позитивне свідчення». І те, і те трапляється. Але в більшості випадків, якщо дитина каже, що нічого не було, то, ймовірно, справді нічого не сталося. Хіба що в нас є ґрунтовні докази, що дитина захищає батьків. Адже батьки тиснуть на дітей, залякують їх, кажуть: «Якщо соціальний працівник або полісмен питатиме тебе про те, що між нами сталося, не кажи їм. Ти потрапиш в тюрму, я потраплю в тюрму, мама буде дуже засмучена».
Є сімейні секрети. Але ми вміємо це обходити. Ми кажемо дитині: «Є хороші секрети – наприклад, якщо ти приготуєш матусі подарунок на Різдво і не скажеш, що в коробці. Або тобі подобається хлопчик з твого класу, і ти не хочеш, щоб це хтось знав. Це – хороший секрет. Поганий секрет – це коли тобі хтось робить боляче, а ти нікому не кажеш, тому що боїшся. Нам можна про такі погані секрети розповідати».
Ми можемо вдаватися до різних «трюків», щоб діти заговорили. Але деякі діти за жодних умов не говоритимуть, бо вони бояться неприємностей для себе або для когось. Тут треба пам’ятати, що переважно насильство над дітьми чинять члени сім’ї: батько, брат, дядько, дідусь. У дитини може бути дуже сильна прив’язаність до цієї людини.
- У випадках сексуального насильства також трапляється, що дитина не знає, що це – неправильно. Також питання в тому, що таке сексуальне насильство. Адже йдеться не лише про проникнення…
- Саме так. Загалом сексуальне насильство відбувається тоді, коли дорослий використовує дитину для власного сексуального задоволення. Звісно, є багато законів про дівчат-тінейджерів і дорослих мужчин… Ми розглядаємо різницю в силі, різницю у віці. У випадках педофілії йдеться про дітей, яким ще не виповнилося 12 років. Тобто є велика різниця у віці, і дорослий використовує дитину для задоволення своїх сексуальних потреб.
Загалом тут є дві складові: дотик до інтимних зон і проникнення в інтимну зону. Також ми з’ясовуємо, чи дорослий відчуває сексуальне збудження. Тому ми мусимо запитувати в дітей, чи вони бачили інтимну зону насильника, чи можуть вони її описати. І якщо дитина її описує як тверду, довгу, велику, то ми розуміємо, що вона побачила щось, чого не мала бачити. Є багато речей, які вказують на те, що дитина говорить правду, передовсім – подробиці.
- Вважається, що до сексуального насильства над дітьми вдаються переважно чоловіки…
- Абсолютно правильно. З мого досвіду близько 95% насильників – чоловіки. Отже, сексуальне насильство, зокрема педофілія, видається чоловічою хворобою. Я спілкувався і з жінками за тридцять, які мали статеві стосунки з хлопцями-тінейджерами, але ми ставимося до цього по-іншому. Ми не обов’язково таку жінку арештовуємо і садимо в тюрму. Звісно, їх карають. Але якби йшлося, скажімо, про мужчину віком 31 рік і 14-річну дівчину, ми би ставилися до цього дещо по-іншому.
До цього можна ставитися критично, але в сухому залишку переважна більшість насильників – чоловіки. В їхній девіантності більше сексуального, ніж у жінок. І переважно йдеться про близьку до дитини людину, яка «готує» свою жертву до того, щоб вона нікому нічого не розповідала.
- От ви заговорили про вік. У різних країнах так званий «вік сексуальної згоди» є різним. Десь – 18 років, десь – 16, десь – навіть 15. Як ви на це питання дивитеся?
- Розумієте, якщо йдеться про стосунки між 16-річною дівчиною і 19-річним хлопцем, то я не бачу в цьому великої проблеми. Рівень зрілості у них приблизно такий самий, бо дівчата дорослішають швидше. Але коли є стосунки між 16-річною дівчиною і 45-річним чоловіком – тут може бути проблема, і я розумію, що деяких людей це може непокоїти. Мужчина використовує свій вік, свій досвід, своє вміння маніпулювати, аби добитися сексу з наївною і невинною людиною, яка, ймовірно, не рівня йому у психологічному плані.
Я знаю чоловіків поза 40 років в Україні, які «ціляться» в дівчат-тінейджерів, бо їх простіше здобути, ніж трохи старших дівчат. Я думаю, що з цими дівчатами потрібно працювати і пояснювати їм, що не всі чоловіки, особливо – старші, є на їхньому боці. Що вони, радше за все, намагатимуться їх використати у сексуальному сенсі, що багато чоловіків просто такими є.
- Тобто, якщо я вас правильно розумію, для вас проблемою є більше різниця у віці, ніж вік як такий?
- Так. Тому що хлопці це робитимуть, і дівчата це робитимуть. Це – гормони. Все, що ми, як суспільство, можемо зробити – це допомогти їм підготуватися до сексуального досвіду. Вони дивляться на це по телевізору, їх батьки, ймовірно, недостатньо за ними слідкують. Молодь вживає алкоголь, який знижує критичність. Ми живемо в сексуалізованому суспільстві, і чимало дітей вважає, що не мати сексу в ранньому віці – це старомодно. Це – також тиск.
- Ви говорили про те, що молоді дівчата зустрічаються зі старшими чоловіками. В Україні це – досить поширене явище. Все-таки це – бідна країна, в якій гроші і статус видаються чимось дуже важливим і привабливим. Тому молоді дівчата «ведуться», скажімо, на чоловіків з дорогими машинами. Рівень життя на це все також впливає.
- Так, цілковито згоден. Я дивлюся на своїх друзів-іноземців, як вони поводяться тут. Я знаю досить багато європейців, віком від 40 до 60 років, які «світять грішми» і приваблюють цим дівчат. Дівчатам подобається, що їм можуть купувати різні речі, які хлопці купити не можуть: iPad, мобільний, взуття, відпочинок в Туреччині… Фактично, американці приїжджають сюди, знаючи, що можуть купити українок.
У США вони ніколи не мали б таких можливостей. Їм довелося б заплатити значно більше, і це навіть не були б відносини – це проституція. А тут вони не вважають, що це – проституція. Але майже всі, кого я знаю, приїжджають сюди з метою використати свої гроші, владу і ресурси, щоб купувати українок. А дівчата їх сприймають як можливість отримати дорогі речі чи навіть виїхати з країни.
- В Україні відомо також щонайменше про кілька випадків, коли батьки, матері торгували своїми неповнолітніми доньками, змушуючи їх спати з дорослими чоловіками. У західних суспільствах таке трапляється? У вашій практиці були такі випадки?
- Були випадки, коли батьки продавали своїх дітей і змушували робити протизаконні речі. Таких батьків потрібно арештовувати, а таким дітям потрібна психологічна допомога. Але така правда: деякі батьки не люблять своїх дітей, ставляться до них, як до власності, з якою можна робити все, що завгодно. Значить, вони можуть продати чи позичити свою дитину. Вони не мають справжнього зв’язку з нею, не люблять її у звичному сенсі цього слова. Вони просто використовують дитину для фінансового прибутку. Таке трапляється у багатьох куточках світу.
- В Україні звичними є дуже ранні шлюби. Виникають сім’ї, в яких діти народжують дітей. Велика частина суспільства вважає, що якщо дівчина не одружилася до 20 років, то це вже – проблема. У цих молодих сім’ях діти часто не отримують належної уваги і страждають від цього…
- Я вважаю, що якщо ти недостатньо добре знаєш життя і себе самого (а не дуже зрозуміло, як дев’ятнадцяти- чи двадцятирічна людина може добре знати життя), то ти не можеш знати, кого вибрати життєвим партнером. Як на мене, то одруження, можливо, є найважливішим рішенням, яке людина приймає у житті. В 20 років для такого рішення просто бракує досвіду…
Велика частина таких шлюбів закінчується розлученням. Ми знаємо, що 50% усіх шлюбів цим закінчується, але коли йдеться про одруження тінейджерів, то ця частка сильно зростає. І в цю цифру навіть не враховується кількість сімейних пар, які не розлучаються, але є просто нещасливими.
Я вважаю, що людям не варто поспішати. Нехай подорожують трохи, побачать світ, попрацюють, пізнають себе, позустрічаються з кількома людьми, поживуть із кимсь разом. Я знаю, що тут це – трохи табу, але люди мають добре знати одне одного…
Так, є тиск сімей. Є також економічний тиск: тут більшість людей не дає собі раду самостійно у фінансовому плані. Тому є потреба розділити свої витрати з партнером. Це також підштовхує до одруження. Також одружуються для того, щоб не жити з батьками чи з дідусем-бабусею, щоб вийти з однієї поганої ситуації і потрапити в, можливо, менш погану. Все це змушує українців одружуватися раніше, ніж вони мали б. А це призводить до занедбання дітей і може призвести до насильства.
- Ви говорили про викриття випадків насильства над дітьми. Як далі цим дітям допомагають?
- Важливо максимально з’ясувати, що саме сталося. Ми знаємо, що, розмовляючи з дітьми, не отримуємо всієї інформації. Решта з’ясовується під час терапії. Довідавшись, що саме сталося, хто був насильником, які були обставини, ми можемо забезпечити дитині відповідну терапію.
Вона може зводитися до того, щоб навчити дитину захищатися, пояснити їй, що вона не винна, що вся відповідальність – на дорослому. Ми даємо їй спілкуватися в групах з іншими дітьми-жертвами насильства, які діляться своїми історіями. Це допомагає не почуватися самотніми, розуміти, що таке трапляється і з іншими людьми. Ми вчимо їх розрізняти, чи чоловіки хочуть від них сексуального, чи інтелектуального стосунку. Пояснюємо, що не обов’язково мати статевий контакт, коли чоловік цього хоче, що можна і треба почекати свого часу.
Звісно, ми також працюємо з батьками. Якщо насильник – батько (а частіше навіть – вітчим), то з ним ми також працюємо. Ми не ставимося до нього, як до садистської тварини, а як до хворої людини: забезпечуємо терапію, перевіряємо на детекторі брехні, аби переконатися, що він не повторяє насильства і не шкодить іншим дітям.
Для всього цього є детальний план, який вимагає великої кількості ресурсів. В Америці ми ці ресурси справді скеровуємо на захист дітей. В Україні немає волі це робити. Це вимагало б серйозних змін. Але якщо б я мав можливість хоч трохи попрацювати з мерією і з міліцією, я міг би навчити їх основам, які не вимагають витрат і які дозволили б їм проводити бесіди з дітьми і з’ясовувати, що сталося.
З іншого боку, мене дуже непокоїть і можливість, що невинну людину посадять в тюрму. Якщо я змушу дитину сказати, що над нею чинили насильство, якого не було, то я сам перетворюю її на жертву.
- Наскільки глибокою може бути травма для дитячої психіки у випадках насильства?
- Це залежить від того, яке було насильство, хто був насильником. Якщо насильство чинив хтось із батьків, то травма буде сильнішою. Якщо було проникнення в вагінальну зону, то це – гірше, ніж дотик до грудей. Якщо це почалося у ранньому віці і довго тривало, то травма буде сильнішою. Залежить також від реакції батьків: якщо мама лише намагається захистити батька-насильника, то дитині це дуже шкодить. Вона мала би сказати: «Я знаю, що тато зробив погано. Я люблю тебе і зроблю так, щоб тато такого більше не робив. Він не повернеться додому, поки не зміниться».
Також це залежить від терапії, яку проходить дитина, і від того, якою дитина була до насильства. Якщо дитина була добре розвинута, і насильство скоїла лише раз чужа людина – ймовірно, що після мінімальної терапії з дитиною все буде добре. Але якщо насильство тривало довгий час з боку близької людини, була задіяна фізична сила, було проникнення – тоді дитина може бути дуже травмованою. У таких випадках потрібна глибока терапія, інакше вона може ніколи не стати повноцінною в сексуальному плані. Вона може сама мати девіантну сексуальну поведінку, перетворитися на пограничну особистість тощо.
- З українськими дітьми ви мали нагоду працювати?
- Трохи. Але це не були діти-жертви насильства. Я кілька разів працював у літньому таборі. Також я відвідував сиротинці. В одному з них за дітьми доглядала пара з Британії. Ці діти не зазнають насильства в сиротинцях, але вони, ймовірно, були жертвами недогляду і насильства з боку батьків до того, як туди потрапили.
Власне, через мовний бар’єр я не мав багато контакту з цими дітьми. Враховуючи, що я не володію мовою, то працювати з дітьми тут – не надто хороша ідея. Я б краще працював зі соціальними працівниками і терапевтами. Але це – непросто. Чесно кажучи, я пробував достукатися до них кілька років, а тепер просто здався. Здається, тут це нікого не цікавить.
- З чим ви пов’язуєте цей брак зацікавлення?
- Хороше питання. Я приходив в університети, зокрема у Католицький Університет, але їх це теж не цікавить. Можливо, людям здається, що я не маю що їм дати. Можливо, коли я розповідав їм про свою роботу, вони не розуміли – мовляв, що це таке? Можливо, люди не думають, що йдеться про велику проблему, бо про це не так часто чуєш. Іноді причина – в браку грошей. Люди кажуть: «Ми не можемо вам заплатити». Я відповідаю, що мені навіть не потрібна оплата…
Мені іноді здається, що люди тут просто хочуть робити мінімум. Вони мають невеликі зарплати, і коли доводиться робити якусь додаткову роботу – а я для них можу виглядати додатковою роботою – вони просто не хочуть її робити.
Так чи інакше, тут мені важче ділитися знаннями, ніж будь-де інде.
- А з представниками влади ви пробували спілкуватися?
- Ніколи не говорив з міліцією. Я контактував з організаціями в Києві, але з цього жодного разу нічого не вийшло. Дехто казав, що хоче мене задіяти, але так нічого і не організував. А коли Caritas організував зустріч, то на неї прийшла тільки одна людина. А коли я намагався зв’язатися з представництвом Caritasу Львові, то вони не відповіли… Я не можу змушувати себе.
Можливо, деякі українці вважають, що це – українська проблема, яку мають вирішувати українці, і їм не потрібен американець, який розповідав би їм, що робити. Так виглядає, що група, яка протестувала (догналівці – ред.), так вважає. Зрештою, вони взагалі не вважають, що існує якась проблема…
- Ну, власне, йдеться про релігійну групу, де-факто – секту, яка вже доволі давно протестує проти ювенальної юстиції. Вони кажуть, що якщо закон буде захищати дітей від батьків, то в батьків просто забиратимуть дітей.
- В Америці теж є такі групи. Я зосереджений на правах дітей і на захисті дітей. У США є організації, які вірять у захист прав батьків – але вони теж знають, що насильство з боку батьків трапляється.
Як соціальний працівник, я стикаюся з дилемою: з одного боку мені кажуть, що сім’ю потрібно зберігати, не можна її руйнувати, з іншого – що потрібно захистити дитину. Ці речі іноді конфліктують між собою. І так, і так вийде погано. Тому соціальні працівники приймають рішення, ґрунтуючись на ризику, відповідаючи на запитання, чи для цієї конкретної дитини вдома існує небезпека, і чи ми можемо своїми діями зменшити ризик настільки, щоб дитина могла вдома залишитися. Загалом дитину забирають від батьків в одному випадку з двадцяти – можливо, навіть з тридцяти.
- Деякі члени цієї групи кажуть, що якщо дітей захищатимуть закони, то вони будуть шантажувати батьків і не дозволятимуть їм себе виховувати.
- Таке час від часу трапляється. У мене було два чи три таких випадки. З трьох чи чотирьох тисяч. Йдеться, наприклад, про тінейджерів, які хочуть піти на вечірку, батьки не дозволяють, і вони кажуть: «Ну, тоді я скажу поліції, що ти зробив те-то і те-то».
Але за 18 років моєї роботи таке трапилося лише двічі чи тричі. Це – невелика проблема. Цій групі людей належить зрозуміти, що в суспільстві є погані батьки, що є діти, які страждають від недогляду і насильства, і їм потрібна допомога. Батьки можуть зловживати алкоголем, бути наркоманами або просто бути занадто молодими… Вони ж не можуть бути наївними і цього не помічати.
- Власне, група Догнала протестує проти ювенальної юстиції і проти гомосексуалізму, без жодної логіки пов’язуючи ці питання. Тому вас і назвали тоді гомосексуалістом, педофілом і так далі.
- Я їм чітко сказав, що я – абсолютно проти педофілії. Моя робота полягала в тому, щоб педофіли були покарані і сідали в тюрму. Представники цієї групи намагалися пов’язати гомосексуалізм і педофілію. Але тільки те, що хтось є гомосексуалістом, не означає, що він має схильність до педофілії!
Я казав, що маю друзів-гомосексуалістів. Мені здається, у всіх нас є такі знайомі. Якщо ти знаєш достатньо багато людей, то кілька з них будуть гомосексуалістами. Я думаю, що в цьому немає нічого поганого, якщо вони поводяться відповідально, не просувають свої цінності і не нав’язують їх іншим людям. Переважно це – не їх вибір, вони просто такі є. Я знаю низку людей, які пробували бути «нормальними», пробували жити гетеросексуальним життям, але з цього нічого не вийшло.
А те, що мене назвали педофілом і гомосексуалістом, – це відверта брехня. Я не знаю, як вони можуть називатися релігійною групою, якщо вони говорять про мене неправду і крадуть мою флешку. Яка така релігія підтримує неправду і крадіжки? Я не знаю. Вона точно не є християнською.
- Ви плануєте на це все якось реагувати? Звертатися до міліції, до суду?
- Не думаю, що флешку я зможу повернути. Неприємно, що моє приватне листування і мої праці потрапили в чиїсь руки. Імен людей, які писали про мене коментарі в Інтернеті, я не знаю. Їх, можливо, можна відстежити за IP-адресами… Ну але що я зроблю? Вони ж не просять вибачення.
Можливо, коли буде опубліковане це інтерв’ю, хтось із них його прочитає і подумає, що не такий вже я і поганий. Але ми не можемо контролювати чи змінювати людей. Мене лише розчарувала реакція деяких людей, яких я вважав своїми друзями і які тепер не дуже мене підтримали. Але інші люди виявили підтримку.
- Як психолог, який працює з дітьми, як ви сприймаєте питання всиновлення дітей одностатевими парами?
- Держава завжди має шукати найкращих можливих батьків для дитини. Багато дітей не мають нікого, хто хотів би про них дбати, вони мають проблеми зі здоров’ям чи з психікою, їх ніхто не хоче. Краще, щоб їх любила пара лесбійок чи геїв, ніж щоб вони провели все життя в якомусь закладі. Тому я думаю, що для деяких дітей це – найкращий варіант.
Можливо, це – не ідеальний варіант. Але, скажімо, лесбійська пара може багато зробити. Переважно така пара знає чоловіків, і хтось із них може слугувати для дитини чоловічою моделлю. Для дитини дуже важливо відчувати, що хтось про неї дбає і її любить.
- Тобто вам не здається, що ці діти матимуть брак чоловічої або жіночої рольової моделі?
- Це можливо. Повторюю, це – не ідеальна ситуація, але для деяких дітей це найкращий можливий варіант. Чоловічу модель може забезпечувати старший брат, вчитель чи ще хтось.
Розумієте, проблема в тому, що багато дітей і так виростають без чоловічої рольової моделі. Близько 70% дітей з чорних сімей у США виростають в домі, де впродовж тривалого часу немає чоловіка. 50% наших сімей розпадаються, і самотня мама виховує дитину без чоловіка, іноді – навпаки.
В ідеалі дитині потрібна і чоловіча, і жіноча рольові моделі. Але приблизно в половині випадків у США бракує або однієї, або іншої.
- Якщо ми вже заговорили про всиновлення, то чи існує зв’язок між всиновленням і насильством над дитиною? Чи прийомні батьки більш схильні до насильства над дитиною, ніж біологічні?
- Впродовж року я займався вивченням дітей, які були всиновлені або перебували в закладах денного догляду. Я розслідував свідчення про насильство в таких випадках. Знову ж-таки, іноді таке трапляється. Але загалом батьки, які всиновлюють дітей, проходять перевірки і тренінги. Я проводив такі тренінги і казав батькам, що якщо в них будуть проблеми, то мають сказати про це нам. «Не зліться на дітей, не робіть дурниць. Якщо вам потрібна перерва, то ми можемо знайти для дитини інше місце на 3-4 дні», - пояснювали ми.
Було кілька випадків, коли прийомні батьки робили з дітьми погані речі. Не забувайте, що чимало з всиновлених дітей мають проблеми, погано поводяться, крадуть… Але я не сказав би, що насильства в таких сім’ях більше, ніж загалом.