Минулого четверга в Музеї модерної скульптури Михайла Дзиндри, що в Брюховичах, пройшов виступ театру тіней з Харкова. Акція була приурочена до другої річниці з дня смерті Михайла Дзиндри, геніального, але досі маловідомого скульптора.
Таку непересічну людину, як Дзиндра, і поминати в традиційний скорботний спосіб не годилося, так що це були найвеселіші роковини смерті, на яких мені доводилося бувати. Вхід був вільний - всі, хто не полінувався добратися до Музею, автоматично вважалися своїми й отримували статус бажаних гостей.
Театр з Харкова не простий: грають в ньому художники. Тобто всі, включно з керівником, не вчилися «на акторів». Чому так, пояснив скульптор Олексій Альошкін, керівник трупи:
- Ми художники, ми малюємо - а легше малювати тілом. Всі ці художники малюють під музику, яка дає настрій, емоції, тіло дає форми, музика - колір (очевидно, надихає освітлювача - Авт.) Ми не можемо без музики, вона у нас всередині.
Театр створився в художній академії у '75 році, потім ми поїхали в Мінськ і продовжили там. У '85 приїхали в село і почали займатися там, спершу так, а у '86 вже отримали звання народного театру. Але нам нецікаво мати театр, хоч і зі званням і офіційною зарплатою, коли в нас немає підтримки. Тому тепер ми пішли іншим шляхом: знайомимося через Інтернет, шукаємо зацікавлених людей і робимо ось такі неофіційні виступи.
Почався вечір, як годиться, з офіційної частини, себто з промов пані Софії Дзиндри, вдови митця, а також його знайомих і не дуже. Прибув навіть директор Картинної галереї Возницький, під опіку якого Дзиндра свого часу передав свої скульптури по гривні за штуку.
Перед імпровізованою сценою висів прапор Духовної республіки Олеся Бердника (виявилося, що Альошкін є її координатором за відсутності лідера). Модератором і ведучим був Альошкін, який надавав слово, подаючи чашу доброго вина. Всі говорили багато, хто Дзиндру знав - розказував спогади про нього, хто не знав - обходився панегіриками його творчості. Деякі промовці, з огляду на свій поважний вік, здається, не надто розуміли що ж навколо відбувається й говорили трохи не в тему, але загальна атмосфера приязні й доброзичливості була такою насиченою, що навіть представники геть різних світів чудово спілкувалися чи, принаймні, намагалися робити вигляд, що все чудово.
Грав театр, як на художників, навіть дуже незле. Часом було відчутно брак професіоналізму (особливо синхронності рухів, коли йшлося про злагоджені дії), але це з лихвою компенсувалося все тією ж атмосферою. Акомпанували йому музиканти на середньовічних інструментах. Також для публіки співав бард Данило Перцев, який виконував епічні балади церковнослов'янською, підігруючи собі на лютні.
Ось вам і новий хіппізм. Одна людина безплатно віддає доробок свого життя музеєві, який довго не хоче її брати, інша - їде за тридев'ять земель, щоб виступити в його день пам'яті.
- Про Дзиндру я дізнався через Інтернет, - говорить Альошкін. - Якось моїй статті трапилося опинитися поряд зі статтею про нього, та й так знайшлися. І це дуже добре, що нам не треба ніяких чиновників, щоб знайти одне одного. Дзиндра - це ж світове мистецтво!
- Світове чи українське національне? - підколюю його.
- Світове, - без тіні сумніву відказує скульптор. - Сам подумай: нації розділяють людей чи об'єднують? Розділяють. Раси, релігії, політика - теж розділяють. А що об'єднує? Дух, божественний імпульс, а його не можна розтягнути по різних націях. В Дзиндри цей дух був, значить, його не можна привласнювати якійсь нації.
Хтозна, хто більше говорив в цей момент в Альошкіні - скульптор чи хіпі.
Фото зі сайту dzyndra_museum.livejournal.com