Із моменту інавгурації 46-го президента США Джозефа Байдена минуло вже майже два місяці, але бодай телефонної розмови з українським колегою Володимиром Зеленським досі не відбулося. Хоча після вступу на посаду новий господар Білого дому переговорив з багатьма світовими лідерами, зокрема з президентом РФ Володимиром Путіним, у бесіді з яким порушувалося українське питання. Про Україну говорили без України. І це не може не турбувати, бо прихід демократичної адміністрації у Вашингтоні відкриває перед Києвом нові можливості для розширеного і посиленого партнерства.
Тим більше, коли той-таки партнер не тільки знає, де на карті розташована Україна, а й дуже добре обізнаний з українською тематикою і проблематикою, тому й запрягати довго не буде. Однак завищені очікування над Дніпром не справджуються. Замість інтенсифікації взаємин і прямих контактів українських й американських посадовців маємо радше політику надсилання сигналів й обопільне очікування щодо адекватного їх сприйняття.
Мотивація VS підтримка
Поки що чи не найбільшим досягненням дипломатії є телефонна розмова глави МЗС України Дмитра Кулеби з державним секретарем США Ентоні Блінкеном, під час якої сторони обговорили питання співпраці країн, необхідності проведення реформ і долучення Америки до нового міжнародного майданчика «Кримська платформа». А далі – лише обмін сигналами.
Одним із потужних кроків офісу Зеленського стало запровадження санкцій проти бізнесових і медійних активів Віктора Медведчука, проти якого Америка застосувала обмеження ще 2014 року, за підрив безпеки, територіальної цілісності та демократичних інституцій України. Наступ на п’яту колону РФ позитивно оцінили на Заході, зокрема і в США. Рішення РНБО стали вагомим інструментом впливу, це змусило багатьох політиків з різних таборів напружитись у передчутті чергових засідань Радбезу, що потроху перетворює п’ятницю на день санкцій.
Тривають «очисні» процеси і у владній політсилі. Так, із фракції та навіть партії «Слуга народу» виключили Олександра Дубінського, активного учасника «антибайденівської» кампанії в Україні, проти якого ще попередня адміністрація США запровадила санкції. Прогнози, що скандальний нардеп з орбіти олігарха Ігоря Коломойського поведе за собою групу парламентаріїв і в такий спосіб похитне позиції монобільшості, не справдились. Але це означає, що Дубінський змирився з вигнанням. Він уже «вітає» Зеленського з фактичним установленням в Україні монархічного ладу та відпускає шпильки на адресу колишнього актора, який став президентом.
Ще один чіткий сигнал надійшов із Вашингтона, коли держсекретар Блінкен заявив про запровадження персональних санкцій проти Коломойського та членів його родини. І це на додачу до розслідувань, які вже провадить ФБР, що суттєво обмежує можливості Коломойського пересуватися світом. Показово, що в заяві наголошено на причетності олігарха до корупції в період його роботи на посаді голови Дніпропетровської ОДА (2014–2015), але очільника Держдепу хвилюють і нинішні зусилля Коломойського, спрямовані на «підрив демократичних процесів та інститутів в Україні, які становлять серйозну загрозу для її майбутнього».
Колишній кумир патріотів, який 2014 року під час «Русской весны» втримав ситуацію не тільки у Дніпрі, забезпечував добровольчі батальйони, пропонував грошову винагороду за затриманих сепаратистів і не добирав слів на адресу Путіна, перетворився на антигероя, котрий вважає, що на Донбасі триває «громадянський конфлікт», «Майдан – це завжди зло», а з РФ треба відновлювати взаємини заради економічного виживання України. Ціна питання – 100 млрд доларів від Москви. Про пролиту кров український і російський народи забудуть за 5-10 років. От лише на заваді стоїть Америка, яка «змушує нас воювати».
«Запровадження санкцій щодо Ігоря Коломойського – це не питання про Ігоря Коломойського в першу чергу. Це питання до Володимира Зеленського. Це не просто сигнал, а це такий дзвін з боку американської адміністрації. Адже це політичний крок про те, що ми все бачимо, все знаємо і очікуємо прозорості, чесності, відкритості та справедливості з боку української влади», – зазначив експрем’єр Арсеній Яценюк в інтерв’ю Радіо «Свобода».
З українського боку до Вашингтона також надсилали свої сигнали, переважно за допомогою медіа. То президент дасть інтерв’ю кабельному каналу НВО, то керівник його офісу чи речниця напишуть колонку для аналітичного центру Atlantic Council, щоб донести українську позицію до експертних кіл, які впливають на формування зовнішньої політики США. Так, в одній публікації Юлія Мендель заявила, що «Зеленський готовий кинути виклик впливу українських олігархів усюди: від енергетичного та банківського секторів до політики й медіа».
Але оглядачі, зокрема й міжнародні, чекали на безпосередню реакцію президента, який тривалий час зберігав мовчання з приводу кейсу Коломойського. І лише через тиждень прокоментував ситуацію, підтримавши санкції проти колишніх власників ПриватБанку, та зауважив, що прізвища фігурантів не мають значення. Водночас у промові Зеленського прозвучали погордливі нотки: «Додаткових мотивацій, зокрема від наших партнерів, я не потребую. Підтримки – так. І за неї ми завжди будемо вдячні».
Домашнє завдання
Хоча одних заяв замало. Потрібні практичні кроки і реальні реформи. Друзям України в американському Конгресі необхідні вагомі аргументи для того, щоб переконати представників обох ключових партій, демократів і республіканців, чому Вашингтон має підтримувати Київ.
«Нова адміністрація США намагається спонукати Зеленського боротися з повальною корупцією в його ж країні, що життєво важливо для стабілізації її економіки та збереження її хиткої незалежності від Росії», – йдеться в редакційній статті впливового видання The Washington Post.
Щоби відбулася телефонна розмова з Байденом, Зеленський має продемонструвати відданість курсу на перетворення. Провести судову реформу, відновити незалежність Нацбанку, припинити послаблювати НАБУ і, що важливо, «недвозначно порвати з Коломойським і підтримати кримінальні звинувачення проти нього».
Це резонні зауваження, бо за кожним пунктом Києву можна висловити претензії. Ганебні історії з Конституційним Судом й Окружним адміністративним судом Києва – це вершина айсберга. Про виділення чергового траншу МВФ домовитись не вдалося. НАБУ руками влади намагаються позбавити незалежності. Коломойський чудово почувається, заробляє на державі, впливає на політику і часом засідає на Банковій поруч із президентом. При цьому гарант, якого опоненти назвали «маріонеткою» олігарха, підписав «антиколомойський» закон про регулювання банківської діяльності, щоб убезпечити галузь від апетитів «приватівців». У списку українських мільярдерів, складеному журналом Forbes, Коломойський за рік перестрибнув із восьмого місця на четверте.
Розуміючи необхідність посилювати взаємодію зі США, група американських і українських політиків, дипломатів та аналітиків нещодавно запропонувала докладний план дій під назвою «Дванадцять пунктів стратегічного партнерства Сполучених Штатів Америки та України». Ключові умови і вимоги і далі ті самі: з одного боку, відданість демократичним цінностям, підтримка суверенітету, посилення сектору безпеки й оборони, а з іншого – готовність до політичних, правових та економічних перетворень, включно з усуненням надмірного впливу олігархів. Співзвучні тези озвучив під час візиту до Києва і колишній спеціальний представник Державного департаменту США з питань України Курт Волкер. Добре, що президент нарешті призначив амбасадорку в США Оксану Маркарову. Тепер хід за Вашингтоном.
Виконавши домашнє завдання і далі послідовно йдучи шляхом реформ, можна сподіватися не лише на телефонну розмову з Байденом чи візити американських топів і VIPів на святкування 30-річчя Незалежності України, а й на реальне зміцнення стратегічного партнерства, включно з перспективою набуття статусу головного союзника США поза НАТО. Та для цього учневі на Банковій доведеться надзвичайно постаратися і визначитися, з ким він. У підсумку виграє і президент як політичний лідер, і Україна як держава.
Як влучно написали у The Washington Post, «Зеленський тепер має можливість налагодити партнерські відносини з Байденом, які можуть рішуче просунути спробу України вирватися від Росії і приєднатися до демократичного Заходу. Він повинен вхопитися за це». Чи принаймні спробувати. Без «петлянь» та імітації.