Бойові дії на Донбасі після активної фази 2014–2015 років дедалі частіше називають окопною / позиційною війною або конфліктом низької інтенсивності. Попри ці означення, обстріли на лінії розмежування не припиняються, гинуть військові та цивільні. Періодично відбуваються загострення, а деколи загроза сягає максимуму, як було навесні цього року. Ми були на порозі ледве не повномасштабного вторгнення з боку РФ, яке вдалося відвернути завдяки координації зусиль на міжнародному рівні.
Потенційна ескалація конфлікту, на думку оглядачів, була викликана, зокрема, активними діями української влади щодо Віктора Медведчука, проти якого висунули серйозні звинувачення, позбавили медійного впливу й простору для політичного маневру. Санкції проти відверто проросійського табору в Україні та на Заході сприйняли позитивно. Це поліпшило імідж влади навіть серед її критиків. Симпатики ж Зе!команди, навпаки, впевнилися в патріотичній позиції президента. Стабілізувалися й рейтинги підтримки Володимира Зеленського, котрі в його попередників зазвичай падали на другому році каденції.
Політичні дивіденди всередині країни, однак, обернулися на зовнішні загрози. На пресинг на Медведчука РФ відреагувала асиметрично. Паралельно Москва вирішувала свої геополітичні завдання і в такий спосіб добилася зустрічі Володимира Путіна із президентом США Джозефом Байденом у Швейцарії, щоб з-поміж інших тем розмовляти з ним і про Україну, а не із Зеленським. До нього в Росії втратили інтерес після паризького саміту «Норманді» 2019 року.
Попри це, український лідер уперто прагне прямих перемовин із російським колегою, який, навпаки, жодного бажання спілкуватися не має. Промовистим свідченням чого стала хамська стаття заступника голови Ради безпеки РФ Дмитра Медведєва, опублікована в газеті «Комерсант». Москва вирішила чекати зміни влади в Україні, так би мовити, пересидіти Зеленського і розмовляти з кимось поступливішим.
Звісно, просто чекати, склавши руки, РФ не буде, а тому традиційно дестабілізує ситуацію в Україні різними способами. На лінії фронту посилює обстріли з озброєння заборонених калібрів, на дипломатичному треку закликає Київ дотримуватися Мінських угод і сама ж торпедує їх на засіданнях ТКГ. Зокрема, наполягає на заміні членкині переговорної групи Галини Третьякової на… Медведчука. На окупованих територіях Донбасу «активісти» блокують роботу місії ОБСЄ, ізолюючи її в готелях і вимагаючи негайного звільнення взятого в полон російського офіцера Андрія Косяка із «6 окремого мотострілкового козачого полку імені отамана Матвія Платова народної міліції ЛНР», який проводив розвідку під виглядом моніторингу в районі розведення військ.
А який вереск лунав, коли Головнокомандувач ЗСУ генерал-лейтенант Валерій Залужний дозволив відкривати вогонь у відповідь без погодження з вищим командуванням і висловив бажання проїхати на танку по Москві. І якщо друге – із царини бажань, то перше – нагальна потреба, адже заборона відповідати агресорові наражає воїнів на небезпеку і демотивує їх. При цьому поглиблюється співпраця з іноземними партнерами. США нещодавно передали кілька партій військової допомоги. Велика Британія обіцяє зміцнити національний флот і постачати ракети. Міністр оборони США Ллойд Остін відвідав Київ і, за словами Путіна, «фактично відкрив двері України в НАТО».
Українська армія готується до дій не тільки в обороні, а й у наступі, зокрема в урбанізованій місцевості. Продемонстровані на параді до Дня Незалежності турецькі ударні безпілотники «Байрактар» не припадають пилом на базах, перебуваючи на бойовому чергуванні «там, де треба». І ось нещодавно вони були вперше застосовані проти окупантів, які обстрілювали українські позиції з гаубиць, убивши нашого воїна.
Щоб змусити їх замовчати, в небо підняли безпілотники, використання котрих справило передовсім психологічний ефект, адже тепер окупанти подумають, чи варто висувати артилерію, якщо з неба прилетить «подарунок». Утім на тлі майже загального захоплення результатом роботи «Байрактара» знайшлося місце і класичній українській «зраді». Мовляв, чому не скинули потужніший боєприпас, чому не знищили всю батарею окупантів, чому взагалі їх не «перемолотили», а лише налякали і дали змогу розбігтися. Але такий «гуманізм» ЗСУ виправданий. Вичерпавши дипломатичні механізми, українська сторона дала добро на «Байрактар», який не перетинав лінії зіткнення і, до речі, не заборонений «Мінськом».
Посилення напруги на Донбасі викликало стурбованість членів «Норманді». Із відповідними заявами виступили МЗС Німеччини та Франції, закликавши сторони конфлікту до деескалації. Їм відповіли і очільник нашого зовнішньополітичного відомства Дмитро Кулеба, і посол у Берліні Андрій Мельник. Останній у коментарі виданню Bild закликав «уряд Німеччини замість того, щоб висловлювати занепокоєння з приводу драматичної ситуації на окупованих територіях, подвоїти свої зусилля як посередника, щоб скликати Нормандський саміт у Берліні, як було погоджено, і поставити Москву на місце».
Посольство США в Україні також відреагувало і наголосило на необхідності дотримання угоди про припинення вогню. Водночас там зазначили, що «офіційна російська риторика про те, що Україна загострює ситуацію, не тільки вводить в оману, але й сприяє ескалації напруженості». Висловився і президент Зеленський, наголосивши, що українська армія не наступає, а тільки відповідає і надалі буде діяти за цим принципом, захищаючи свою землю.
Зміцнення обороноздатності України та поглиблення співпраці з НАТО викликає «виття на болотах», а гіпотетичне розміщення військових баз, навчальних центрів у Маріуполі чи ракет під Харковом спонукає РФ задуматися, що біля її кордонів може з’явитися структура аж ніяк не оборонного характеру. Першою асиметричною відповіддю Москви на «Байрактари» стала заборона експорту мандаринів однієї з турецьких компаній, у яких раптом виявили пестициди.
За таких умов навряд чи варто говорити навіть про зустріч міністрів закордонних справ, не кажучи вже про лідерів «нормандської четвірки». А отже, далі обстріли, політичний тиск, економічний шантаж і курс на виснаження супротивника.