Клікуші – це суто російський феномен, який має глибоке історичне коріння. Клікушництво є частиною міфологізованої свідомості і стійким елементом традиційної культури. Це своєрідний російський національний продукт і спосіб співжиття одночасно. Подібне явище пройшло цілу низку етапів і зазнало суттєвих змін. Починаючи від масового поширення у XVII столітті і з переходом до комуністичних агітаторів-горлопанів та зомбі-ток-шоу на сучасних російських пропагандистських каналах. Клікушництво стало не тільки частиною медіа-комунікації, але й елементом політичної культури. А оскільки Україна, попри війну, досить часто копіює російські практики, які своєю чергою природно вписуються в тутешнє щоденне життя, то й проблема не менш актуальна і для нас.
Трохи історії
У примітивних суспільствах досить часто побутувало уявлення про те, що люди можуть бути одержимі бісами. Феномен «біснуватих» лежав радше у сфері психології. Однак через відсутність належних інститутів з цією категорією працювали церква і влада, які також не були зразками критичного раціонального мислення. З «одержимими» часто траплялися страшні речі: вони билися в конвульсіях, кричали неприродними голосами, матюкалися, чинили хулу на Бога, видавали звірині звуки. Але в традиційному російському суспільстві клікуш не осуджували, а бралися за тих, хто нібито наслав на них «порчу».
Клікуші настільки входили в роль одержимих, що не тільки імітували пташині та звірині голоси, але й в цьому потоці моторошних звуків часто називали ім’я того, хто нібито наслав злих духів на невинну християнську душу. Довший час у Московському царстві переслідували не самих «біснуватих», а тих, кого вони звинувачували у насиланні «порчі». Останніх забирали до відповідного приказу, допитували, могли й тортурувати і майже завжди карали. Тобто можна говорити про перші випадки замовних інформаційних кілерів. Особливо розвинулося клікушництво після Никонівського церковного розколу. Тоді почався справжній розгул мракобісся, бо люди стали сприймати клікуш за провидців. Почала формуватися хаотична альтернатива християнському світогляду. Покласти край цьому феномену намагався цар Петро І, який наказав арештовувати самих клікуш й обмежувати їхній фізичний вплив на суспільство.
Небезпечність цього явища полягала в тому, що люди стали більш охоче прислухатися до гортанних звуків «одержимих», шукати в цьому белькоті «знамення» та пророцтва. Клікушництво ще більше занурювало суспільство в морок і невігластво та опиралося модерним змінам. Ще одним важливим елементом цього явища була агресивна і деструктивна форма його проявів. «Біснувату» людину під час перебування в трансі дуже важко закликати до розуму або навіть порядку. З ними не зв’язувалися. Оминали. А ті відвойовували все більше місця і простору в раціонального світу. З часом не тільки клікуші в такий спосіб могли поквитатися зі своїми конкурентами, але й інші сили могли використати їх для боротьби зі своїм противником. Тут уже йдеться про клікуш за наймом і навіть бойових клікуш.
Клікушництво на прокат
Оминемо для чистоти викладу часи більшовицьких пропагандистів, коли радянські агітатори боролися з церковним мракобіссям методами тих самих клікуш. Для нас зараз важливіше розібратися з тим, чому так легко і масово клікушництво прижилося в медіа: на телебаченні та в соціальних мережах. Спочатку ми дивувалися російським ток-шоу, де учасники і ведучі, ледве не впадаючи в транс, агресивно атакували уявного ворога. Зрозуміло, що ця продукція була спрямована не тільки на зовнішнього «ворога», а на внутрішніх споживачів цього гидкого продукту.
З часом технології удосконалювалися і ведучі прикупляли для своїх програм «опонентів», тобто хлопчиків для безборонного биття. На програмах у Соловйова та Скабєєвої з’явилися «штатні» українці та євреї, поляки та американці. І понеслася душа по пеньочках: з криками, вересками, плюваннями, закочуванням очей, рукоприкладством, конвульсіями. Людині зі здоровою психікою на це годі було дивитися. Але якщо на екранах залишити тільки таку патогенну продукцію, то з часом явище перетвориться на всюдисуще. Воно як мутуючий вірус проникне у всі організми і мобілізує їх для великої гібридної війни.
Саме тому яскравим прикладом сучасного клікушництва є телевізійні ток-шоу та різноманітні спеціальні групи в соціальних мережах. Здатні за лічені хвилини викликати масову паніку в суспільстві, біле оголосити чорним, вимастити багнюкою чесних людей і піднести до рангу праведника останнього негідника. Сучасне клікушництво – це поведінка без правил. Це, на перший погляд, нічим не пояснюваний емоційний вибух, що супроводжується істеричним словесним потоком, але який попри все має свою мету.
Якщо уважно придивитися до українського політичного поля, то воно має своїх виразних й авторитетних клікуш. Одним з найвідоміших у цій когорті є беззаперечно Олег Ляшко. Це тип клікуші ХХІ століття, який завдяки своєму таланту перевтілення і «чревовєщанія» зробив не тільки карколомну політичну кар’єру, але й збив немалі статки. Правда, їв землю, цілувався з коровою, бігав з вилами, затримував на камеру сєпарів, діставав по пиці. Опинившись на узбіччі, він продовжує кукурікати на основних олігархічних каналах.
Іншу категорію ображених долею українців «окучує» для політичної сили Віктора Медведчука Вадим Рабінович. Вправний популіст, що у словах пускається берега не гірше від російського колеги Жириновського. Гляньмо на цього «радєтєля» за долю простого народу ближче. Словесна тріскотня, пересмикування, маніпуляції, пустопорожні обіцянки, наклеп і звичайне оббріхування – ось основний арсенал сучасного клікуші. Головна мета цього театралізованого дійства – зберегти стару олігархічну систему. Не дати Україні вирватися за межі російської орбіти. Занурити ціле суспільство в хаос і деструкцію, викликавши масову паніку та істерію.
Або послухаймо істеричні прокляття від Юлії Тимошенко на адресу всіх, хто виступає за запровадження ринку землі в Україні. При тому, що в її довжелезній політичній біографії зустрічаються взаємозаперечні твердження та дії. Це також типовий підвид клікуші, правда, вдягнутий з ніг до голови в останні моделі від Луї Віттон. Хоча на пам’ять приходять й інші образи, де Юлія Володимирівна в Качанівській тюрмі дістає з холодильника свіжий йогурт, або в лабутенах сидить нещасна без макіяжу в інвалідному візку. Тому що одним з елементів клікушництва є мімікрія. Залишилося дочекатися розуміння в суспільстві, що все це імітація і мімікрія. І тільки.
А хто не бачив останньої істерики Олексія Гончаренка у Верховній Раді? Якщо хтось бажає ознайомитися із класикою сучасного клікушництва, тому треба обов’язково переглянути цей ролик. Там є все від ранньомодерних елементів з напинанням жил на обличчі, з різкими вересками, вибалбушуванням очей та заклинаннями, до сучасних медійних прийомів. Тут є усвідомлення того, що коли прихильний до п’ятого президента канал «Прямий» десятки разів прокрутить цей неліквід, то він обов’язково викличе у противників чинної влади бурю позитивних емоцій.
І а-про-по українську телепродукцію. Запрошування одних і тих самих клікуш у студію для розмови та експертних оцінок, які прихильно ставляться до політика, власника телеканалу, «скріпляє у вірі» тільки адептів віри. Для всіх решти це має протилежний ефект. Це практиковане клікушництво в зародку вбиває дискусію, а натомість просуває осточортілу низькопробну пропаганду.
Зловтішання і пересмикування щодо невдач владної команди, що на каналах Медведчука, що у Порошенка, аж ніяк не впливають на виборців чинного президента. «Переварена» клікушами інформація і подана у вигляді інтелектуальних висновків або новин нічого не має спільного з інформуванням суспільства. Вона навіть не може вплинути на електоральні симпатії та антипатії. Єдине, що вона може привнести в суспільство, – це хаос, істерику, паніку і мракобісся.
Будьмо уважні, «русскій мір» і «скрєпи» – це не десь далеко, вони тут, поруч.