Думка була дуже проста. Про те, що соціально відповідальним має бути не тільки бізнес, але і культура. Яка також насправді є бізнесом, якщо йдеться про культурні інституції. Чимало із них у Львові (і не тільки) доволі успішно вписалися у ринкові умови і неуникно змушені (і охоче це роблять) продавати свій культурний продукт. І щоб вижити, і щоб дати вижити митцям, і щоб створити наступний продукт.
Це нормально, що за товар треба платити. Інше питання, що такий специфічний товар, як культурний, несе на собі не тільки споживацьке навантаження, але має величезне освітнє і виховне значення. Не пишу «духовне», бо ніколи не знаю, що ж це таке та наша славнозвісна «духовність», яка фігурує в усіх промовах і на усіх мітингах.
Можна обійтися без новітньої марки мобілки чи без шинки нащодень. І не бути від того ані ущербним, ані закомплексованим. Натомість, якщо унеможливити чи обмежити людям доступ до естетичних чи емоційних переживань, пов’язаних із сприйняттям мистецьких чи культурних продуктів, то ризикуємо так ніколи і не стати ані висококультурною нацією, ані модерною країною. Бо для реформ не буде тієї критичної маси людського ресурсу із необхідним рівнем інтелекту, зокрема і емоційного-естетичного.
Зрозуміло, що більша частина суспільства спроможна, тією чи іншою мірою, задовольнити свої культурні потреби (якщо такі є) відповідно до своїх смаків і уподобань (знову ж таки, якщо такі є).
Натомість є люди, які волею життєвих обставин повністю, чи майже повністю відрізані від культурного процесу. Що зовсім не означає, що у них немає такої потреби, чи що вони неспроможні на спілкування із культурним продуктом і нездатні його сприйняти. Для деяких із них, скажімо для дітей із особливими потребами, таке спілкування із мистецтвом може бути навіть «прописане лікарем» як арттерапія, яка часто, через позитивні емоції і естетичні враження, викликає терапевтичний ефект, не згірш, ніж пігулки чи заштрики.
Таким же лікувальним ефектом, але уже соціальним, може увінчатися спроба допомогти бездомним чи матерям дітей-інвалідів через музику чи театр побачити світло у кінці тунелю, повернутися до життя і вийти із багаторічної депресії.
Одним словом, потреба лежить на поверхні: зробити присутність на кожному культурному заході бодай однієї особи із тих, хто не може собі зазвичай цього дозволити, необхідністю, традицією і модою, якщо хочете.
Насправді це не так уже і дорого обійдеться театру, філармонії чи фестивалю. Але таке благодійництво може змінити життя, скажімо дитини із бідної родини. Колись для Шевченка це зробив Енгельгард, пригадуєте? Навряд чи навіть супер геніальний хлопець міг би сам вибитися із чорної біди і кріпацтва.
У цьому процесі потрібні дві зацікавлені сторони: культурна інституція і соціальна інституція, яка опікується певною категорією знедолених людей. Перший досвід творення таких тандемів свідчить, на жаль, що після захоплених «так, ми будемо це робити» справа не рухається. І культура, і соціальна сфера наразі потребують посередника, який би притягував їх за вуха один до одного. І ті, і інші часто просто ледачі: менеджерам культури не хочеться нікого шукати і запрошувати, а соціальним працівникам не хочеться нікого нікуди супроводжувати.
Але є вже винятки. Уже приходить розуміння, що культура також повинна бути соціально відповідальною. Тим паче – у теперішній ситуації, коли усе, що не підберемо ми, успішно підбере і виховає на свій манір антиукраїнська антикультура, яка завжди доступна і навіть нав’язлива.
Контакт для соціальних працівників і менеджерів культури, зацікавлених у проекті ЕКГ культури: imagdysh@kultura.org.ua