Пригадаймо, як ми уявляли собі розвиток подій у Сполучених Штатах ще зранку 5 листопада. Камала Гарріс і Дональд Трамп ідуть, згідно з найприскіпливішою соціологією, ніс у ніс. Боротьба буде дуже запеклою, зразу не вдасться виявити переможця, допоможе лише «фотофініш», тобто перерахунок вручну виборчих бюлетенів у тих «хитких» штатах, де кількість поданих голосів за кожного кандидата відрізнятиметься не більше ніж на тисячу. А таких штатів прогнозується, якщо не всі сім (Арізона, Невада, Мічиган, Вісконсин, Джорджія, Північна Кароліна і Пенсильванія), то принаймні трійко з них. Це може потягти за собою судові розгляди, а може, і народні хвилювання, які переростуть у бунти на кшталт того, що відбувся 6 січня 2020 року під час штурму Капітолію. Бо Трамп нізащо не змириться з другою поразкою поспіль…
Чому ми малювали у своїй уяві саме такі сценарії? Бо так нам проєктували хід виборчого процесу більшість експертів-політологів. Вони ж опиралися на результати опитувань громадської думки, на польові дослідження (не українського сексу, хоча з тим самим успіхом могли зайнятися й цим), на аналізи, інтерв’ю, наукові дослідження електорального поля тощо, тощо, тощо. Мусимо визнати, що прогнози й нашого видання виявилися, м’яко кажучи, неточними. А от хто мав рацію, як в результаті з’ясувалося, то це букмекери. Вони ще з другої половини вересня стверджували, що шанси на перемогу Трампа не на кілька відсотків, а вдвічі вищі, аніж шанси Гарріс, а тому й пропонували відповідні ставки.
Тепер можна стверджувати, що в США відбулося не що інше, як «електоральна революція». Усі дотеперішні уявлення про партійно-політичні преференції окремих соціальних страт американського суспільства виявилися хибними. І така ситуація склалася не раптово, не через якусь дурницю, сказану Джо Байденом чи Камалою Гарріс, і не через якийсь вдалий хід Дональда Трампа на фінальній стадії перегонів. Просто Америка вже перестала бути такою, як 2008 чи 2012 року, коли демократ Барак Обама легко міг перемогти республіканського конкурента, будь то чи вельми шанований нами сенатор Джон Маккейн, чи теж шанований (хай і не так сильно) сенатор Міт Ромні. І хай насправді Обама, як ми вже можемо оцінювати його заслуги з певної часової відстані, насправді був політиком хоч і яскравим, але порожнім (хай мені пробачать його щирі прихильники), проте він точно знав, що хочуть від нього почути його прихильники. Він не сумнівався, що чорношкірі, латиноамериканці, молоді виборці і білі жінки з високим рівнем освіти точно проголосують за нього. А віддати конкурентові можна більшу частину білих виборців без вищої освіти, бо суто статистично, вони не зможуть забезпечити перемоги.
Опираючись на проаналізовані за різними статтями дані екзит-полів, проведених 5 листопада в США, можна впевнено стверджувати, що «метод Обами» нині вже не працює. Гарантовані раніше групи електоральної підтримки кандидата в президенти від Демократичної партії вже не є такими слухняними, як колись, вони запросто можуть перекинутися до конкурента.
Наприклад, іммігранти з Латинської Америки, більшість з яких послідовно голосували за демократів, зненацька змінили свої виборчі вподобання. І байдуже, що Трамп ображав їх, вважав людьми другого сорту, погрожував позбавити певних прав. Але водночас він їх купив обіцянкою… не пускати більше латиноамериканців до США. Парадокс? З першого погляду – так. Але насправді вже легалізованим мігрантам сподобалася безконкурентна перспектива. Адже новоприбулі колишні співвітчизники можуть претендувати на їхні робочі місця, соціальну допомогу, соціальне житло тощо. Тож хай собі той Трамп обзиває, аби лише не створював зайвої конкуренції.
Гарріс дуже сподівалася на жіночу підтримку завдяки відстоюванню права на аборти. Але й тут вона прорахувалася. Так, тема все ще є гарячою, досі в США відбуваються акції протестів проти заборони на аборти. Але для освіченої білої жінки ця тема вже давно втратила гостроту. Уже бодай тому, що вона добре знає, як запобігти небажаній вагітності. Вона ж не тінейджерка якась, щоб «залетіти». Вона чітко усвідомлює, як і коли, що вживати, за допомогою чого захиститися. Тому-то «абортні» надії кандидатки-демократки й не випродалися.
Не захопили полум’яні промови Камали Гарріс і молодь. Багато її представників нині нівроку дезорієнтовані. Треба здобувати досить коштовну університетську освіту? А може, вистачить уже й коледжу? Чи й без нього обійтися? Це раніше ти міг запланувати собі майбутню спеціальність на роки, взяти кредит на освіту й бути впевненим, що ти зненацька не станеш зайвою людиною. А нині ти не можеш бути впевним, що твій диплом не перетвориться на непотрібний папірець через засилля штучного інтелекту, автоматизації й роботизації. Тобі прикро, що ти довгий час вчився на інженера автомобілебудування, а завод, на який ти планував піти працювати в Детройті, закрився. Чи то збанкрутував, чи то перевів виробництво на азійський континент із дешевою робочою силою. Ти заздрісно дивишся на своїх однолітків, які студіювали програмування й зараз спроможні заробляти неймовірні статки. Перевчатися на айтішника? Але чи довго ще цей бум триватиме, чи не вийде, що й ця професія, на опанування якої ти витратиш ще кілька років і десятки тисяч доларів, опиниться на маргінесі ринку праці? «Питання кляті ці замучують» – так, підцензурувавши Леся Подерв'янського, можна сформулювати настрій американської молоді. І, відповідно, ставлення до правлячої еліти.
А от Трамп пропонує все це змінити докорінно. Що саме? Та яка різниця – гірше не буде. Адже Трамп пропонує налагодити економіку, яку занедбала байденівська адміністрація, він знизить податки, подолає інфляцію, а відповідно знизить ціни.
Не так вже й багато американців бажають глибоко вникати в суть економічних процесів навіть у своїй країні. А вартувало б. Бо тоді б вони зрозуміли, що за останні чотири роки економіка розвивається чи не найкраще з моменту кризи 2008 року. Так, певні негативні процеси, запущені ще тією ж кризою, ковідом, війною в Україні й на Близькому Сході, зростанням цін на нафту, спровокували інфляційні механізми, ціни зросли. Але вина в цьому зовсім не Байдена. Загальна економічна ситуація покращується, але вона ще не скоро стане відчутна в кишені кожного трударя. Американець лише бачить, що ціни на улюблені булочки чи донати за останні два роки зросли на 30%, що дорожчим став галон бензину, більше доводиться платити за комунальні послуги.
«Усе це Байден винен, – впевнені пересічні американці, – бо він не займався внутрішніми проблемами, а роздавав гроші на сумнівні міжнародні проєкти. А найбільше – на допомогу Україні, від якої нам ні холодно ні тепло». Ніхто ж з них не аналізуватиме рівні витрат, користь, яку ці видатки приносять самим Сполученим Штатам і загальній безпековій ситуації у світі. Вони собі переконані, що все це марно. А от Трамп прийде – порядок наведе, зробить Америку great again.
Але чи мали б ми, українці, насміхатися з «тупих американців»? Аж ніяк, пам’ятаючи, що п’ять років тому ми самі вчинили таку ж «електоральну революцію» під гаслом: «Гірше не буде, але хоч поржем!». Так, на той момент багатьох уже дістали старі політики зі своєю ненажерливістю, корумпованістю, зверхністю. Той самий Петро Порошенко, для якого в період президентської каденції головним завданням було відкрити в українських містах більше крамниць «Рошен» («Рошен» ми беремо умовно, як найяскравіший приклад, звісно, що цим брендом бізнес-імперія п’ятого президента не обмежувалася).
Так, очевидно, треба було щось міняти. Але ми вирішили піти найпростішим шляхом, заявивши, що всі політики – лайно. Хай вони й відрізняються чимось один від одного, але навіщо нам «розбиратися в сортах лайна». І от виник такий несистемний кандидат-комік Володимир Зеленський. Він захопив аудиторію, створивши привабливий образ президента в серіалі «Слуга народу». І цього нам, українцям, вистачило, щоб проголосувати за нього переважною більшістю.
Чомусь нас не відлякали його економічні й зовнішньополітичні візії. Наприклад, намір підняти всім вчителям зарплатню до чотирьох тисяч доларів. Це ж чітко демонструвало, що чоловік абсолютно не в курсі економічної ситуації в країні, адже на той момент навіть 400 доларів для більшості вчителів було б неймовірним щастям. Чи заяви його штабу про наміри знизити комунальні тарифи, хоча було цілком зрозуміло, що вони й так штучно тримаються на максимально заниженому рівні.
Переконаність Зеленського, що для того, щоб покласти край війні, «треба просто перестати стріляти» і «зійтися десь на середині», мала б зразу ж відбити бажання голосувати за нього як тих, хто прагнув миру, так і тих, хто був готовий воювати до переможного кінця.
А пригадаймо, як чинний президент до свого обрання відгукувався про європейську і євроатлантичну інтеграцію. Дуже простою і недвозначною: «Нас там ніхто не чекає». Така позиція мала б однозначно відвернути від нього всіх прихильників вступу до Європейської Унії й НАТО. Зрештою, будь-яке бажання голосувати за Зеленського мало б зникнути після його фрази, кинутої журналістам, які вимагали від нього пояснень щодо офшорних рахунків: «Я вам нічого не винен».
Зауважте, я не говорю, яким президентом насправді став Зеленський, не оцінюю його реальні здобутки і прорахунки, бо тоді, на початку 2019 року, ми й не могли цього знати. Я лише аналізую його передвиборчі меседжі, намагаюся зрозуміти, що тоді захопило наших громадян, змусило їх поставити позначку саме біля його прізвища.
Що ж, більшість українців тоді захопила ідея «зробити їх разом». Близькою виявився й заклик Кузьми Скрябіна про політиків: «Вся та п-дота, яка сидить у Верховній Раді, то всьо має бути стріляне і пиж-не». А Зеленський в одному з епізодів «Слуги народу» розстрілює депутатів ВРУ автоматами Uzi з двох рук. Як же це приємно було дивитися.
Бо значно простіше не аналізувати дії політиків, не слідкувати за тим, хто що зробив, чи готує законодавчі акти, а чи просто сидить собі в сесійній залі й переписується з хвойдами у смартфоні, або й взагалі не ходить на роботу, а насолоджується морськими курортами в Дубаї чи на Балі, за гроші, отримані з валізок спонсорів.
Бо навіщо «розбиратися в сортах лайна» що в Україні, що в Америці. Можна просто здійснити «електоральну революцію».