Незважаючи на війну, окремі представники української влади активно моделюють політичне майбутнє і розкладають пасьянси ймовірних рейтингів політичних сил та кандидатів у президенти. Високі цифри довіри до президента Зеленського на тлі дуже скромних показників популярності його політичних опонентів захоплюють уяву багатьох. Та історичний досвід показує: прогнозувати результати найближчих виборів у розпал війни – справа невдячна і ризикована.
Наприкінці 2022 року в інформаційному просторі з’явилися дані нібито закритої соціології з Офісу президента. Там йшлося про те, що серед опозиції найвищий рейтинг має зараз гіпотетична партія Сергія Притули (у межах 12-14%). Рейтинг партії Петра Порошенка впав до 6-7%. Щодо інших опонентів влади, то про них згадок не було. Найімовірніше, електоральна ситуація в них ще гірша.
На цьому тлі голова Офісу президента Андрій Єрмак у великому інтерв’ю для телеканалу «1+1» заявив, що вважає доцільним для Зеленського йти на другий термін. Поведінка представників влади демонструє: вони впевнені у своїх силах і дуже оптимістично розглядають електоральні перспективи. Їх можна зрозуміти: рейтинг підтримки Зеленського зашкалює. А телемарафон «Єдині новини» і вимкнення кількох опозиційних телеканалів з цифрового доступу суттєво обмежили піар-можливості для всіх політичних опонентів «Слуг народу». Проте не факт, що прогнозам влади судилося збутися.
Війна – це особливий період, на який не поширюються загальні правила політичного життя. Складати політичні прогнози чи конвертувати підтримку дій глави держави у відсоток голосів на виборах – справа ризикована і невдячна. Соціологічні дослідження періоду війни на предмет політичних рейтингів та уподобань мають велику похибку і не відображають сталих переконань виборців. Радше – їхній емоційний стан та переживання. Та й повноцінної політичної діяльності і конкуренції різних політичних сил, яку ми звикли спостерігати в мирний час, зараз просто не існує.
Перед українським суспільством є багато невідомих. На початок 2023 року ніхто точно не може спрогнозувати тривалість війни та як саме вона завершиться. Якою буде ціна перемоги? Чи будуть деокуповані всі території станом на час проведення виборів та як це відбудеться? Чи буде агресор притягнутий до відповідальності? Якою буде тоді соціальна-економічна ситуація в державі? Відповідей на ці запитання зараз немає. Однак вони матимуть прямий вплив на внутрішньоукраїнські політичні рейтинги. А досвід Вінстона Черчилля та його Консервативної партії показує: навіть перемога у війні не гарантує тобі перемоги на наступних виборах.
У липні 1945 року у Великобританії пройшли парламентські вибори. Два місяці тому завершилася війна на Європейському континенті і була підписана капітуляція Вермахту. Велика Британія на чолі з Черчиллем змогла не лише наодинці встояти перед натиском Третього Райху у важкі дні повітряної битви за Англію 1940 року, а й разом зі союзниками здолати ворога і розгромити його.
Історична велич постаті Черчилля не викликає сумнівів. Він зумів згуртувати всю націю для відсічі агресору. Став символом боротьби і нескореності вільного світу перед загрозою тиранії. Шлях до перемоги був довгим і тернистим. Але Черчилль гідно провів свою країну через важкі воєнні роки. А його натхненні промови й зараз надихають нації, які ведуть боротьбу за свою свободу та незалежність. За кілька місяців до парламентських виборів 1945 року рейтинг схвалення дій Черчилля у британському суспільстві становив 83%. Але, незважаючи на визначну роль під час Другої світової війни, британський прем’єр-міністр та його Консервативна партія зазнали нищівної поразки.
За підсумками виборів 1945 року лейбористи отримали 47,7%, а консерватори – 36,2% голосів. За переможців на виборах проголосувало на понад три мільйони виборців більше, ніж за партію Черчилля. У результаті лейбористи завоювали 393 місця, а консерватори – лише 197 місць. Ця подія – одна з найдивовижніших політичних подій у британській історії. Та все ж вона має цілком логічне пояснення.
1945 року консерватори були впевнені у своїй перемозі. Підстави для цього в них були. Переможна війна та особиста харизма і популярність Вінстона Черчилля, на думку консерваторів, мали б забезпечити їм беззаперечну електоральну перевагу. Впевненість у позитивному результаті парламентських перегонів була настільки велика, що Черчилль навіть не займався виборчою кампанією, а сконцентрувався на зовнішньополітичних справах. Результати виборів стали для нього справжнім шоком.
Британські виборці, звісно, не забули про роль Черчилля в перемозі над Гітлером. Але вони також не забули і про позицію Консервативної партії та її лідерів до приходу Черчилля до влади у травні 1940 року. А позиція попередників Черчилля була спрямована на умиротворення агресора. І Стенлі Болдвін, і, особливо, Невілл Чемберлен доклалися до того, що розв’язали Гітлеру руки для нової війни. Вели з ним переговори і підписували угоди. Закривали очі на розбудову Вермахту і не помічали експансіоністських планів Третього Райху.
Консервативний уряд 30-х років XX століття несе повну відповідальність за неготовність Британії до війни, відмову від переозброєння власної армії і за неадекватну оцінку загрози з боку нацистської Німеччини. Англійці не забули принизливих переговорів із Гітлером, сором Мюнхена-1938 і сумнозвісну заяву Чемберлена, що він привіз мир на ціле покоління. Незважаючи на перемогу Великої Британії, післявоєнну Консервативну партію виборці притягнули до відповідальності за її довоєнну політику умиротворення ворогів.
Війна часто робить політику надто персоніфікованою. Консерватори занадто багато зосереджувалися на Черчиллі. Його промови були потужними та викликали емоційне захоплення. Він володів чудовими ораторськими здібностями. Але після завершення війни виборці вирішили, що Черчилль може бути надто зосереджений на зовнішніх питаннях і не займатиметься належно відбудовою країни. Культ особи радше насторожив англійців, ніж переконав їх віддати голос за партію прем’єра. Схожий сценарій можливий і на майбутніх виборах в Україні.
Навіть найдосвідченіші соціологи не можуть точно спрогнозувати, якою буде суспільна думка українців після закінчення війни. Що переважатиме в суспільстві: вдячність за мир і гордість перемоги чи бажання розібратися в довоєнних помилках і прорахунках. Аналогії не завжди доречні, не завжди працюють. Та в поведінці української влади до 24 лютого 2022 року є окремі елементи, які дещо нагадують поведінку британських урядовців напередодні Другої світової. Зараз уже зрозуміло, що Україні потрібно було більше уваги приділяти розбудові наступальних озброєнь та менше сподіватися на переговори з Росією. А ще є питання корупції, неефективного державного апарату, скандальних кадрових призначень, кумівства, буксування низки реформ. Як оцінять виборці дії влади після війни?
Соціологія демонструє щире бажання українців змінити країну зсередини. Результати дослідження, яке провели у грудні фонд «Демініціативи» та соціологічна служба Центру Разумкова у співпраці з «Європейською правдою», показують: українці тісно пов'язують інтеграцію в євроатлантичні структури з дієвими реформами. І це стосується всіх регіонів держави. Понад 60% опитаних заявили, що влада повинна «робити все, що вимагають європейські інституції, для прискорення вступу України до Європейського Союзу». Імовірно, після завершення війни українці голосуватимуть за ту політичну силу і політиків, які, на їхню думку, спроможні якісно змінити країну та мають необхідну політичну волю для цього. Принаймні в це хочеться вірити. Бо без очищення держави від корупційно-клептократичної складової важко розраховувати на успішну повоєнну відбудову та розквіт. Але якою буде ця політична сила, якій довірять таку непросту місію, – наразі невідомо.