У Каннах триває кінофестиваль, який час від часу дозволяє не лише авторському, а й глядацькому кіно прорватися у перші ряди на Круазетт, відкидаючи звинувачення у снобізмі.
Цього разу Канни приймали картину Декстера Флетчера «Рокетмен» (на головному фото). Режисер успішної «Богемської рапсодії», так виглядає, уже впевнено спеціалізується на біографіях великих музикантів, які самі ж ті фільми і продюсують.
Оскільки життя за принципом «є що згадати, немає що внукам розповісти» уже позаду, а можливість розповісти-таки щось онукам не дає спокою, спочатку Браян Мей, а тепер і сер Елтон Джон взялися редагувати автобіографії. Вміння Декстера Флетчера хвацько складати до купи яскраві музичні номери та дотепні діалоги їм у тому не аби як допомагає.
Сер Елтон Джон, якого у фільмі грає Терон Еджертон («Kingsman: Секретна служба», «Робін Гуд»), сам ініціював фільм, сам займався сценарієм ще з 2012 року. От тільки співає він у картині не сам. «Для тих, хто не знає: у фільмі “Рокетмен” я не співаю! Терон сам блискуче виконав всі пісні, які звучать в картині» - повідомив сер Елтон Джон у Каннах.
І хоч він проігнорував офіційну прес-конференцію, на червоній доріжці він з’явився. Крім того музикант заспівав разом із Тероном Еджертоном на вечірці на честь прем'єри. Для дуетного номера справжній та екранний Елтони Джони вибрали пісню Rocketman, яка і дала назву картині. Раніше Еджетон записав кавер на цю композицію.
Терон Еджертон та Елтон Джон у Каннах (фото Festival de Cannes)
Стрічку показали поза конкурсом, в український прокат вона вийде уже 6 червня і явно сподобається усім шанувальникам «Богемської рапсодії», Елтона Джона та старого доброго рок-н-ролу.
А тим часом конкурс, розпочавшись відносно легковажним, хоч і дидактично-метафоричним зомбі-горрором Джима Джармуша, взявся за більш звичні для фестивальних конкурсів соціальні теми.
Розпочав Кен Лоуч, 82-річний британець, дворазовий володар «Золотої пальмової гілки». Його «Пробач, ми сумували» розповідає про звичайну родину, яка намагається дати собі раду під час кризи 2008 року.
Кадр з фільму «Пробач, ми сумували»
Проста історія, драма «маленької людини». І бездоганне кіно. Можна скільки завгодно закидати Лоучу надмірне лівацтво, можна багато говорити, що він є представником «татусевого кіно», але неможливо не визнати, що на цій території він працює з абсолютною віртуозністю, не ставлячи під сумнів правдивість та змушуючи співчувати своїм героям.
Навряд ця картина принесе Лоучу третю «пальму» та зробить його єдиним у світі триразовим її лауреатом, проте картина варта уваги.
Щодо призів, наразі говорити щось складно, адже надто мало конкурсних картин було показано. Але вже з’явився несподіваний лідер, одна із «темних конячок» цьогорічного конкурсу.
Фільм 41-річного чорношкірого парижанина Ладжа Лі «Знедолені» є дуже вільним трактуванням роману Віктора Гюго. Навіть не трактуванням, а своєрідним сиквелом, адже дія, як і в романі, відбувається у кварталі Монфермей, де у XIX столітті зустрілись Жан Вальжан та Козетта.
У цьому ж районі виріс режисер, який із безжальністю документаліста розповідає про те, що й у XXI столітті це міце лишилось територією свавілля, насильства та притулком знедолених. От тільки тепер його населяють мігранти.
У 2017 році Ладжа Лі зняв короткометражку «Знедолені» про протистояння місцевих банд, яка принесла йому номінацію на «Сезар». Тепер маємо повний метр не десь, а в конкурсі Канн. Дія відбувається тоді, коли Франція перемогла в чемпіонаті світу з футболу. На цьому тлі розгортається протистояння банд, у яке втручається поліція.
Кіно вийшло несподіваним, дуже живим та, попри актуальність та соціальну спрямованість, аж ніяк не спекулятивним. Цікавий фільм, який розповість про щоденні війни дорослих між собою, дітей проти дорослих, а сильного зі слабким.
А тим часом на червоній доріжці уже зустріли Педро Альмодовара із драмою про себе самого.