Після анексії Криму та окупації Донбасу Україна втратила близько 5 млн своїх громадян. Ще 5 млн наших громадян працюють на заробітках за кордоном, а загалом покинути Україну назавжди хоче 35% населення. І якщо для повернення Донбасу існує хоча б Мінський план, то як повернути заробітчан і зупинити еміграцію з України, не думає ніхто – і дарма. Бо в сучасному світі держави втрачають власне населення і без усяких анексій, а разом з ним – потенціал для розвитку та й, зрештою, майбутнє.
Український exodus
Масштаби проблеми в Україні більш ніж серйозні. За даними Держстату, у 2017-й рік країна увійшла, маючи понад 17 млн громадян працездатного віку. Водночас, за підрахунками Держслужби зайнятості, 5 млн працездатних українців перебувають на заробітках. Кількість українців, що знаходяться за кордоном на навчанні, оцінюють у 25 тисяч. Ну а бажаючих виїхати з України назавжди, за останніми опитуваннями, у нас 35% населення, причому їхня кількість постійно зростає. Загалом за останні 15 років з України назавжди виїхало 5,8 млн громадян.
Про брак любові до Батьківщини не йдеться: найбільше потенційних емігрантів, тобто 41%, якраз у «патріотичних» західних регіонах країни, а на «несвідомому» Сході – 33%. І на Сході, і на Заході мотиви суто прагматичні: на чужині сподіваються покращити умови життя для себе і для власних дітей, знайти кращу роботу, більш якісну освіту і т.д. А на що інше можна сподіватись, якщо на Батьківщині половина населення змушена працювати у тіньовому секторі, зайнятість не рятує від бідності, а безробіття сягає 10%?
Безвізовий режим з ЄС, біометричні паспорти, введення міжнародних стандартів в освіті та інших сферах – все це допомагає Україні змінюватись і, в перспективі, стати більш успішною країною. Але поряд із цим інтеграція до євроатлантичного світу полегшує втечу з України. Одна справа, коли емігрантові треба прориватись через «залізну завісу», дертись через Берлінський мур або перепливати море на гумовому човні, і зовсім інша – коли можна скористатися зручностями глобалізованого світу.
І громадяни країн ЄС ними вже активно користуються. Вже у 2012-му майже 6,6 млн громадян країн ЄС працювали не у власних країнах. Приміром, упродовж 2000-2011 рр. населення Латвії скоротилося на 13% і головною причиною, після природніх демографічних змін, була масова еміграція. Приблизно в цей же період Болгарія втратила майже 7% населення, з яких третину – також завдяки еміграції. З Польщі, з моменту її вступу до ЄС у 2004-му, виїхали понад 2 млн осіб. Якщо для українців пріоритетним напрямом трудової міграції є Польща, то мешканців Південної та Східної Європи ваблять передусім Німеччина та Британія. Один лише Туманний Альбіон прийняв близько 1 млн робітників з інших країн ЄС, не рахуючи іммігрантів з решти країн.
І хоча потужні міграційні потоки можуть дестабілізувати соціально-економічні інститути, користі від них більше, аніж шкоди. Тому у багатьох країнах не просто толерують, а навіть прямо стимулюють притік мігрантів. У 2015-му у Польщі працювали близько 1 млн українців, а у 2016-му для них відкрили ще майже 1 млн робочих віз, ще 1 млн – у поточному році. Чехія, де працюють 220 тисяч українських заробітчан, відкриє ще 140 тисяч вакантних місць, а Угорщина – ще 50 тисяч і т.д. І за цими заходами, як і за міграційною статистикою, криється нова дійсність, в якій Україні доведеться обживатись.
Конкуренція за народ
Відносно нещодавно населення було для держав таким же малорухомим ресурсом, як ґрунти, ліси, ріки – місце проживання людини зазвичай раз і назавжди визначалося місцем народження. Протягом тисячоліть люди міняли країну лише тоді, коли їхні землі переходили під владу сусіднього монарха, а масові переселення народів були чимось на зразок рідкісного природного катаклізму. Однак із розвитком глобалізації, громадянських та економічних свобод люди отримали широкі можливості обирати, де їм вчитись, лікуватись, працювати і взагалі жити. Ну а держави тепер можуть поповювати свої демографічні ресурси без усяких війн та анексій.
І попит тепер існує не лише на високоосвічені кадри – з неблагополучних країн тепер витікають не лише «мізки», але й мільйони робочих рук. Але, враховуючи негативні демографічні тенденції у Західній Європі, питання ставиться ширше: мігрантів нерідко розглядають не лише як працівників, але і як демографічний ресурс. І в цьому сенсі українці – набагато більш привабливий ресурс, ніж культурно та ментально далекі іммігранти з Азії, Африки та інших віддалених куточків світу. Тому цілком імовірно, що Україна може стати не сировинним, а демографічним придатком більш розвинених країн Заходу.
При бажанні це можна тлумачити як своєрідну агресію, зазіхання на людські ресурси. Але насправді це просто конкуренція за дефіцитний ресурс, на який національні держави не мають монопольного права, позаяк особа має право обирати кращі умови для свого життя. Щоправда, наслідки для країн-лузерів можуть бути катастрофічними, оскільки масова еміграція може стати реальною перешкодою для соціально-економічного розвитку. Теоретично, емігрантів можна замінити іммігрантами, як це роблять у тій-таки Польщі. Але якщо Варшава може розраховувати на українців, то на кого сподіватися Києву? Цілком імовірно, що Україна може виявитись привабливою для китайців або біженців з арабських країн, але якими будуть наслідки такого заміщення?
Тож українським урядам слід боротися не лише за симпатії інвесторів, але і за те, щоб Україна стала привабливою ще й для власних громадян. Бо інакше ми ризикуємо втратити найбільш працездатних, активних і амбітних громадян – тих, хто є рушієм економічного розвитку та суспільно-політичних змін. Цілком імовірно, що вони збагатять нашу національну культуру чудовими взірцями сучасних емігрантських пісень. Але навряд чи це достатня компенсація за соціальне знекровлення країни.