«Емма»

«Емма» ‒ дебютний роман французького актора Жана Рено, відомого за ролями у фільмах «Леон», «Багряні ріки», «Історія кохання» та багатьох інших.

Твір оповідає про небезпечну, проте захопливу пригоду молодої французької масажистки, яка приїхала працювати в Оманський Султанат та зустріла там шалену пристрасть. Також вона несподівано стає однією з дійових осіб державної змови. Внаслідок цієї вимушеної авантюри Емма, що через загибель матері вже кілька років була занурена в глибокі рефлексії, виявляє в себе не лише дар цілительки, а й хист таємної агентки.

Книга вийшла друком у «Видавництві Старого Лева». Її презентація відбудеться у межах фестивалю Coffee, Books & Vintage 27 вересня о 16:00 на !FESTrepublic. Про неї розкажуть оглядачка ZAXID.NET Катерина Сліпченко та літературна оглядачка Анастасія Герасимова.

***

4

Двадцять п’яте вересня. Місяць минув так швидко, аж лишив якесь невиразне враження. Емма звикає до нової рутини: регулярно плаває біля пляжу Конґель попри те, що вода в океані 18 градусів, фліртує з начебто непоганим сезонним працівником і кінезіотерапевтом із Ванн. Перший не потрапив у двері її помешкання, такий був п’яний, а другий провів з нею ніч, але ви явився страшенно причіпливим. У сьомому повідомленні Емма написала Game over і заблокувала його.

На роботі вона намагається віднайти ті флюїди, що виникли під час сеансу з Таріком Ханом. Гарячі долоні ‒ звичне явище в масажистів, рідше з’являється майже надприродне знання, куди і як торкнутися. Після того випадку вона занедбала точ ні протоколи і віддається чуттєвості, тим гірше, як що вона скидається на сліпу, якій надали лазерний меч. Те, що вона називає «волею без волі», вимагає майже медитативного стану. Щодня вона закінчує роботу, мало не падаючи від утоми, але її практика непомітно розвивається.

У вільні хвилини вона шукає згадки в інтернеті, від Алана Карде до технік НЛП, від вогнерізів до телекінезії, від влади інтуїції до цілковито свідомих дій. Безліч інформації, відколи особистісний розвиток увійшов у моду. Та в будь-якій царині правило однакове: що більше тренуєшся, то ліпше виходить.

Попри цю спокусливу обіцянку, Емма почувається лабораторним щуром, якого загнали в лабіринт. Може, її практика і витончена, та щось підказує, що пояснення флюїдів не знайти у книжках, ані тим більше в тоненькій ниточці, яка поєднує її з материною душею.

Того ранку Емма працює з мадам Ляшом, аж у двері її комірки постукали. На порозі стояла Клера, вочевидь збентежена, кивнула, щоб вона підійшла. Емма перепрошує і ступає до колеги, їй цікаво дізнатися причину того вторгнення. Правила ж бо суворі: ніхто не уриває сеансу, хіба що станеться природна катастрофа.

‒ Містер Лемоньє хоче тебе бачити. Негайно.

‒ Я на процедурі. Можеш йому сказати, що я прийду пізніше?

‒ Він наголосив: «Негайно».

Емма намагається приховати подив. Директор міг бути набридливим, та цей виклик незвичний для нього.

‒ Скажи, що я прийду через двадцять хвилин. ‒ Вона каже це тихіше, киваючи на клієнтку. ‒ Я не можу покинути мадам Ляшом посеред шіацу.

‒ Я перекажу йому.

Кінезіотерапевтка виходить навшпиньки, нетерпляче очікуючи продовження протистояння поміж господарем і його зірковою масажисткою. Вишенька на торті: мадам Ляшом належить до чуйних клієнток. Очільниця компанії, що значиться у біржових списках, вона приїздить раз на місяць у вихідні й мешкає в апартаментах. Яка муха вкусила генерального директора?

У кабінці «чуйна клієнтка», яка не пропустила ні крихти з розмови, з добрим гумором жартує:

‒ Чоловіки не люблять, коли їм опираються, надто ж у сфері їхньої влади. Я ніколи не вважала вашого Лемоньє симпатичним, але тут... Ви сварилися з ним?

‒ Ні, наскільки мені відомо.

‒ Тоді ви добре вчинили. Завжди важче змусити поважати себе, коли ви жінка. Коли я засновувала мою фірму, то не могла терпіти, щоб мною орудували невігласи... Тепер я диктую темп. ‒ На мить вона замовкла, потім заговорила серйозніше: ‒ Погоди тися працювати на когось не означає, що ти маєш поводитися мов лакей.

Промовивши ті мудрі слова, вона заплющує очі й протяжно зітхає:

‒ Ваші руки магічні, люба моя...

Скінчивши процедуру, Емма скидає халат і поправляє зачіску. Оскільки директор викликає її без попередження, вона піде в звичайному одязі. Та й чим вона ризикує в найгіршому разі? Що її виженуть з роботи? «Принаймні це буде нагода по справжньому зрушити з місця!»

Вона ще не знає, що може закинути їй Лемоньє, але відколи тут побувала оманська делегація, він якийсь чудний. Уникає її, й кілька разів Емма помічала, що він якось химерно зиркає на неї, наче щойно вкусив цитрини.

Навіть повторюючи собі, що їй нема що втрачати, Емма почувається знервованою, коли заходить у кімнату. Приміщення пофарбоване в червоне і зелене, і ці кольори не узгоджуються з лососевими шпалерами.

Директор чекає її за робочим столом. Емма атакує перша:

‒ У мене була клієнтка, я мусила скінчити масаж.

‒ Так, ви добре зробили.

Він показує на документ, що лежить на шкіряній теці, стукає по ньому пальцем і зітхає:

‒ Сідайте, прошу вас. У мене хороша новина.

Зважаючи на його вигляд, можна подумати, наче він готується поховати свого пса. Вона мовчки сідає.

‒ Ось... Ви, мабуть, здогадуєтеся, що я цілком задоволений вашою роботою. ‒ Оскільки вона воліє промовчати, він стримано провадить: ‒ Центр виграв тендер на отримання контракту на протива гу таїландцям. Ми майбутні партнери у створенні комплексу таласотерапії в Султанаті. Зайве казати вам, що це величезна перемога. Колективна пере мога. Кожен виклався по максимуму.

Він замовк, щоб зробити паузу. Емма не озиваєть ся. Якщо він хотів паузи, то домігся цього. Чи знає, що вона забула про водорості? У такому разі Емма недорого дала б за власну шкуру.

‒ Щоб це партнерство стало ефективним, є одна умова, скажімо так, умова sine qua non. І тут ви станете в пригоді.

‒ Не розумію.

‒ Справді?

‒ Даруйте?

‒ Ви справді не розумієте? Лемоньє спопеляє її поглядом. Це триває лише мить.

‒ Гаразд... Містер Хан вимагає вашої присутнос ті там.

‒ Там?

Цієї миті Еммі було байдуже, про що він говорить. Лемоньє переконаний, що вона тихенько пле ла інтриги. «Ти зіпсувала йому смак від перемоги, і він смертельно тебе ненавидить...» Вона не знає, чому він так певен цього, та, хай там як, Лемоньє, либонь, здогадався, про що вона подумала, бо вже люб’язніше каже:

‒ Вас чекають у Маскаті найпізніше через два тижні. Найліпше буде, якщо ви поїдете тули якнай швидше. Вашим завданням буде сформувати коман ду фахівців зі спа-процедур для відкриття комплек су, це має статися до половини лютого. Передати наше вміння, наші техніки масажу, наші ритуали і, звісно ж, застосування водоростей…

‒ За чотири місяці?

‒ Так.

Він хоче якось підлеститися, трохи кривиться. На віть він знає, що на оцет мух не зловиш.

‒ У вашому віці це винятковий успіх.

‒ Я не маю освіти, щоб викладати.

‒ Ваша практика бездоганна, адже всі так кажуть. І містер Хан, вочевидь, оцінив її...

Від того натяку її щоки шаріються. Лемоньє про вадить, наче нічого не помітивши:

‒ Ідеться про нагоду, яка випадає один раз в житті. Я можу на вас розраховувати?

Вона не встигає як слід подумати, тим паче що в цьому кабінеті витає стільки недомовок. «Шанс чи зіпсовані плани?»

‒ Чи можу я подумати?

Лемоньє розуміє, що він погано зіграв свою роль, показавши, що перебуває в кепському гуморі, тож раптом стає солодким, як мед.

‒ Зайве казати, що ваша робота тут чекатиме на вас. Ми збираємося після повернення підвищити вам платню. Що ж до вашого перебування там, то цим опікуватимуться ваші оманські працедавці, все включене, навіть харчування. Про заробітну платню... ‒ Він штовхає до неї аркуш і показує на число жирним шрифтом. ‒ Вона надзвичайно щедра.

Угледівши суму, вона вирячує очі. П’ятнадцять тисяч євро щомісяця. Це схоже на жарт.

Лемоньє став мов соляна статуя. Він очікує її зго ди. Без неї контракту не існує. Хоч яким це видається божевіллям, але саме так і є.

Ще одна винятково бентежна думка не дає їй спокою: Тарік Хан її не забув.

Директор знову заговорив, і вона насилу змусила себе слухати його. ‒

...вашим друзям, вашому батькові, але, між нами кажучи, я не бачу нічого поганого в цій пропозиції. Втім, звільняю вас на день від роботи, ви змо жете спокійно все обміркувати. Оман чекає вашої відповіді, і... вони поспішають. Чи можу я розраховувати, що побачу вас тут завтра увечері?

Емма вгадує, що він до останньої миті відкладав цю розмову з нею. Звичайно, шукав нагоди, щоб зга дати про ту умову. Пусте.

Вона подумала про Марді, про те, що його доведеться комусь довірити, про свою рутину, що зайшла в глухий кут...

Вона підводиться й каже:

‒ Я зателефоную вам завтра.

‒ Ось, візьміть контракт, щоб спокійно ознайомитися з ним. Це дуже хороша пропозиція. Не соромтеся зв’язатися зі мною, якщо матимете запитання, ось мій номер мобільника...

Лемоньє хотів би затримати її зараз, коли вона збирається йти. Та Емма не дає йому цієї нагоди і, взявши документ, виходить із кабінету.

Коса Конґель сяє під сонцем. Примостившись на камені, Емма поринула в порожнечу, щоб привітати матір. Жанна тут, розсіяна, невиразна, та все ж та ки реальна. Досить було сильно повірити в це, часто промовляти до неї. Це скидалося на гру, серйозну гру дітей, що відкривають світ так завзято, мов уперше. Загалом Емма полюбляє такі миті, та часом її гнівить те, що вона мусить розмовляти з небіжчицею, щоб підтримувати з нею зв’язок. Коли вам когось бракує, його пестощі, сміх, навіть його дух ‒ усе це наче все світ, що теж зникає. Сьогодні вона думає про те, як добре було б довіритися матері. Вони сиділи б одна перед одною в кухні за столом, пили б каву або ж ви но і обговорювали переваги і недоліки цієї мандрівки.

Емма, звісно, погодиться. Не задля грошей чи то го цілком стандартного чоловіка, а тому що вона вже не може топтатися на місці.

‒ Знаю, мамо, ти спонукала б мене податися ту ди. Тебе ніщо не зупинило б! Але є оце…

Вона розкриває руки долонями до неба і вже почуває, як надходять флюїди. Варто лише згадати про них, і вони з’являються, спершу як поколювання в долонях, а потім як жар.

‒ Ніби мушлі в печі. Це зветься магнетизмом? У мене таке враження, що якби я не зуміла збагну ти й опанувати ці флюїди, то могла б поранити чи…

Убити. Вона ковтає заборонене слово. Повтори ти його вголос означає прогнати матір. Якщо вірити її сповіщенням, та лиха пригода була нейтральним фактом, Жанна пішла, бо настала її пора.

Провина не має ніякого відлуння. Гірше, коли Емма надто плаксива і засмучена, тоді мати зникає, її відчутна присутність розпливається, наче після пробудження зі сну. Провина ‒ це наче магічна грифельна дошка, що вмить стирає її.

Давно, ще коли Жанна була жива, вона якось зауважила, що як недобре кажеш про щось, то воно обертається прокляттям. Ця думка ніколи не покидала її. Говорити до мертвої матері означає шукати найсвітлішу нитку в імлі відмовок і вибачень.

Проте сьогодні ці застороги дратують її. Вона воліла б людину з плоті й крові, людину, що тримає її в руках, що картає її або ж радить їй, усе, тільки не цю неосяжність...

‒ Мені бракує тебе, і це мене лютить! Гаразд, я знаю, у твоєму світі це не має ніякого значення. Жалі, несправедливість, це неважливе там, де ти перебуваєш, я знаю, мамо, те гасло: «Іди вперед, ні про що не шкодуй, блаблабла!». Легко, якщо дивитися із хмари! Оман, уявляєш? Не так гроші мене мотиву ють, хоч шістдесят тисяч євро за чотири місяці ‒ це здуріти можна... Тут занадто все просто, я засинаю. Я виходжу на люди, сміюся, працюю, роблю фізичні вправи, зустрічаюся з друзями, та ніщо з цього не є життям, розумієш? У мене таке враження, що все це відфільтроване, пом’якшене... А заразом, як що я подамся туди, щоб утекти, це теж нічого не дасть, правда ж?

Їй відповідає мовчання. А потім на камінь раптом накочує хвиля, що взялася бозна-звідки. Попри хо лод, Емма вибухає реготом.

‒ Гаразд! Повідомлення зрозуміла! Я теж люблю тебе!

Вона підводиться, мокра, охоплена неймовірним відчуттям сили. Їй хочеться лементувати, танцювати, пливти морем, аж поки геть виснажиться. Ніколи не почувалася вона такою живою. Від тієї автокатастрофи...