Отже, День рідної мови й писемности минув тихо й непомітно: ані курсів для вивчення цієї самої мови не відкривали, ні перекладачів не відзначали, ні мовознавців на ефіри не кликали - нічого з того, що роблять у цей день в усіх культурних - самовладних! - країнах. Навіть про відновлення меморіальної таблиці великому Шевельову в Харкові ніхто нічичирк. Nihil, nothing, nada.
Відсутність політики - теж політика: помовчімо, "авось пронєсьот"? Та ні, не "пронєсьот".
З окупованих територій вперто надходять вісті, переказувані з уст в уста (в ЗМІ також не потрапляючи), - когось за українську в побуті, за доносом сусідів, забрали "в підвал", ще хтось урятувався, бо виїхав...
Термін "загрожена мова" (endangered language) в стосунку до української, від самої смерти Юрія Вербицького почавши, набув несподівано зловісного активного способу (endangering!): мова, вживання якої становить для індивіда ЗАГРОЗУ - безпеці, комфорту, добробуту, а часом і життю...
А так воно й було впродовж цілих 3-х поколінь 20-го століття, от у чім штука (і чого все ще не завжди годні як слід доцінити ті українські громадяни, чиї дідове свого часу перейшли з "небезпечних" української, румейської, ідиш і т.д. на "енкратичну" російську - мову влади, - убезпечивши таким чином нащадків від багатьох неприємностей, і про це також треба сьогодні говорити, якщо хочемо колись мати нормальну країну, а не чергову УРСР-2.0).
Українська, на пам'яті ще мого покоління, й була - endangering language, з нею краще було "не висовуватися" ("вдома на кухні"!). Так що "ми привишні", як одна бабця казала.) Переживемо й це. І "проекції", за якими ті, хто прийшов убивати нас за нашу мову, звинувачують нас у тому, що роблять самі, - за класичною злодійською тактикою "Держи злодія!" - теж переживемо. І навчимося на них "не вестися". І святкувати свою СИЛУ, якої самі ще не усвідомлюємо й не вміємо нею правувати, - теж навчимося. Самі, самі.