Міська культура у нас не розвинулась, сільська деградувала. Коли йдеться про міську культуру, то її формує наявність активної міської громади, яка дбає про привабливість і добробут міста і захищає права його мешканців. Натомість васальна залежність від централізованої влади гальмує, якщо взагалі не унеможливлює щось подібне.
Сільська культура занепала внаслідок тривалого відчуження від землі й відсутності повноцінної сільської еліти – священика, вчителів, добрих господарів. Не можна назвати елітою священика, який думає про те, як більше зібрати на церкву і перетворити її на цілорічну різдвяну ялинку, а заодно забезпечити себе й своїх дітей коштом тих самих парафіян. Вчителів, які не бажають самі навчатися. Добрих господарів, які їздять на заробітки, щоб вибудувати собі триповерхові палаци й купити дітям дипломи. Не кажучи вже про війта, який наживається на посаді, і не ним керує громада, а він крутить нею як циган сонцем.
Ці люди непогані, просто вони підкоряються Системі. Ось у Львові реставрують фасад архітектурної пам’ятки, і якась, перепрошую, львів’янка відмовляється прибрати пластикове вікно, і нема на то ради. А де Закон, що карає пошкодження архітектурної пам’ятки? Де захмарний штраф і кримінальна відповідальність? У цивілізованому світі нікому навіть не спало б на думку пошкодити таким чином будь-який старий дім. У такому важливому культурному центрі, як Львів, ми спостерігаємо лише видимість культури, її імітацію, за якою відбувається те саме розкрадання, шахрайство й інтелектуальна вбогість. Тут часто шукають винних – селюків, яких називають «рагулями», що окупували Львів після Другої світової війни, вирвавшись із голодного колгоспного пекла. Якщо і є їхня провина, то вона незначна супроти вини політиків і можновладців, які завжди ігнорували село, дивлячись на нього, як гуїнгнми дивилися на єху в безсмертному романі Свіфта.
Для села є чужими міські вартості, для міста – сільські. Однак між ними можуть існувати добрі стосунки, без прихованої чи явної ворожості. Протиставляти їх не можна, як не можна стирати грані, що планували ідеологи розвинутого соціалізму. Існує певна специфіка – і культурна, і соціальна, але справедливість вимагає рівності у доступі до освіти, культури й охорони здоров’я, бо це сфера прав людини. Історія сільської освіти вкладається всього у три школи, які можна умовно назвати:
Школа босоногих
Власне сільська освіта почалася з 18 століття. Тобто держава нарешті звернула увагу на освіту селян, цієї загадкової темної маси напівлюдей-напівтварин, і майже рабів. Серед теорій, народжених європейським Просвітництвом, була економічна теорія французького вченого Франциска Кене – фізіократія (від. грец. «фізіс» — природа і «кратос» — влада), згідно з якою, земля – єдине джерело багатства. Ще Ксенофонт вважав землеробство матір’ю всіх професій. Кене спростував теорію меркантилістів про те, що багатство створюється в процесі обігу товарів. Ні, говорив він, багатство створюється на виробництві. Земля і те, що вона дає людям, – основа процвітання держави. Сам Франциск Кене (1694-1774) був сином селянина, який завдяки своїм здібностям досяг високого суспільного становища, став придворним лікарем Людовіка ХV.
Фізіократизм був один час дуже популярний, доки його не витіснили інші економічні теорії, для яких додаткову вартість створювала праця (теорія Маркса). Однак дух фізіократії витав ще довго, перетнувши кордони європейських держав. Самі фізіократи вважали державу і промисловість ентропійними органами суспільства. Послідовником Франціска Кене 19 ст. був український економіст Сергій Подолинський, у наші часи дисидент Микола Руденко, який був ув’язнений радянським режимом за монографію «Енергія прогресу», котру поширював самвидав. Світ не стояв би зараз на межі знищення, якби до фізіократів прислухались. Але навіть той короткий інтерес до села викликав певні зрушення в суспільній свідомості й дійшов аж на задвірки цивілізації – в Галичину.
У першому числі часопису «Літопис Бойківщини», що вийшло 1931 року, є стаття Івана Филипчака «З історії шкільництва на західній Бойківщині (1772-1930)». Але з огляду на осмислення важливості освіти на селі вона актуальна й досі. Про якісь світські чи напівсвітські школи на селі можна говорити лише з другої половини 18-го століття. Школи при монастирях навряд чи можна вважати сільськими. На селі існувала найпримітивніша з усіх шкіл – дяківська, у якій навчався й Тарас Шевченко. Іноді священик вчив читати декого із селян, якщо на те була його воля. Раніше, у 16-17 ст. , серед православних священиків було багато взагалі неписьменних, очевидно, вони просто заучували напам’ять церковні ритуали. Матеріальне становище їхнє було жахливе – вони навіть відбували панщину і нічим не відрізнялись від селян. Католицький клір висміював їхню вбогість, будь-який шляхтич міг побити сільського попа, принизити його перед вірними. Унія, попри те, що вона насаджувалась подекуди силою, трохи підвищила статус сільського священика, принаймні він мав уже правовий захист з боку Корони. Однак нікому не спадало на думку навчати селянських дітей у школі. По містах були братські школи, які поступово занепадали і відставали від життя. Лише окремі селяни-самоуки могли подолати майже нездоланні перешкоди, як наш Шевченко чи той самий Франциск Кене.
Це не означає, що неписьменні селянські громади були темними, затурканими і забобонними. У них були свої школи життя, де приклад батьків, сусідів готував дітей до важкої, але такої милої серцю праці біля землі. Усна народна творчість сягала вершин духу, календарні обряди сакралізували побут. Але життя ускладнювалось, і освіта стала вже необхідністю. Адже селянин часто мусив іти на війну, захищати власність у суді, а маючи знання з агрономії, медицини, ветеринарії, математики, він отримував більше шансів на виживання. Звісно, дяківська школа не могла дати йому жодних знань, але вміння читати відкривало шлях до пізнання світу. Для батьків найбільшим щастям було, якщо їхній син прочитає у церкві привселюдно «Апостол». Так було ще і в часи Шевченка та Франка.
Австрійську владу не влаштовували ні братські школи, ні єзуїтські гімназії в Галичині. Владі потрібен послух. Його вже не можна втримати лише насильством, підданих треба виховувати. У 1776 році абат Іоан Фельбігер, який успішно розробив і втілив програму освіти на селі спершу в Шльонську, починає організовувати краєві комісії в Галичині. Вирішено створити школи трьох ступенів: окружна ( головна) школа з чотирма класами, тривіальна (нормальна) школа ( 2-3 класи) і парохіяльна. Перша головна школа виникла у Лаврові в монастирі, який ще з княжих часів був єдиним осередком освіти для автохтонного населення.
Концепція освіти загалом була прогресивна, але не ідеальна. Хоча Фельбігер намагався за прикладом Яна Коменського зробити мовою навчання національну, у головних і тривіальних школах викладання провадили мовою імперії – німецькою. Новостворена шкільна комісія розіслала інструкції, в яких чітко визначила специфіку народної освіти: «…наміром є не те, щоб діти селян заохочувались до вищих наук і через це ухилялися від робочого стану своїх батьків, а щоб молодь після закінчення школи була правдивими господарями, добрими мужами, мудрими батьками, згідливими сусідами, чесними людьми». Тобто влада в особі учителів брала на себе відповідальність за виховання дітей і збереження стану речей, не намагаючись змінити село, наблизивши його до міста. За процесом навчання пильнували офіційні особи – дозорці (священик, війт). Вони мали застерегти громаду, що діти бідних селян не мають іти до вищих шкіл, щоб не стати «гордими волоцюгами». Однак для талановитих дітей робили виняток, дозволяючи їм прориватися крізь терни до зірок.
Вчитель мав статус державного урядовця і високу на той час заробітну платню (подекуди 250 флоринів), помешкання і прислугу. Майже стільки отримував повітовий комісар. Коли головні школи (Лаврів, Дрогобич, Самбір, Львів) випустили достатньо вчителів, почали відкриватись по селах тривіальні школи. Іван Филипчак подає такі дані з території, яка була довкола головних шкіл). 1817 – 5 шкіл, 1818 -22, 1819 – 4.Окрім писання, чистописання німецькою і українською ( руською) мовами, математики (4 дії), читання викладався такий предмет як «Повинності підданих». Для кожної влади вірнопідданство, а не знання, розум є основною вимогою, але зазирнути в думки педагогів і учнів, звісно, вона не може.
Реформу освіти недоброзичливо сприйняли поміщики. Виступити прямо проти неї вони не наважувались, але лякали селян: «Станете письменними, то заберуть на 25 років до війська». Або «Ксьондзами всі бути не можуть, а тягар на громаду буде великий». Останнє більше стосується парохіяльних шкіл, які закладали без участі держави. Навчав дітей або священик, або дяк. Платили за навчання батьки. Ясна річ, неохоче. У 1836 році в моєму селі Уріж на 700 мешканців було всього 5 учнів. За них дяк Василь Огар отримував 40 флоринів на рік. Платили лише ті, чиї діти ходили до школи. Видерти з селянина гроші чи натуральну оплату мусив війт. Він і звітував у повіті чи окрузі про те, як функціонує школа. Статистика була дуже невтішна. Більшість шкіл існувало лише на папері. Як саркастично зауважив хтось із сучасників: «Уніатське духовенство вдома говорило по-польськи, з хлопом по-українськи, а для себе тримало німецькі часописи».
Втім, внаслідок реформи 1867 року держава остаточно відібрала школу від церкви. Того ж року цісар Франц-Йосиф І віддав управу Галичини крайовому сейму, де було більшість поляків. Інтелектуальна і духовна еліта розділилась на москвофілів і просвітян. І місті, і в селі. Це не давало змогу створити національну школу на селі. Мої батьки наприкінці 30-х років навчались у школах з польською мовою навчання. Однак Просвіта в селі до1939 року мала Народний дім, кооператив і навіть дитячий садок, незважаючи на всі страхіття пацифікації й нелояльність до польської влади.
Школа гордих волоцюг
Якою була освіта в радянські і пострадянські часи на селі – ми всі знаємо. Обов’язкова, загальна, середня. Метод механічного зазубрювання в останні десятиліття внаслідок збільшення маси інформації привів фактично до освітнього колапсу. Але ніхто до пуття не знає, якою власне має бути школа на селі. Бо якби знали тоді і тепер, селянські діти не ставали б «гордими волоцюгами», не спивались би, не казали «село-болото» на свою материзну. Я знаю одного хлопця з мого села, який не може сказати навіть, на якому факультеті університету він навчається третій рік. Бо батьки платять за кожну його оцінку. Кожен другий юнак чи дівчина в місті чи селі має диплом про вищу освіту, як правило йому непотрібний, а комусь із них набагато комфортніше було б бути фермером чи кравчинею, чи робітником на заводі. Сільська дитина живе в іншому ритмі – аграрному. Дитинство її далеке від інфантилізму, опіки. Вона більш самостійна, винахідлива, спритна, схильна до виживання. Допомога батькам – це її обов’язок, думка громади – закон. «Школа радості», створена Василем Сухомлинським, – це освіта, яка виростає з землі. Справжня освіта, материнська школа, яка закладає в дитині основи гуманістичного ставлення до життя. На жаль, нині вона геть забута. Як і вчення фізіократів.
Зовсім інший ритм – у міської дитини. Кожна шкільна реформа, яка намагається загнати всіх у один барак, – провальна. Село живе як за часів Гесіода і житиме, якщо йому не заважати. Воно так житиме: з Інтернетом, бібліотеками, але без барів і наркодилерів. Все інше – від лукавого.
Освіта не визначає буття. Навпаки, буття підказує, якою не має бути освіта. Насамперед вона повинна розвивати, а не пригноблювати особистість, бути водночас гуманістичною і прагматичною. Відповідати нашим потребам, а не потребам держави чи суспільства. Мета освіти – навчити, як здобувати знання і як їх використовувати. Ми всі скалічені нав’язаною нам системою освіти, школа задихається від бюрократії і корупції. Так само, як і за Австрії, держава звільняє батьків від виховання. Їй потрібні лояльні громадяни, які не вміють самостійно мислити, майбутні раби олігархів та магнатів. Один з них побудував маєток біля села. Добре, тішаться чужі люди, є робота. Сільські замість того, щоб поїхати на заробітки, підуть працювати кухарками, садівниками, покоївками. Ніхто не замислюється над тим, чи подобається селянам бути прислугою, що робота повинна бути гідною людини. З часом маєтків стане більше, а селянської землі – менше. А там повернуться дяківські школи.
Школа конформістів
Бюджет на минулий рік взагалі ігнорує село, а отже й освіту у селі. Упродовж року було закрито 200 сільських шкіл. Це означає, що 200 сіл приречені на смерть, бо село без школи перестає існувати. Зекономили 200 мільйонів, а в нас за місяць крадуть з бюджету більше. Щоб ці ентропійні процеси зупинити, потрібні світлі голови, здатні глобально й неординарно мислити. Повернемось туди, де ми вже побували – кінець 18 століття. По-суті, сучасна школа нічим не відрізняється від тривіальної і головної школи. Те саме заучування, невміння думати і висловлювати власні думки, однакові вимоги до всіх учнів, цькування неординарних особистостей, програми, написані чиновниками, офіціоз, лжепатріотизм, відсторонення батьків від виховання. І так далі. Усе це я відчула на власній шкірі, коли навчалась сама і навчала інших. Це допомогло мені збагнути одну річ: вийти зі школи і забути все, що там вчила. Бо вища школа передбачає вміння самостійно здобувати інформацію, відбирати, осмислювати і використовувати її. Болонська система, причеплена до австрійської, - це абсурдна суміш, яка остаточно знищить освіту в Україні.
Згадаємо, як це було 1773 року. Кілька десятиліть пішло на те, щоб підготувати вчителів-наставників. Щоб змінити систему освіти взагалі, потрібно створити педагогічну еліту – не на основі корупції, звісно. Еліта має навчатись на бюджеті, і в майбутньому отримувати гідну оплату і всілякі преференції. Доки в Україні не матимуть пріоритету освіта, медицина і культура, доти нічого доброго не буде. Нація просто вимирає. А де взяти гроші? Треба спочатку підрахувати, скільки крадуть щодня, а тоді спрямувати ці «зайві» гроші на освіту, охорону здоров’я і культуру. І десь через двадцять років ми матимемо країну, якою можемо пишатись. Розумію, що в наш час ідеалістом бути важко. Ідеалістами були світлої пам’яті просвітяни, які жили під тиском окупаційної влади. Ми ж змирились із тиском влади, яку породили самі.