За епідемією в Україні довелося спостерігати здалеку, наче з бінокля за островом прокажених, тому мала вона щось сюрреалістичне. Щораз напруженіші повідомлення ЗМІ, невблаганний лічильник жертв.
Геометрична прогресія взаємних звинувачень та підозр, від якої здавалося, що свинячий грип – то зовсім не тілесна недуга, а діагноз суспільства, гостре респіраторне політичне захворювання.
Власне, якби не жертви, карантин, можна було б спекулювати про якийсь віртуальний, характер усієї події, такий собі гігантський демонічний передвиборчий перформанс. Приїхавши на свята, намагався б уявити собі цей стан, який здалеку так нагадував громадянську війну – черги в аптеках, люди в масках, випорожніле місто. Без сумніву, такі кризи чудово надаються для різних політичних маніпуляцій.
Мені хотілося б зупинитися на епідемії як на суспільному симптомі й простежити, наскільки наша увага справді зосереджена на причинах цього явища, а наскільки поглинена іншими дискусіями. І наскільки ці дискусії є конструктивними, а якою мірою відволікають від вирішення нагальних проблем країни і досягнення тих малих успіхів, які нам зараз конче потрібні. Зокрема для підтвердження сенсу незалежності. Адже ці зміни є, але вони надто легко губляться серед розчарування та апатії. Двадцять років після незалежності іноді здається, що ми схильні переоцінювати національний і недооцінюємо соціальний виміри існування суспільства. Без сумніву, збереження мови, релігійної свободи і традицій були і є важливим мотивом проголошення незалежності. Але не менш важливим, можливо, не до кінця й регіонально по-різному зартикульованим залишилися соціальний та економічні аспекти такого кроку. Простішими словами – прагнули незалежності, бо банально хотілося кращого життя і самореалізації. Але традиційно в епіцентрі конфліктів і маніпуляції опиняються саме символи. Зараз багато зусиль йде на пошуки об'єднавчих чинників в країні, багато страху снується навколо її дезінтеґрації чи захоплення.
Двадцять років після незалежності іноді здається, що ми схильні переоцінювати національний і недооцінюємо соціальний виміри існування суспільства
При цьому найчастіше звертаються до драматичних сторінок історії – національних героїв, трагедій і т. д. Хоч предметом гордості та ідентифікації поруч із власною історією також можуть бути і нові досягнення. Як кошти, виділені школі на встановлення нового опалення, нова дорога чи басейн, який дотує місто, високі пенсії і зарплати, якісна освіта. І що вони є не менш важливою часткою цієї нашої з вами нової „української“ цивілізації, не хотів би брати друге слово в лапки. І що лояльність громадян до нашого спільного експерименту під назвою „Україна“ і залежить від того, чи зможемо ми всі разом створити собі кращі стандарти політичного і соціального життя. У США мене не раз вражало почуття вдячності, у якому зізнавалися дуже різні люди. З Європи, а тим паче з України, така вдячність видавалася б доволі наївною, адже жодна з мов цих людей не була державною, їхня історія залишилася далеко й позаду. Але вони були вдячні за кілька підставових речей: шанс чесно заробити собі на гідне життя і за повагу з боку держави. Ця країна була їхньою спільною справою – рес публікою і трактувала їх поважно.
Страх перед власним майбутнім
Часом справді кортить подивитися на все з майбутнього і спитати: а що пам'ятатимуть про цю державу і ці часи? Повчальним є приклад Габсбурзької імперії, про яку, попри численні вади, культурна пам'ять зберегла низку позитивних спогадів. Про скасування панщини, запровадження громадянських свобод, законодавство щодо захисту меншин, простір пересування і про масу щоденних речей. Що пам'ятатимуть про Україну? Які речі залишимо своїм нащадкам?
Медичне обслуговування, ефективність бюрократичних установ, уся ця інфраструктура суспільства є не менш важлива, ніж меморіали і символічні акти. Адже вона пронизує наше життя, непомітно визначає його на десятиліття. Парадоксально, але соціально-політична криза в Україні постійно викликає посилену увагу не до сучасного, а до минулого, не до внутрішніх справ, а до армії, кордонів, озброєння, диверсій ворожих спецслужб, зрад і геополітики. Без сумніву, політика пам‘яті є ключем до оздоровлення сучасності. Але однобока препарація історії, її цензурування у „позитивний“ чи „негативний“ бік, гарячкове тиражування якоїсь однієї версії та експортування її у „малонадійні“ регіони радше свідчить про страх поразки і глибоку дезорієнтованість, ніж про наявність візії для країни. Наче не віримо, що здатні запропонувати собі позитивний сценарій розвитку, що вона вже не балансує на лезі ножа, а проіснує довше, ніж наступна зміна влади, врешті відкрита публічна дискусія поставить все на місце. І виходить так, що горить під носом, але вирішення шукаємо переважно у історичних темах чи „ворожих“ зовнішніх чинниках. Так, серед правого електорату доволі популярними є варварські тиради Ратушняка чи шовінізм Тягнибока.
соціально-політична криза в Україні постійно викликає посилену увагу не до сучасного, а до минулого, не до внутрішніх справ, а до армії, кордонів, озброєння, диверсій ворожих спецслужб, зрад і геополітики
Принизлива презентація генеалогій президентських кандидатів та пошуки „п'ятої колони“ всередині країни чи „чужинських“ прізвищ у списках вважаються нормою. Так само як небажання розбиратися зі спадком радянського та імперіального минулого серед решти. Усі ці деструктивні тенденції залишаються на диво толерованими суспільством, хоч вони відволікають його від найважливішого – від характеру того устрою, який ми будуємо. Ви заперечите, що не варто драматизувати, поглинуті боротьбою за існування, пересічні громадяни не реагують на заклики екстремістів. До пори, до часу. Адже у будь-яку мить можуть штовхнути зневірених людей до непотрібної конфронтації, як не зі середини, то ззовні, варто тільки уважніше придивитися до перебігу грузино-осетинського конфлікту. Тернопільський тріумф „Свободи“ перший тривожний сигнал.
Гадаю, що значна частка тривоги і страху, наприклад, перед Росією чи звинувачень убік Європи, крім зрозумілого травматичного історичного досвіду, продиктовані страхом перед власним майбутнім й браком досвіду його будування. Зовнішній „європейський“ вимір інфантильних сподівань та їхню фрустрацію вдало проаналізував Олег Коцюба. У моїй статті йдеться радше про ілюзії щодо внутрішнього устрою. Для розбудови громадських інституцій чи тієї ж медицини ані досвід ідеалізованого козацтва, ані націоналістичного підпілля не стануть у пригоді. Для цього доведеться звернутися до досвіду інших культур і держав, адже історія, наприклад, Російської чи Австрійської, зрештою і Радянської імперій може стільки навчити, коли йдеться про наслідки насильницької модернізації, „європеїзації“ згори, інструменталізації історії, асиміляції тощо.
Спрощення історії
Нерідко ми наче намагаємося винайти своє, українське, колесо, все ще чекаємо суперрішень та національних суперлідерів, хоч нам достатньо придивитися до власного минулого й сьогодення і до людяніших фігур. Почути розважливі голоси сучасників і почати засвоювати досвід розвинутих країн. Голоси тієї ж «Української правди» є чудовим прикладом такого ресурсу, але вони ще доступні для широкого неінтернетного загалу. Такий стан справ, очевидно, є наслідком тоталітарного і колоніального минулого. Ціла низка незалежних держав у країнах Африки чи Латинської Америки переживають ті самі розчарування. Величезні надії, які покладалися на незалежність, швидко розбилися об жорстку реальність здобутої незалежності, коли нові еліти продовжують правити у „кращих традиціях“ попередніх, а іноді – перевершуючи останніх, з огляду на небачені можливості збагачення. Свідомо чи несвідомо ці еліти намагаються відвернути увагу від своїх невдач або у ностальгії за імперією, або через націоналістичну чи шовіністичну інтерпретацію історії з її наголосом на ролі жертви та екстерналізацією відповідальності. Відтак актуальні невдачі пояснюватимуться диверсіями чужинців, завданими нації травмами, знищеним „генофондом“, браком самопожертви, нескорених чоловіків чи жертовних жінок тощо. У школах таких країн дітям розповідатимуть переважно історії героїзму, жертв і трагедій: Київська Русь, козаки, Центральна Рада, Голодомор, УПА, їм влаштовуватимуть парамілітарні забави і уроки патріотичного виховання. Все було б, як у Європі, якби не... І тоді, як Європа вже давно дискутує про кризу національної держави у вузькому, монокультурному розумінні, відкривається міграції, новим впливам і користає з розмаїття світу, українська еліта далі намагається будувати її за міжвоєнними зразком. Безперечно, подолання наслідків дискримінації української культури, опрацювання національних травм є надзвичайно важливими, адже служить демократизації, зростанню чутливості суспільства, але здійснювати їх у недемократичний спосіб, лише на підставі історичної арґументації більше шкодить, ніж сприяє справі. Адже складні історії презентуються спрощено і коштом значно суперечливіших сюжетів.
Одного разу, слухаючи інтерв'ю з очевидцями голоду, я не міг позбутися нав'язливої думки – справжній скандал у тому, що відтоді мало що змінилося, ці старенькі люди досі живуть у бідності й забутті, згадаймо лише господарів їхнього життя – новоспечених магнатів на кшталт Лозинського. Це знову „вони“ зробили з „нами“? Чи ми далі робимо це зі самими собою? У кількох інтерв’ю та фільмі про голод очевидці називали осіб, які забирали хліб чи заганяли до колгоспу, всі вони були місцевими. Але цей факт якось випадає з поля зору, ці знедолені літні люди цікавлять нас лише як доказ трагедії, тому їхні злидні так і залишаються поза кадром. У гарячкових пошуках об’єднуючих факторів, нас не зупиняє той факт, що осмислення таких трагедій як голод 30-х вимагає зовсім іншого формату, темпу, а спроба вибудувати навколо цієї трагедії нову українську ідентичність зводить нівелює її уроки. Уникаючи усвідомлення болісних, бо суперечливих фактів, ми потай розраховуємо на те, що колись настане щасливе майбутнє, коли ми будемо винагороджені за страждання.
Ми мріємо побудувати „сильну державу“, але користуємося зразками і технологіями 19-го середини 20-го сторіччя; ліпимо паротяг в добу швидкісних експресів
Тоді існуватиме міцна держава, всі заговорять однією мовою, знайдуть і встановлять пам’ятники єдиним національним героям, а все решта налагодиться само по собі. Тоді як національними героями є ми з вами, які вже стільки років ведемо боротьбу за існування з власною державою, парламентом, президентом, прем’єрами. І за бажання можна наповнити ефір такими справжніми сюжетами та історіями цієї щоденної боротьби, її поразок і маленьких перемог, замість того, щоби чманіти від моралі гламурної еліти та життєвих філософій її олігархів. Ми мріємо побудувати „сильну державу“, але користуємося зразками і технологіями 19-го середини 20-го сторіччя; ліпимо паротяг в добу швидкісних експресів та екотехнологій, забуваючи, що сильна держава – це ми з вами, малі громади, місцеві ініціативи, це передусім екологія соціальна.
Справжній патріотизм
Наступною ілюзією є наше переконання, що процвітання зможуть забезпечити лише патентовані патріоти, „свої“ того чи іншого реґіону. Але чи не є найбільшим патріотизмом порядність і турбота про будні людей? І скільки символічних жестів й національної лояльності для цього потрібно? Багато разів мав можливість переконатися у цьому, користаючи з послуг австрійських, німецьких чи американських установ. Відчуваючи, як підсвідомо починав любити – так, не цуратимуся цього слова – ці країни за те, що можу заповнити свою податкову декларацію через Інтернет й повернути собі тисячу-дві євро податків, мати один проїзний на весь міський транспорт, отримувати лікарські послуги не виймаючи гаманця, платити символічні гроші за навчання чи безтурботно переживати наближення патруля поліції. Як ми збираємося будувати соціальне майбутнє, якщо вже зараз плата в українських ВНЗ перевищує німецьку чи австрійську? І якщо в останніх двох країнах студенти регулярно страйкують і домагаються зниження ставок, то в Україні зростання соціального дарвінізму сприймається з диво гідною смиренністю. Соціальна селекція і нерівність стають нормою.
Здобути назалежність (від Росії, кого завгодно) ми зуміємо не тоді, коли матимемо сильнішу армію, атомну зброю чи українізовану і гомогенізовану країну, а тоді, коли всередині країни людина та її потреби, зокрема й культурні, будуть справді чогось важити. І саме це матиме вирішальний вплив на наших сусідів, і тільки так ми зможемо гарантувати свою безпеку, бо вона буде не ззовні, а всередині, у цінностях і позитивному досвіді громадян. І тільки в такий спосіб ми зможемо підтримати свою країну і демократичні сили і Росії, і всіх інших колишніх соцтабірників. І цього історичного шансу через комплекс жертви Україна ніяк не може усвідомити. Зокрема, і відповідальності за ту ж Росію. Натомість ми відмежовуємось там, де існує величезний потенціал солідарності, як у ситуації з Голодомором чи сталінськими репресіями. Замість того, аби зробити з нього такий потрібний день пам'яті усіх жертв радянського режиму і таким чином диктувати дискусію тій самій Росії, ми звужуємо значущість цієї трагедії, вважаючи її лише національною. Водночас перелічені проблеми дуже часто мають соціальне підґрунтя.
Двадцять років незалежності яскраво засвідчують, що отримавши владу, місцеві еліти стали так само „править“ як попередні радянські, так само експлуатувати країну, доводячи її мешканців до злиднів, епідемій, болісної еміґрації
Лише у фантазіях терористів-радикалів знищення ворога, героїчна перемога свого табору веде до миттєвого встановлення раю і загальнонаціональної рівності й справедливості. Найбільше завдання нової держави й полягає в ефективному розв'язанні фатального зчеплення соціального, національних та конфесійних антагонізмів і реалізації потреб її мешканців. Двадцять років незалежності яскраво засвідчують, що отримавши владу, місцеві еліти стали так само „править“ як попередні радянські, так само експлуатувати країну, доводячи її мешканців до злиднів, епідемій, болісної еміґрації. Спостерігаючи за друзями, які опинилися без роботи, упевнений – запропонували б їм працю у тій же Польщі, вони еміґрували б беззастережно. Щастя України лише у тому, що такої пропозиції більше вже не можуть зробити ані у Москві, ані поки у Польщі, не кажучи вже про Європу чи Америку. Але чи щастя це, а не трагедія, коли мільйони людей марнують своє життя?
Сучасна готика
Коментуючи ситуацію зі свинячим грипом у Швайцарії, приятель-лікар прохопився, що навіть радий занепокоєнню, викликаному епідемією (у шпиталі померла була одна літня „легенева” пані). Адже останні роки скорочувано щораз більше соціальних програм, відбувалася безпрецендентна приватизація громадського сектора. Спалах епідемії, на його думку, тільки підкреслює соціальну кризу країни. Говорив він, як ви вже здогадуєтеся, про Швайцарію.
Я мовчав. В Україні залишилися дорогі мені люди, і я, мабуть, не знаходив би собі місця, якби їхнє життя опинилося під загрозою. Трохи заспокоївшись, мені страшенно захотілося побувати удома, підтримати, заспокоїти. Колега навіть розпочала пошуки вакцини, яку збиралася передавати додому. Звідкись узялися божевільні думки: закортіло опинитися в цей момент у спорожнілому місті, блукати площами, зайти на базари, зазирнути невидимій небезпеці в очі. Чомусь на думку нав’язливо ліз Бокаччів «Декамерон», бенкети під час чуми, товариства людей, які попри небезпеки зустрічалися, говорили і не могли наговоритися про це, що з ними відбувається і що буде далі. Я дивувався такому примхливому польоту фантазії, але заворожувала сама думка про вилюдніле місто, кілька знайомих навіть вибиралися на «епідемні фото сесії». Але попри усі спокуси цієї «сучасної готики», я розумів, що дуже важливо не впадати у відчай і робити висновки. Адже, хоч наскрізь матеріальна, епідемія настільки виразно перегукується зі станом справ у політиці, що паралелі проcто кричущі.
Під цим оглядом її сміливо можна б назвати соматизацією, тілесною реакцією на тривогу, розчарування і нестабільність. Це наше з Вами дно. У цю мить я, здається, краще зрозумів, чому відбувалися епідемії у Середньовіччі. Звісно, антисанітарія була неабияка, але чи справа лише у вірусі та гігієні? І чи не наклалися в українському випадку фізичний і моральний стан суспільства? Які так залежать від того, чи людям у ньому щось „світить“, чи бачать вони для себе майбутнє, для якого варто жити і народжувати дітей. Ви скажете, що це надто патетично, тіло не вибирає, жити чи не жити, воно бореться за виживання і не вибирає собі політичного режиму, але чому в Україні так підскочила статистика легеневих захворювань, наприклад, туберкульозу? Чи не від того, що на місце старих залежностей і безсилля перед диктатурою партії прийшли нові, рафінованіші лиха і нове відчуження?
епідемія настільки виразно перегукується зі станом справ у політиці, що паралелі проcто кричущі
Парадокс моєї країни у тому й полягає, що вона потрафить жити у химерному двочассі. Готуватися до Євро-2012 і доводити себе до епідемій, мати модні ток-шоу і найманих убивць. Раптом мене охопив терпкий сором за те, що в наш час, байдуже, чи від грипу, чи від виснаження, хронічних хворіб, помирає стільки людей, помирає через те, що були кинуті напризволяще. Перед тими, хто тихо і непомітно пішов собі геть з такого жорсткого життя, яке залишає відчуття дивного роздвоєння.
Сотні маленьких майданів
П’ять років тому українському суспільству вдалося здолати бар'єр зневіри на Майдані. Та варто пам'ятати, що Майдан – лише початок довгого і цікавого процесу творення чогось нового, чого ніколи на цих теренах не було. І рутини, про яку говорить Юрій Макаров: „Єдине, що здатне справді врятувати країну, – це горизонтальні зв’язки людей, які вірять одне одному, можуть узгодити свої зусилля й переконати решту сусідів, що їхня думка, їхні дії, їхній голос чогось варті. Коротше кажучи, рутина.“
Тому чудес не буде, а є прозаїчна боротьба між мріями і реальністю, смуги розчарувань і маленькі перемоги. Вони є. Як свідчить моніторинг громадської активності, проведений Центром дослідження суспільства, в Україні доволі висока кількість акцій громадського протесту, але ми надто мало про них знаємо, ми ще не навчилися їх розпізнавати і підтримувати, бачити в них засіб реалізації своїх прав. А вони будуть забезпечені там, де вдасться перенести досвід Майдану у менші щоденні ситуації. І повірити у те, що коли ми виступимо, то нас підтримають такі ж як і ми звичайні люди. Ми потребуємо подрібнення Майдану, сотні маленьких майданів. І це – єдиний рецепт. Варто тільки придивитися.