Днями трапилася мені стаття однієї зовсім юної львівської журналістки (якщо точніше – студентки журналістики), яка, без перебільшення, вразила своєю щирістю і безпеляційністю. Редакція часопису, який розмістив цю статтю, безперечно, ставила за мету показати голос «правильної» молоді, а не тієї, яка ото за Зеленського посміла проголосувати. Причому саме ця мета проглядається у статті надто очевидно: панна авторка прямо називає молодь безвідповідальною та легковажною, а якщо додати засилля заяложених штампів, то... То я впізнаю себе самого у відповідному віці, коли будь-який текст у «просвітянському» стилі на ура сприймався «просвітянами» зі старшого покоління, що неабияк тішило мою самооцінку.
Можна сказати, що панна авторка статті ретельно, як добрий учень, законспектувала основні постулати саме того дискурсу, який панує в середовищі прихильників колишнього президента – ви вже здогадалися, якого саме. І так, я навмисне не вказую тут прізвище авторки прочитаної мною статті, бо не хочу, щоб мої слова виглядали як приниження конкретної живої особи. Я дискутую не з нею, а з подібною картиною загалом, тим паче, що намалювали цю картину колективні зусилля дуже багатьох людей.
Отже, картина виглядає так. У 2014-му в українців спрацював інстинкт самозбереження, «адже українці, зокрема й представники молодого покоління, пішли голосувати з чіткими та рішучими намірами. Вони хотіли обрати ті політичні сили, які ствердно декларували прозахідну та, що важливіше, антиросійську позицію. Люди шукали порятунку, тож голосували за тих, хто найбільш ймовірно міг би їх захистити». А 2019 року в суспільстві виникла ілюзія безпеки, влада занадто сильно захистила народ від війни, він забув про страх і несерйозно поставився до вибору.
Я навмисне наголосив на віці авторки статті. Станом на 2014 рік нинішня юна журналістка навчалася у школі, тож навряд чи добре усвідомлювала причини, через які люди голосували за того чи іншого кандидата. Але не буду її в цьому звинувачувати: те саме робить безліч дорослих на той момент людей. Навіть існування Інтернету (який майже все пам'ятає) не заважає цим людям писати епос про супергероя Сивого Пороха, який прийшов і сказав щось типу: «Я не пропоную вам нічого, крім поту та крові. Хай ми їстимемо траву, але збережемо Незалежність, за яку вмирала Небесна Сотня!»
Реальна ситуація була діаметрально протилежною. Навіть найбільш прискіпливий спостерігач не міг розгледіти в круглощокому власнику кондитерських фабрик (зокрема й на території Росії) того, хто «ствердно декларував антиросійську позицію». Але чого це я причепився до круглощокості? Може, антиросійська позиція випливала з його передвиборчої програми? Прочитаймо уважно: «Майбутній вступ України до ЄС розглядаю в тому числі і як додаткову гарантію безпеки України в рамках єдиного європейського безпекового простору. У той же час, громадяни України не зможуть почуватися у безпеці, поки ми не врегулюємо наші стосунки з Росією. Використаю повною мірою весь свій дипломатичний хист та політичний досвід, щоб забезпечити деескалацію конфлікту, уникнути війни та зберегти мир, знайти прийнятні способи співпраці з Росією, насамперед економічної – але з урахуванням незворотності нашого європейського вибору та територіальної цілісності України». А хочете ще один цікавий факт? Буквосполучення «НАТО» зустрічається в програмі «Жити по-новому» лише як частина іменника «губернатор».
Ну, тобто круглощокий власник російської кондитерської фабрики обіцяє забезпечити деескалацію конфлікту, уникнути війни та зберегти мир, знайти прийнятні способи співпраці з Росією, насамперед економічної. Нуууу... Не знаю, але я ні тоді, ні зараз не бачу в цьому кандидаті епічного Сивого Пороха, власника не менш епічної ствердної антиросійської позиції. Навіть російській мові він обіцяє «статус-кво» і нагадує, що Конституція «особливо наголошує на правах російської мови».
Але як же так? Чому люди, маючи перед собою всі матеріали у відкритому доступі, і надалі пишуть відверту неправду про події менш ніж 8-річної давності? Відповідь проста: так зручніше. Причому зручніше не те що перед іншими – перед собою. У психології це називається «ретроспективне упередження» або «апостеріорне упередження» – схильність сприймати минулі події як передбачувані. Як часто доводиться чути щось на зразок «чому євреї в 1939-му не намагалися втекти хоча б в найближчу нейтральну країну?». Ось це воно. Для багатьох людей стає справжнім відкриттям, що жодного «Сивого Пороха» у травні 2014 року не існувало. Зате існував успішний бізнесмен, олігарх, який всіма словами та поведінкою намагався показати: «Я саме той, хто знає правила гри в олігархічному середовищі, і я готовий жити по-новому. Я усвідомлюю, що далі країна так жити не може. Я готовий пояснити своїм колегам-олігархам, що тепер правила гри міняються, доведеться примножувати свої капітали чесним шляхом, а не за рахунок нищення держави та заганяння народу в злидні».
І так, саме за порушення цієї, може, і не до кінця сформульованої в текстовому форматі обіцянки народ покарав пана олігарха перемогою Зеленського. Не пробачив «перевзування в повітрі», коли – замість зміни правил в усій державі – виборцям продемонстрували (цілком у путінському стилі) рекордне зростання духовності. Але говорити про це «перевзування» не прийнято, тому його просто іґнорують. Океанія завжди воювала з Остазією, а Сивий Порох завжди був символом всього антиросійського та націонал-патріотичного. Хто сумнівається – той ворог.
І байдуже, що такий світогляд неминуче веде до поразки. Винним все одно назвуть «неправильний» народ, який не повірив у героїчний епос про Сивого Пороха.