- Інтерпретація - це прерогатива читача, це повністю поза моїм контролем. Так і має бути, бо коли читаю книжку, радий, що моє сприйняття є власне моїм, і автор не нависає наді мною, кажучи, що саме він мав на увазі. Відтак кожен вільний вибирати будь-яку інтерпретацію того, що я пишу.
Норвезький письменник Ерленд Лу, відомий читацькому загалу в Україні щонайменше бестселером «Наївний. Супер». На 18 Форумі Видавців у Львові він був VIP-гостем. Це його перший візит до України. В інтерв’ю для ZAXID.NET Ерленд Лу розповів про вміння автора дивитися на звичні речі здивованим поглядом, зводити найскладніші питання до рівня позірної простоти і вміння змушувати сміятися над здавалося б не зовсім смішними речами.
- Що мотивувало Вас приїхати в Україну, і які перші враження?
- Я вперше в Україні. Все дуже просто. Я мав багато запрошень відвідати різні країни, і обрав ту, де ще не був. Україна для мене певна екзотика.
У Львові я зустрів багато хороших, цікавих людей. Зі спілкування бачу, що мої книги тут популярні, їх читають. І я вперше на книжковому форумі, який відбувається в оточенні такої красивої архітектури. Зранку перед зустрічами я цілу годину гуляв містом. Чудова архітектура, високий аристократичний стиль. Просто місто з іншого сторіччя.
- Скільки книг Ерленда Лу уже можна читати українською? Як Ви оцінюєте якість перекладів?
- Поки що вийшло чотири мої книги українською. Сподіваюся, що всі мої романи, зокрема книжки для дітей та молоді про Курта, будуть перекладені українською, але це вирішують видавці.
Оцінити якість українського перекладу не можу, бо не знаю української мови. Проте українські перекладачі, а їх – двоє, звертаються до мене за уточненнями, а це - хороший знак.
- Чи сприяла робота в театрі, над кіносценаріями виробленню авторського стилю?
- Справді, я пишу не лише книги, але й кіносценарії. Іноді я писав театральні тексти, але лише кілька разів, їх не багато. Колись я вчився на кіносценариста у кіношколі в Копенгагені. Гадаю, що вже за рік після завершення навчання я почав пробувати забути все, чого навчився там, бо кіносценарії як тексти часто мають бути дуже структуралістські, підпорядковуватися певним правилам. Я набагато вільніше почуваюся у написанні художніх творів, бо можу не дотримуватися жодних правил, і ніхто не може мені сказати, що певна подія має статися до п’ятдесятої сторінки тексту. Я пишу те, що сам хочу. Тому швидше навпаки, - я намагаюся тепер робити сценарії так, як я пишу книги. Вплив є зворотнім: мої книги впливають на мої сценарії.
- Чи є те, що Ви пропонуєте читачам, частиною вашої життєвої філософії? Що у героїв ваших книг є від Вас?
- Як автор, я поділяю певні думки своїх персонажів, але не варто це повністю ототожнювати. Іноді я надаю героям щось від власного характеру. Однак це дуже рідкісно, щоб я вставляв себе в характер у такий спосіб, щоб читач зрозумів, хто я є. Беручи щось зі свого характеру, я творчо опрацьовую, наприклад, сильно побільшую певну рису, чи навпаки, дещо приглушую. Наприклад, певні мізантропічні елементи характеру Допллера є частково взяті з мого, вони мені властиві, але він є більш екстремальний. Є багато часток характеру, які я поширив, але я художньо це перетворюю.
Мені часто трапляється зустрічати людей, які схильні ототожнювати мову від першої дійової особи, яка ведеться у теперішньому часі, із голосом автора. Особливо це стосується моїх ранніх книжок. Виходить, що вони спрощують взаємозв’язки між читачем, характером і письменником. Це призводить до певної плутанини. Я ж пишу художню літературу, а не автобіографічні твори. І використовую певні художні засоби, спрямовані на досягнення ідентифікації, близькості між читачем і героєм, читачем і мною, але є велика різниця між мною та персонажем.
- Чи не траплялося так, що життєві приклади героїв романів Ерленда Лу читачі почали сприймати надто буквально? Наприклад, дуже демонстративно розривали соціальні зв’язки, переходили до усамітнення тощо?
- Я не знаю жодного прикладу, щоб мої твори сприймали аж так буквально. Наприклад, переселитися до лісу.
Вважаю, що інтерпретація - це прерогатива читача, і відчуваю, що це повністю поза моїм контролем. Я впевнений, що так і має бути, бо коли читаю книжку, то радий, що моє сприйняття її є власне моїм, і автор не нависає наді мною, кажучи, що саме він мав на увазі. Відтак кожен вільний вибирати будь-яку інтерпретацію того, що я пишу.
Можу додати, що у «Наївний. Супер» я описав одну дерев’яну іграшку, і після виходу книжки мені часто доводиться ставити автографи саме на таких іграшках, при чому у різних країнах. Це показує, що деякі читачі мене сприйняли дуже буквально й адаптували метод релаксації, який я описав у книзі, до свого життя.
- Багато читачів люблять Ваші твори за те, що пишете про складні питання життєвого вибору, самовизначення, про ситуації, де може бути багато важких переживань, відчуттів, з гумором, іронією. Чому вдаєтеся до цього методу?
- Я маю меланхолійну сторону характеру. І думаю, саме це причина, чому пишу, застосовуючи гумор. Я намагаюся побачити смішну сторону речей.
Те, про що пишу, є предметом моєї цікавості. Наприклад, пишучи «Наївний. Супер», я роздумував про питання вибору, адже у двадцятирічному віці є дуже багато можливостей вибору і, обираючи одне, відкриваючи одні двері, можна зачинити перед собою багато інших.
Загалом я волію писати з гумором, бо це контрастує з серйозним, навіть похмурим ставленням до всього, і такий стиль є значно симпатичнішим, більш відкритим, ніж тон похмурості.
- Чи ви підходите по-іншому, коли пишете для дітей? Як ваші діти сприймають ваші книжки?
- Книжки про Курта не є в класичному розумінні книжками для дітей. Принаймні у Норвегії їх читають і підлітки, і студенти, і дорослі також. Відмінність цих книжок від моїх романів полягає в тому, що я значну увагу приділяю саме побудові сюжетної лінії, тоді як у романах вона мене цікавить менше. Я намагаюся зробити так, щоб коли дитина читає цю книжку, їй було цікаво, що буде на наступній сторінці, а коли пишу романи, мене це не так обходить.
Проте я не роблю так, що уявно спускаюся з рівня дорослої людини до рівня дитини. Я стараюся ставитися до них, як до рівних. Якщо ж щось незрозуміло, то вони можуть звернутися до дорослих за роз’ясненнями або просто дочекатися, коли це стане зрозумілим. Я вважаю, так краще.
Що ж до моїх дітей, то я намагаюся розділяти роль батька і автора. Мій старший син у школі довідався про книжку. Він питав мене, чому я йому раніше не розповів, що написав це. Я відповів, що не хотів змішувати ролей - бути батьком і бути автором.
- Чи події 22 липня в Осло вплинули на літературний процес в Норвегії?
- Так, безумовно. Думаю, у найближчі роки дуже багато уваги буде звернено на осмислення того, що сталося. Я радий, що наше суспільство гідно тоді зреагувало. Щодо мене, то до 22 червня писав текст про Фонка. Це – один високопосадовець, який дуже втомився, бо вирішує дуже багато суспільних питань. Тоді я думав, що прем’єр-міністр з веселістю сприйме текст, однак після 22 липня сприйняття може бути менш веселим. Я текст трохи відредагував, проте в цілому він залишається тим самим і з’явиться у наступному році.