Книжка Володимира Єрмоленка, що вийшла у «Видавництві Старого Лева», побудована як цикл лекцій – із переліком рекомендованої літератури до кожного розділу. Проте вже від перших сторінок читач збагне, що це чистісінька омана, адже твір сприйматиметься не як академічний текст, а радше як захопливий роман.
Ви зустрінетеся з французькими, німецькими, італійськими, британськими, австрійськими, єврейськими та українськими текстами. Українські теми тут тісно сплетені з європейськими: автор не лише намагається поглянути на українських авторок та авторів (Марко Вовчок, Леся Українка, Володимир Винниченко, Юрій Косач) крізь загальноєвропейські теми, а також торкається європейських сюжетів (образ Мазепи в європейській літературі; творчість Захер-Мазоха), які безпосередньо зачіпають український ґрунт.
***
Марко Вовчок і критика любові
На межі між весною та літом 1850 року, в російському місті Орел, сімнадцятилітня дівчина виходить заміж за політичного засланця. Через це вона змушена покинути дім своїх родичів, у якому жила вже кілька років.
Дівчину звали Маша Вілінська, вона була донькою підполковника Сибірського гренадерського полку Олександра Вілінського та його дружини Парасковії Данилової. Чоловіка звали Опанас Маркович, він був політичним засланцем з України.
Через це одруження у родині Катерини Мардовіної, тітки та хрещеної Вілінської, вибухає скандал. Маша йде з дому Мардовіної, переїжджає у Знаменське, під Орлом, де якийсь час живе в іншої тітки, Варвари Дмитрівни Писарєвої. Так зав’язується вузол кількох історій. Однієї — літературної. Іншої — життєвої. І ці вузли змінять українську літературу.
В Орлі Маркович був на засланні від 1847 року, коли розгромили Кирило-Мефодіївське товариство (він, 25-річний студент Університету Святого Володимира, був його учасником). Тоді імперія зруйнувала не тільки підпільний інтелектуальний український рух, а й особисті життя. Куліш щойно одружився з Олександрою Білозерською, поїхав до Західної Європи на стипендію Академії наук. Його заарештували у Варшаві, повернули в імперію, вислали на три роки в Тулу; в них з Олександрою народилася мертва дитина. Костомаров мав одружуватися з Аліною Крагельською, але арешт і заслання до Саратова ці плани зруйнували, — це весілля таки відбудеться через дивовижний зигзаг долі, майже через 30 років. А Шевченка заслали на 10 років — без права на творчість і особисте життя. Тільки Марковичу «пощастило»: він завдяки засланню знайде дружину.
Маша Вілінська опинилася в Орлі, бо після батькової смерті її родина поступово руйнується: вітчим, унтер-офіцер Дмитрієв, виявився картярем, п’яницею та жорстоким поміщиком. Про жорстокість може свідчити, наприклад, те, що його хотів убити кріпак — помститися за насильство. Маша від дванадцяти років виховувалась у харківському приватному пансіоні, а з 1847-го оселяється у хрещеної в Орлі.
Для неї це буде життя, де ти не маєш «свого» — ані власної кімнати, ані свободи, ані права на власні думки та дії. Це світ не жорстокості, а любові, — але любові, яка зв’язує й зобов’язує. Уже від тих ранніх років Марія Вілінська мала щодо любові багато застережень.
Марія Вілінська проживе ще сімнадцять років, перш ніж опише, що з нею сталося 1850-го. Її роман «Жива душа», який вийшов російською, в журналі «Отечественные записки» 1868 року, розповідає про дівчину — теж на ім’я Маша. Їй теж сімнадцять років, вона живе під опікою родички Надії Сергіївни Рославлєвої, що прихистила її після смерті батьків. Маша (як і сама Вілінська) вирішує покинути цей дім, шукаючи свободи і, як вона сама каже, «сили». От тільки місто називається не Орел, а N. А чоловіка, з яким вона хоче піти, звати не Маркович, а Загайний. Це чи не єдине українське прізвище в романі.
Щоб описати те, що з нею сталося, Марії потрібно було прожити ще одне життя.
* * *
Що сталося за ті «наступні» сімнадцять років?
Маша Вілінська стала Марією Маркович, а Марія Маркович стала «Марком Вовчком». Вона народить донечку, Віру, яка майже відразу помре. Вона народить сина, Богдана, «Богдася», — Богданом його назвали на честь Хмельницького — і він теж, як і його батько, через тридцять із гаком років стане політичним в’язнем і засланцем. Він продовжить батькову боротьбу з імперією — тільки з іншого фланґу.
Вона переїде з чоловіком в Україну — і стане вухом і голосом народу, який не був для неї рідним. Батьки Марії Маркович не були українцями; «Вілінські», мабуть, не зовсім росіяни (білоруси? литовці?) — хоча родина вже тривалий час жила в Росії, а дід був із Ярославля. У родині побутувала легенда, що її бабця належала до литовського роду Радзивілів і її викрав перший чоловік. Але це лише легенда.
Одначе в листах до чоловіка (спочатку російською, а згодом українською мовою) вона називатиме українську просто: «говорити по-нашому». І цитати висловів сина Богдася в її російськомовних листах — завжди українською.
В Україні (у Чернігові, Києві, Качанівці) вона багато слухає. Ходить на базари, говорить із селянками, записує пісні та перекази. У Києві її частими співрозмовницями і співрозмовниками були люди з навколишніх сіл чи містечок: Борщагівки, Куренівки, Шулявки чи Броварів. Літературознавець та історик Василь Доманицький у своєму тексті про Марію Маркович 1908 року пише про неї ось що: «Піде, бувало, на базар, да там цілий день прогаїть з молодицями та бабами — все розпитує, записує, придивляється до убрання і т. ін.». У записах Марії Маркович, продовжує Доманицький, «є чимало пісень, записаних на Переварці, Київській Шулявщині, од людей з Братської чи Петропавлівської Борщагівки, Броварів тощо». У наш час вона стала би режисеркою-документалісткою. Або етнографкою.
Щоби зрозуміти «Народні оповідання» Марка Вовчка, візьміть сьомий том її видання творів. Ви побачите в ньому записи народних пісень і переказів. Ви зрозумієте, скільки суто етнографічної праці вона зробила. Клімат її «Народних оповідань» — це клімат ніжного страждання, страдницької ніжності. Це атмосфера зменшувальних форм, демінутивів української пісні — де до власного болю, чи навіть до смерті, ти ставишся як до малої дитини. Де біль аж так зрісся з твоїм життям — що ти, зрештою, починаєш любити його.
Народні пісні — це, можливо, ключ до текстів Маркович. Їхній лейтмотив — людина, викинута з кола близькості. Або людина, що пішла працювати на чужину, або зраджена рідними, або жінка, яка втратила чоловіка, або жінка, яка втратила дітей (тому так часто виринає в цих піснях — зокрема і тих, які зібрала Марія — образ потерчат, непохрещених немовлят, або образ русалки). Тут жінки, які покинули дітей; удови, які не можуть знайти сили далі жити; люди, які втрачають ласку від близьких. Ці трагедії постійно будуються на контрасті з максимальною ніжністю мови, зменшувальних суфіксів, пестливих означень. Втрата пестощів зображується як максимальна ніжність; втрата близькості — як максимальна близькість. Так, ніби ніжність і близькість залишаються лише в мові, і тільки мова є їхнім єдиним прихистком.
«Да не вій вітре, да тихенький,
Да повій, вітре, буйненький,
Да нажени хмарку чорнесеньку,
Да спусти дощик дрібнесенький,
Да залий стежки і дорожки,
Щоб туди люде не ходили,
З колодязя води не носили,
Щоб мого сина не ворушили,
Щоб мого серця не сушили!»
Або:
«Не турбуйся, мій миленький, та моїми дітоньками:
Ой ти підеш із косою, а вони із грабельками.
Пропав кулик над водою за дурною головою,
Пішла заміж молодою, та й зосталась удовою.
Ой діточки-лебідочки, возьміть мене із собою —
Буду я вам хоч слугою!»
Оповідання вона надішле Кулішеві 1857 року, а почнуть з’являтися друком вони від грудня 1857-го, — їй 24. Від них одразу запаморочилася голова в українців: Куліш пише про «дива» та «чудо», Шевченко від Маркович у «невимовному захопленні»*. Від них (і це було менш очевидно) очманіли росіяни: Тургенєв, Герцен, Добролюбов, і зрештою — її троюрідний брат і майбутній коханий Дмитро Писарєв. Любов росіян до Марка Вовчка — це окрема історія, у ній було чимало не тільки літературного, еротичного чи політичного — а й ерополітичного.
У Марка Вовчка закохається Пантелеймон Куліш, — вона розіб’є йому серце, він захоче поїхати з нею за кордон, вона поїде з Тургенєвим; через це Куліш захоче вкоротити собі віку, навіть почне писати заповіти, — потім передумає, поїде з дружиною на Кавказ («вот те раз» — зверхньо заримує згодом Тургенєв), нарешті її зненавидить, — аж так, що писатиме злісні віршики про неї через сорок років, — про те, як вона, «з єхидним ницим язиком» — «губила між людьми людей».
Шевченко писатиме їй «моя ти доне», «моя ти зоренько святая», скаже про неї, що вона одна «знає нашу мову», присвятить їй «Сон» («На панщині пшеницю жала»), подарує автопортрет і власну Біблію з нотатками на полях, збере кошти української громади в Петербурзі, щоб купити їй золотий браслет. Коли він, рік-півтора перед смертю, мріятиме виїхати з Петербурга в Україну (йому цього не дозволяли) й оженитися, Марія жартівливо ревнувала свого «названого батька»: «Шкода, що Ви мені не сказали, куди се Ви замислили втікати і де будете мені мачухи шукати?».
Зачарувала всіх, так. Загіпнотизувала, — як Гофманів «магнетизер». Прив’язала до себе невидимими мотузками.
Але чи хотіла вона прив’язувати, гіпнотизувати і зачаровувати?
* * *
Нині часто говорять про Марію Маркович як українську femme fatale, яка зводила з розуму чоловіків, зваблювала їх, а потім покидала. Бо в неї був закоханий Тургенєв і Герцен, вона, двадцятип’ятилітня, поїхала за кордон із Тургенєвим, хоча на неї чекав Куліш, і до того ж — покинула законного чоловіка в Росії на очах усієї «публіки»; потім мала одного цивільного чоловіка, другого тощо. Це такий собі антиобраз щодо образу «кроткого пророка», який створив для неї Шевченко.
Але образ femme fatale, мені здається, перебільшений. З Опанасом Марковичем вона проживе десять років: з 1850-го до вересня 1860-го. Її від’їзд за кордон із Тургенєвим у квітні 1859-го навряд чи був чимось іншим, ніж просто спільною подорожжю (зрештою, з ними завжди був її син, Богдан, який потім писав у мемуарах, буцімто Тургенєв «переконував Марка Вовчка та її чоловіка [sic!] подивитись, як живуть за кордоном»**). Чоловік її приїде до неї в Дрезден, щойно його відпустять зі служби — менше ніж через місяць після того, як поїде вона.
Тургенєв у листах і справді має для неї дуже ніжні епітети: «милая Марья Александровна», «милейшая Марья Александровна», «любезная моя спутница», «я Вас искренно полюбил; не так, как К[улиш], но не менее сильно, хотя в совсем другом роде»* — і більш грайливі фрази: «бейте меня, ругайте меня, топчите меня ногами, милая Марья Александровна»**. І водночас він постійно передає в листах вітання й поклони її чоловікові. Навряд чи він вважав його своїм суперником.
Вона і справді покине свого чоловіка, коли почне стосунки з Олександром Пассеком — російським дворянином, сином письменниці Тетяни Пассек, що залишила мемуари про Герцена та епоху його молодості, «Из дальних лет». Олександр Пассек мав у Європі вивчати досвід організації в’язниць для уявної пенітенціарної реформи в Росії; він мав би стати російським Токвілем, Балланшем чи Віктором Гюґо. Після його смерті Марія Маркович опублікує Пассекову доповідь про в’язниці: «Проект о преобразовании тюрем». Можливо, це її перше «пристрасне» кохання (1860-го їй уже двадцять сім), — бо шлюб із Марковичем був не так союзом заради кохання, як союзом заради свободи.
З Опанасом 1861 року не було радикального розриву: так, він повертається в імперію, а вона залишається в Європі із сином і Пассеком, — але з Марковичем вони продовжують листуватися.
Пассек помре від туберкульозу 1866-го в Ніцці, — через шість років після початку їхніх стосунків; йому буде лише 30. Марія повернеться в Росію, зустріне свого троюрідного брата Писарєва: критика та політичного в’язня, який чотири роки відбув ув одиночній камері за критику режиму, а перед тим писав гострі критичні тексти, зокрема й 1860-го (йому 20), дуже розлогий і захопливий коментар на її «Народні оповідання».
1867-й буде роком їхніх стосунків. У листах він називатиме її «милая, милая, милая Маша». Можливо, з цього могло народитися сімейне щастя?
Він загине в точці, коли це щастя видавалося щонайреальнішим: під час їхнього відпочинку біля Риги, у липні 1868-го. Четвертого липня вдень Писарєв із Богданом ідуть купатися в морі. Богдан залишається на березі, Писарєв заходить у воду. Звідти він уже не вийде. Уникнувши смерті в тюрмі й на каторзі, він загине під час ідилічного родинного відпочинку, в одній із численних російських колоній, яку імперія вже тоді перетворювала на «курорт».
Між смертю Пассека 1866-го і смертю Писарєва 1868-го була ще одна смерть: її чоловіка, Опанаса Марковича. Вони не бачилися вже шість років, але вона й надалі мала його прізвище; він був батьком її сина. Маркович помирає в ніч із 31 серпня на 1 вересня 1867-го в Чернігівській лікарні, й ані вона, що була тоді в Петербурзі, ані Богдан, який був ближче — у Мардовіної під Орлом, — на похорон не приїхали.
За менше ніж два роки Марія Маркович поховала двох коханих і чоловіка, батька свого сина. Якраз від початку 1868-го, в «Отечественных записках» і виходитиме її «Жива душа», роман, який вона почала 1867 року. Виходитиме він між цими трьома смертями коханих (чи колись коханих) людей. Роман про те, як Маша Вілінська стає Марією Маркович.
Можливо, їй треба було повернутися на сімнадцять років, у точку, з якої все поставало. Можливо, їй треба було знову почати все заново.