Україну знову охопила сверблячка партбудівництва. Про дві нові партії вже заявили у таборі «молодих реформаторів», а на осінь політологи прогнозують виникнення ще кількох проектів, очолюваних нинішніми урядовцями. Загалом ця метушня нагадує тасування засмальцьованої колоди карт. Тому виборець дедалі менше реагує на зміни партійних шильд і трансфери політичних гравців. Утім, частина українців досі плекає надію, що треба лише знайти правильну комбінацію облич у парламенті – і сейф зі щастям народним відкриється.
Нічого нового у цьому нема. Віра у цілющу силу партбудівництва – це перевидання міфу про «хороших хлопців», які прийдуть і порядок наведуть. Патріотичні радикали сподіваються на «справжню хунту», непатріотичні радикали – на тверду руку кремля, а поміркований обиватель – на нову партію, яка зламає корумповану «систему». Мрії про матроса Желєзняка завжди вульгарні, а от над формулою Тієї Самої Партії б’ються навіть серйозні аналітики та політологи.
У цьому є щось від алхімії. В якій пропорції змішати Саакашвілі з Найємом? На якому етапі додавати Лещенка і чи додавати його взагалі? Демальянс варто попередньо просушити чи пропарити? В якій пропорції засипати волонтерів та грузинських реформаторів? Кожна наступна формула краща за іншу, але проблема в тому, що всі вони працюють лише в теорії. На практиці будь-які політичні сполуки дуже швидко стають елементом тієї системи, яку покликані здолати. Просто тому, що політика – це мистецтво можливого, а залишитися чистим у засмальцьованій колоді не може ніхто.
Так звана контрсистемність – це привілей бойовиків ІДІЛ. А тим, хто йде на вибори, доводиться пристосовуватись і йти заплутаною доріжкою компромісів, яка неодмінно заводить на манівці. Семенченко, Ярош, Парасюк, Гаврилюк, Савченко – система поглинає народних героїв швидше, ніж вони встигають це зрозуміти. А народ не встигає навіть перевести подих між воланням «Осанна!» і новою порцією злобних прокльонів. Чергова мрія не збувається, чергові сподівання не справджуються, черговий герой стає зрадником.
Пояснень цьому феномену дано чимало. Одні звинувачують зіпсуту «совком» карму українського народу, інші вдаються до конспірології, приписуючи владі фантастичну силу корумпувати навіть святого Франциска і розбестити самого Савонаролу. Однак це лише спосіб не помічати головного. А саме того, що революції зсередини – це виняток, а не правило. Політичні системи розвиваються еволюційним шляхом, а не внаслідок революцій. І навіть радикальні зміни зазвичай здійснюються руками тих самих «старорежимних» негідників, які ще вчора опиралися світлому майбутньому.
Останньою великою реформою у Європі було прийняття християнства, все інше – це дріб’язкове борсання і «марафєт». В різні частини континенту християнство несли святі, але справи у них зазвичай ішли туго. Наприклад, святий Патрік бився над напоумленням ірландців більше 60 років. Справа зрушила з місця лише тоді, коли святий почав хрестити спочатку місцевих королів, а вже вони займалися посполитими. Тому де-факто Ірландію хрестили вчорашні язичники, які не проходили жодних люстрацій і були заплямовані всім, чим можна.
Першу конституцію України написала не демократично обрана Верховна Рада, а феодал Пилип Орлик. Лідер антифеодального повстання Северин Наливайко починав як начальних охорони тодішнього феодала Костянтина Острозького, а потім брав активну участь у придушенні повстання Криштофа Косинського. До речі, і сам Косинський – шляхтич, який вірно служив Речі Посполитій і користувався відповідними привілеями. Борцем за свободу Косинський став лише тоді, коли білоцерківський староста «віджав» у нього ласий шматок землі.
Затяті язичники приймали Христа, а монархи починали строчити конституції, коли до цього їх змушували зовнішні обставини. У цьому і полягає основний урок, який мусить засвоїти український виборець. Допоки Україна була транзитною територією на узбіччі Європи, тутешнє політичне болото не могли розворушити ніякі революції. Але варто було небратам-москалям притиснути Україну до Європи, як наша еліта загорілася реформами і навіть показує певні результати. Савло став Павлом, бо почув голос Божий, а вчорашні кучмісти стають реформаторами, бо злякались Гіві і Мотороли.
Реалії змінились, і українська політична система починає до них пристосовуватись. Зрозуміло, що процес іде важко, повільно і постійно буксує. Але так ідуть всі історичні процеси – системні зміни не бувають блискавичними, хоч би що казали необільшовики. І зрозуміло, що це процес не добровільний, а вимушений – якби москалі не гнали нас штиками до Європи, Україна і досі лежала б у кучмістському анабіозі. При всій повазі до молодих і старих реформаторів, вони лише коригують напрям, а рушійною силою української еволюції є російська агресія. Залишається сподіватись, що Путін не перестане лякати Україну ще кілька років, поки зміни не стануть незворотними.