Україну знову охопила сверблячка партбудівництва. Про дві нові партії вже заявили у таборі «молодих реформаторів», а на осінь політологи прогнозують виникнення ще кількох проектів, очолюваних нинішніми урядовцями. Загалом ця метушня нагадує тасування засмальцьованої колоди карт. Тому виборець дедалі менше реагує на зміни партійних шильд і трансфери політичних гравців. Утім, частина українців досі плекає надію, що треба лише знайти правильну комбінацію облич у парламенті – і сейф зі щастям народним відкриється.
Нічого нового у цьому нема. Віра у цілющу силу партбудівництва – це перевидання міфу про «хороших хлопців», які прийдуть і порядок наведуть. Патріотичні радикали сподіваються на «справжню хунту», непатріотичні радикали – на тверду руку кремля, а поміркований обиватель – на нову партію, яка зламає корумповану «систему». Мрії про матроса Желєзняка завжди вульгарні, а от над формулою Тієї Самої Партії б’ються навіть серйозні аналітики та політологи.
У цьому є щось від алхімії. В якій пропорції змішати Саакашвілі з Найємом? На якому етапі додавати Лещенка і чи додавати його взагалі? Демальянс варто попередньо просушити чи пропарити? В якій пропорції засипати волонтерів та грузинських реформаторів? Кожна наступна формула краща за іншу, але проблема в тому, що всі вони працюють лише в теорії. На практиці будь-які політичні сполуки дуже швидко стають елементом тієї системи, яку покликані здолати. Просто тому, що політика – це мистецтво можливого, а залишитися чистим у засмальцьованій колоді не може ніхто.
Так звана контрсистемність – це привілей бойовиків ІДІЛ. А тим, хто йде на вибори, доводиться пристосовуватись і йти заплутаною доріжкою компромісів, яка неодмінно заводить на манівці. Семенченко, Ярош, Парасюк, Гаврилюк, Савченко – система поглинає народних героїв швидше, ніж вони встигають це зрозуміти. А народ не встигає навіть перевести подих між воланням «Осанна!» і новою порцією злобних прокльонів. Чергова мрія не збувається, чергові сподівання не справджуються, черговий герой стає зрадником.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleПояснень цьому феномену дано чимало. Одні звинувачують зіпсуту «совком» карму українського народу, інші вдаються до конспірології, приписуючи владі фантастичну силу корумпувати навіть святого Франциска і розбестити самого Савонаролу. Однак це лише спосіб не помічати головного. А саме того, що революції зсередини – це виняток, а не правило. Політичні системи розвиваються еволюційним шляхом, а не внаслідок революцій. І навіть радикальні зміни зазвичай здійснюються руками тих самих «старорежимних» негідників, які ще вчора опиралися світлому майбутньому.
Останньою великою реформою у Європі було прийняття християнства, все інше – це дріб’язкове борсання і «марафєт». В різні частини континенту християнство несли святі, але справи у них зазвичай ішли туго. Наприклад, святий Патрік бився над напоумленням ірландців більше 60 років. Справа зрушила з місця лише тоді, коли святий почав хрестити спочатку місцевих королів, а вже вони займалися посполитими. Тому де-факто Ірландію хрестили вчорашні язичники, які не проходили жодних люстрацій і були заплямовані всім, чим можна.
Першу конституцію України написала не демократично обрана Верховна Рада, а феодал Пилип Орлик. Лідер антифеодального повстання Северин Наливайко починав як начальних охорони тодішнього феодала Костянтина Острозького, а потім брав активну участь у придушенні повстання Криштофа Косинського. До речі, і сам Косинський – шляхтич, який вірно служив Речі Посполитій і користувався відповідними привілеями. Борцем за свободу Косинський став лише тоді, коли білоцерківський староста «віджав» у нього ласий шматок землі.
Затяті язичники приймали Христа, а монархи починали строчити конституції, коли до цього їх змушували зовнішні обставини. У цьому і полягає основний урок, який мусить засвоїти український виборець. Допоки Україна була транзитною територією на узбіччі Європи, тутешнє політичне болото не могли розворушити ніякі революції. Але варто було небратам-москалям притиснути Україну до Європи, як наша еліта загорілася реформами і навіть показує певні результати. Савло став Павлом, бо почув голос Божий, а вчорашні кучмісти стають реформаторами, бо злякались Гіві і Мотороли.
Реалії змінились, і українська політична система починає до них пристосовуватись. Зрозуміло, що процес іде важко, повільно і постійно буксує. Але так ідуть всі історичні процеси – системні зміни не бувають блискавичними, хоч би що казали необільшовики. І зрозуміло, що це процес не добровільний, а вимушений – якби москалі не гнали нас штиками до Європи, Україна і досі лежала б у кучмістському анабіозі. При всій повазі до молодих і старих реформаторів, вони лише коригують напрям, а рушійною силою української еволюції є російська агресія. Залишається сподіватись, що Путін не перестане лякати Україну ще кілька років, поки зміни не стануть незворотними.