Популізмом в українській політиці здивувати вже давним-давно неможливо. Хіба що його відсутністю в політичних програмах та публічних виступах. Тим паче не дивує черговий сплеск загравання з почуттями «простих українців» напередодні місцевих виборів, до яких залишаються лічені дні. Та навіть у відомих і до нудоти звичних явищах завжди можна відкрити нові грані. Особливо коли раніше високі рейтинги стрімко падають.
Ноу-хау українського популізму стали п’ять запитань, які Володимир Зеленський хоче поставити кожному з нас у день місцевих виборів. Уже чимало сказано та написано і про сумнівні правові підстави, і про незрозумілі джерела фінансування та реалізації цієї ініціативи. І, звісно ж, про самі питання.
Чимало українців не вбачають в ідеї президента та його Офісу нічого крамольного. Навпаки, втішаються, що очільнику держави не байдуже до них, що він прагне дізнатися їхню думку з важливих (начебто) для держави питань. Справді, не забуваймо, що кожен з нас – президент.
Якщо частина чи навіть більшість громадян не бачить проблеми, це не означає, що її немає. Тим паче в реаліях ХХІ століття безмежний доступ до інформації, всупереч оптимістичним сподіванням у минулому, веде не до поліпшення знань та поінформованості пересічного громадянина, а до скочування у щораз глибше невігластво та нерозуміння базових речей.
Вкрай сумнівно, що більшість українців хоч раз у житті читали Конституцію своєї країни, зокрема розділ про повноваження різних гілок влади. Якщо зроблять це тепер, то щиро здивуються, що ключовими гравцями є не президент, а парламент і уряд на чолі з прем’єр-міністром. Хоча останній теж не факт, що знає про це. Але значно простіше нічим не цікавитися, вірити у всемогутнього і турботливого президента та кричати про «зраду».
Запропонована Володимиром Зеленським схема спілкування «президент – народ» позбавлена ключової проміжної ланки – експертів із конкретних проблем. Витіснення фахової думки на марґінес і заміна її самовпевненістю «простої людини» у власній всеохопній компетентності є загальносвітовою тенденцією, що не оминула і куди більш зрілі політично та ціннісно суспільства. Цей феномен чудово описав Томас Ніколс у книзі «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими», український переклад якої побачив світ рік тому (видавництво «Наш Формат») і яка мала би стати обов’язковою лектурою в університетах. Причому для викладачів та керівництва – не меншою мірою, ніж для студентів.
У новому українському серіалі «І будуть люди» є характерна сцена. На початку 1930-х головою сільради стає абсолютно безграмотний, зате ідеологічно правильний персонаж. І на чергове зауваження про невміння написати просте слово він заявляє: «Моя робота керувати!». У радянський час модно було вважати, що кухарка може керувати державою. Зазвичай мінлива, іноді мода буває дуже і дуже тривкою та надовго переживає власних творців.
Не є таємницею, що середньостатистичний українець не довіряє фахівцям. Розквіт антивакцинаторських ідей, попит на «фуфломіцини», послуги «знахарок» та інших «народних умільців», віра в чіпування та навмисне опромінення за допомогою 5G, вперта участь у фінансових пірамідах – це тільки кілька прикладів того, як поради й аргументи експертів у відповідних галузях ігноруються мільйонами з-поміж нас. Бо дві випадкові статті з інтернету видаються значно переконливішими за якихось фахівців, які «точно підкуплені» як не фармацевтичною мафією, то ще кимось. Ну бо як ж інакше – не може ж «проста людина» помилятися.
Проблема зовсім не нова. Згадаймо лише, як у СРСР з його, за словами багатьох, доброю освітою безліч людей заряджали воду через телевізор. А політики замість того, щоб намагатися змінити паскудну ситуацію, хіба що використовують її. І в такий спосіб лише погіршують її, адже зміцнюють впевненість навіть найбільших дурнів у власній компетентності.
П’ять питань президента роблять саме це, а на додачу ще й грають на чутливих струнах української душі. Наприклад – пропозиція довічного ув’язнення за корупцію у великих розмірах. Не треба мати дар ясновидця, щоб спрогнозувати масову підтримку такої ініціативи. І «проста людина» навряд чи задумається, що ключовим чинником є неуникненість покарання, а не його жорсткість. Бо друге без першого втрачає сенс. Не кажучи вже про вибірковість покарання в умовах української судової системи.
Це нагадує доволі часті згадки китайського досвіду. Мовляв, у КНР за корупцію розстрілюють – от би й у нас так! От тільки роки йдуть, а в Китаї і далі розстрілюють. Хочеться сприймати це як наполегливість у викоріненні корупції. Насправді ж маємо елементарний доказ того, що корупція нікуди не зникає, навіть попри драконівські покарання.
Щоб розуміти це, потрібні базові знання з теми. Не кожен їх має і не повинен, зрештою, мати. За нормальної ситуації, коли людина чогось не розуміє, то звертається до тих, хто розуміє. Натомість нас вкотре заохочують виносити вердикт у справах, у яких більшість нічого не тямить. Чи багато українців знає, що таке вільна економічна зона? Або про застосування канабісу в медичних цілях? Риторичні питання.
Футбольний вболівальник на трибуні чи біля телевізора впевнений, що краще за тренера і весь його штаб знає, які тактику та склад вибирати на матч. Це не смертельно, хоча й користі також не приносить. Та коли такий підхід застосовується у сфері державного управління, то в нас великі проблеми.
Не пересічний громадянин має вирішувати, що робити з Будапештським меморандумом, а президент, який, згідно з Конституцією, відповідальний не за тарифи і зарплати, а якраз за зовнішню політику. А зробити мудрий вибір йому мають допомогти спеціалісти з міжнародної і безпекової політики, а не історики, аграрії, підприємці, таксисти та ін.
Апелювати напряму до народу, оминаючи фахівців та інституції – улюблений прийом популістів. Це піднімає рейтинги, проте підточує державний організм. Адже кожна машина, зокрема державна, вимагає злагодженої роботи різних елементів. І у випадку держави такими складовими є, серед іншого, фахівці та інституції, які гарантують стабільність суспільства. Ми можемо їх ігнорувати. Та наслідки таких дій не проігнорують нас.
Фахівці можуть помилятися, виходити за рамки власної компетенції чи бути політично заанґажованими, а інституції давати збій. У наших реаліях, коли останній дурень може отримати диплом про вищу освіту, часто взагалі складно визначити критерії фаховості. Проте це привід до налагодження роботи системи, а не її знищення. Наша держава вкрай далека від ефективності й задоволення багатьох базових потреб її громадян. Та це не означає, що краще її взагалі позбутись, а не проводити реформи.
Влада народу не означає влади натовпу. Щоб демократія не стала охлократією, мають бути чіткі правила гри. Суспільство може висловлювати свою позицію на виборах підтримкою тих чи тих політиків, партій і програм. Щодо ключових питань може відбуватися референдум згідно з чітко прописаною процедурою, хоча в нинішніх світових реаліях цей інструмент частіше шкодить, ніж допомагає. Важливі поточні питання мають вирішувати люди з відповідною освітою та досвідом, а не сумнівною імітацією плебісциту. Не кажучи вже про те, що питанням загальнонаціонального значення не місце на виборах місцевих органів влади.